ЛЕГЕНДИ
ПОЛІССЯ: ПРО ВІК ЛЮДСЬКИЙ
Прожив чоловік свої тридцять у доброму здоров'ї і без всяких клопотів. Думає, що то є? Мало! Піду до Бога ще прохати.
Іде, бачить, дядько конем нивку оре. В того коня аж ребра світяться, а він його батогом цвитить. Бачить, що не помагає, бо соха за пень зачепилась,— пішов у дубняк по добру ломаку.
— Куди йдеш, чоловіче? — той кінь питає.
— А йду,— каже,— до Бога віку просити.
— То бери мій. Я вже десять літ прожив, більше не хочу.
Забрав чоловік кінські літа й пішов додому. Став тепер він жити-поживати, горба наживати, бо не тільки на себе треба робити, а й на сім'ю. Але як уліз у хомут, то так і тягне. Незчувся, як і ті кінські двадцять літ прожив. Ніби й нажився. І скуштував на віку, але вмирати не хочеться— треба ще дітям допомогти.
Пішов знов до Бога.
Іде, аж бачить, пес під хатою мокне, хазяйське добро стереже. Коли кинуть кістку, то кинуть, а як забудуть, то й голодний, а як сам що візьме,— б'ють.
— Куди йдеш, старий? — питає чоловіка,
— А, каже, йду до Бога віку просити.
— Але то ж далеко.
— А що маю робити? Дітей до толку не довів.
— О, зрадів пес,— коли ти вже тільки про чуже дбаєш, то бери мій. Я все життя тільки й робив, що про інших думав.
— А багато ж у тебе зосталось?
— Двадцять літ.
— Ну, то й договорились.
— Забрав чоловік ще й собачий вік та й пішов собі.
Став тепер жити ще інакше: всі його сварять, усім недогода, то ніхто й їсти не дає.
Прожив ще ті двадцять. Ні, думає, годі. Нажився. Та й не пішов більше шукати.
Тим-то людина й живе теперика сімдесят літ:
тридцять— по-людськи, двадцять — по-кінськи, З двадцять — по-собачому. А ні кінь, ні пес так довго не живуть. Прожив десять літ— і годі.