Ернест Гемінгвей
УБИВЦІ
Дворі відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє.
Вони
сіли біля прилавка.
— Що подати? — спитав Джордж.
— Не знаю,— відказав одип.— Ти що їстимеш,
Еле?
— Та пе зпаю,— озвався Ел.— Не надумаю навіть,
що б його
вибрати.
Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє
біля
прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця
прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджсм.
— Мені смажену вирізку з яблучною підливою
та картопля-
ним пюре,— сказав перший.
— Це ще пе готове.
— Чого ж воно написане в меню?
— Це обідня страва,— пояснив Джордж.—
Обіди в нас від
шостої.— Він доглянув на стінний годинник за прилавком.— А те-
пер п'ята.
— Годинник показує двадцять на шосту,— сказав
другий не-
знайомець.
— Він на двадцять хвилин поспішай.
— Ну, біс із ним, з тим годинником,— сказав перший.—
Чим
же тут можна підживитися?
— Можу подати різні сендвічі,— відказав Джордж.—
Яєчню
з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.
— Даси мені курячі крокети в сметані, з горошком
і картопля-
ним пюре.
— Це теж обідне.
— Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти
повертаєш!
— Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом,
печінку...
— Я беру яєчпю з шинкою,— сказав той,
котрого звали Ел.
Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики.
Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було
шовкове кашне, на руках — рукавички.
— А мені яєчню з салом,— сказав другий. На
зріст він був
майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом
скидалися на близнят. На обох були пальта, виднмо тісні. Та й
сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті
на прилавок.
— А випити щось е? — спитав Ел.
— Пиво, морс, імбирний напій.
— Я питаю випити.
— Оце все, що я сказав.
— Чудове містечко,— мовив другий.— Як
воно хоч зветься?
— Семміт.
— Тії чув коли про таке? — спитав Ел
свого товариша.
— Ні,— відказав той.
— А що тут роблять вечорами? — снитав
Ел.
— Обідають,— сказав його товариш.— Усі
приходять сюди і
їдять той знаменитий обід.
— Таки вгадали,— мовив Джордж.
— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав
його Ел.
— Атож.
— Ти молодець хоч куди, еге?
— Атож.
— Ніякий ти не молодець,— сказав другий.—
Правда ж, Еле''
— Бовдур він,— сказав Ел. Тоді обернувся до
Ніка:— Тебе як
звати?
— Адамс.
— Ще один молодець,— сказав Ел.— Як
по-твоєму, він моло
дець, Максе?
— У цьому містечку самі молодці,— відказав
Макс.
Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню
з шинкою
і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої
картоплі й зачинив віконце до кухні.
— Котра ваша? — спитав він Ела.
— А ти не пам'ятаєш?
— Із шинкою.
— Бач, який молодець,— сказав Макс. Тоді простяг
руку і взяв
тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж
дивився.
як вони їдять.
— А ти чого витріщився? — Макс звів очі на
Джорджл.
— Та ні, що ви.
— А я кажу — так. Ти витріщався на мене.
— То він, певне, пожартував, Максе,— сказав
Ел.
Джордж засміявся.
— Тобі нема чого сміятися,— сказав йому Макс.— Тобі
зовсім
нема чого сміятися, зрозумів?
— Добре, не буду,— мовив Джордж.
— Він гадає, що це добре.— Макс обернувся
до Ела.— Він.
бач, так гадає. Он він який.
— О, він розумник,— сказав Ел.
Обидва знову взялися до їжі.
— А як звати отого молодця, що стовбичить
там коло при-
лавка? — спитав Ел у Макса.
— Ген ти, молодче! — сказав Макс до Ніка.— Ану
катай за
прилавок до свого приятеля.
— А що таке? — спитав Нік.
— А нічого.
— Сказано тобі, то йди,— докинув Ел.
Нік зайшов за прилавок.
— Що це значить? — спитав Джордж.
— То не твоє діло,— відказав Ел.— Хто там
е в кухні?
— Негр.
— Який ще негр?
— Кухар.
— Скажи йому, нехай вийде сюди.
— А це навіщо?
— Скажи йому, нехай вийде.
— Чи ви собі думаєте, де ви є?
— Ми добре знаємо, де ми є,— відказав
той, котрого звали
Макс.— Хіба ми схожі на дурників?
— Розмовляєш ти й справді наче дурник,— сказав
йому Ел.—
Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звер-
нувся він до Джорджа.— Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди.
— Що ви хочете йому зробити?
— Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче.
Що б то ми мали
робити якомусь негрові?
Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до
кухні.
— Семе! — гукнув він.—Іди-но сюди на хвилинку.
Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр.
— Що таке? — спитав він.
Ті двоє біля прилавка скинули на нього поглядом.
— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій,— сказав
Ел.
Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців,
що
сиділи біля прилавка.
— Слухаюсь, сер, — мовив він.
Ел зліз з високого табурета, на якому сидів.
— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем,—
сказав він.—
Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.— І невеличкий
чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері
за ними зачинились.
Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа.
Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикра-
шало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі
був бар.
— То що, молодче,— спитав Макс, дивлячись у дзеркало,—
чом
ти нічого не кажеш?
— Що це все означає?
— Гей, Еле! — гукнув Макс.— Мій хлопець хоче знати,
що це
все означає.
— А чого ти йому не розтлумачиш? — долинув
з кухні го-
лос Ела.
— Як ти думаєш, що воно все означає?
— Не знаю.
— А як ти думаєш?
Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало.
— Не можу сказати.
— Гей, Еле, молодець не може сказати, що
він про все це
думає!
— Еге ж, я чую,— озвався Ел з кухні. Він відчинив
низьке
віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою
від томатного соусу, щоб/не зачинялось.—Слухай, молодче,—
сказав він Джорджеві з кухні. — Стань-но трохи далі туди. А ти,
Максе, посунься трохи праворуч.— Він розміщував їх, наче фото-
граф перед тим, як робити груповий знімок.
— Побалакай зі мною, молодче,— сказав
Макс.— То як ти
думаєш, що тут має статися?
Джордж мовчав.
— Ну, то я тобі поясню,— провадив далі Макс.—
Ми хочемо
вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на
ім'я Оле Андресон?
— Знаю.
— Він щовечора приходить сюди обідати, правда
ж?
— Іноді приходить.
— О шостій, чи не так?
— Так, якщо взагалі приходить.
— Усе це, молодче, ми знаємо,— сказав Макс.—
Побалакаймо
про щось інше. В кіно ти ходиш?
— Інколи ходжу.
— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука
для таких
молодців, як ти.
— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що
він вам запо-
діяв?
— Йому й не випадало щось нам заподіяти.
Він нас ніколи
навіть не бачив.
— Та й побачить лиш раз у житті,— докинув
Ел з кухні.
— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.
— Нас попросив про це один приятель. Просто
дружня послу-
га, молодче.
— Помовч,— сказав Ел з кухні.— Ти до біса
базікаєш.
— Та треба ж мені розважати свого молодця.
Правда, мо-
лодче?
— Ти занадто розбазікався,— сказав Ел.— Онде мій
молодець
із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані
докупи, мов ті подружки з монастирської школи.
— То ти бував у монастирській школі?
— Хто зна, може, й бував.
— У хедері ти бував. Оце напевне.
Джордж поглянув на стінний годинник.
— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає,
а як і тоді-
не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив,
молодче?
— Гаразд,— сказав Джордж.— А що ви зробите
з нами потім?
— Там побачимо,— сказав Макс.— Це таке
діло, що наперед
ніколи не знаєш.
Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть
на сьому.
Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.
— Здоров, Джордже,— сказав він.— Підкріпитись
є чим?
— Та Сем якраз вийшов,— відказав Джордж.—
Вернеться десь
за півгодини.
— Ну, то я краще піду куди-інде,— сказав водій.
Джордж подивився на годинник. Було
двадцять хвилин на
сьому.
— Чисто зроблено, молодче,— сказав Макс.—
Ти справжній
джентльмен.
— Він знав, що я розчереплю йому голову, —
озвався з кух-
ні Ел.
— Ні,— заперечив Макс.— Зовсім не тому. Просто
він моло-
дець. Славний хлопчина. Він мені подобається.
За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав:
— Він не прийде.
Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для
одного
з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею
та шинкою, якого той захотів узятії з собою. В кухні він побачив
Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на
потилицю і сперши на прнвіконну поличку дуло обріза. На підлозі
в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їх
були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч,
загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві;
'гой
заплатив і пішов собі.
— Мій молодець на всі руки майстер,— сказав Макс.—
І кухо-
варити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня
в домі.
— Он як? — мовив Джордж.— А вашого приятеля,
Оле Андре-
сона, вже не ждіть.
— Дамо йому ще десять хвилин, — сказав Макс.
Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки
годинника
показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму.
— Ходім, Еле,— сказав Макс.— Нема чого
тут стовбичити.
Він не прийде.
— Почекаймо ще п'ять хвилин,— відказав Ел із кухні.
За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж
пояс-
нив йому, що кухар занедужав.
— То якого ж біса ви не візьмете іншого? —
спитав той.—
Добра мені їдальня! — І пішов геть.
— Ходім, Еле, — сказав Макс.
— А що робити з цими двома молодцями й негром?
— Та нехай собі живуть.
— Ти так думаєш?
— А певне. Ми своє відбули.
— Не до смаку мені ці сентименти,— сказав
Ел.— Ти вибов-
кав більш ніж треба.
— Е, до лиха,— сказав Макс.— Мали ж
ми якось розважати-
ся, так чи ні?
— І все одно базікав ти забагато,— сказав
Ел.
Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка
випинало-
ся дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.
— Ну бувай, молодче,— сказав він Джорджеві.—
Щасливий
ти хлопець.
— А правда,— докинув Макс.— Можеш
грати на перегонах.
Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив,
як вони поми-
нули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили
їх схожими на коміків з вар'єте.
Джордж пішов до кухні й розв'язав Ніка та
кухаря.
— Годі з мене цих штук,— сказав Сем, кухар.—
Годі, аж по
саму зав'язку!
Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.
— Ну й ну,— мовив він.— Що це за чортівня?
— Він намагав-
ся вдавати хвацького хлопця.
— Вони хотіли вбити Оле Андресона,—
пояснив Джордж.—
Думали його застрелити, коли він прийде обідати.
— Оле Андресона?
— Атож.
Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців.
— Вони пішли? — спитав він.
— Еге,— відповів Джордж.— Пішли вже.
— Не подобається мені вся ця історія,— сказав
кухар.— Ой як
не подобається.
— Слухай-но,— мовив Джордж до
Ніка.— Сходив би ти до
Оле Андресона.
— Гаразд.
— Не лізьте ви в це діло, — обізвався кухар
Сем. — Краще
сидіть собі тихенько.
— Коли не хочеш, не ходи,— сказав Джордж.
— Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть,—
правив своєї
кухар.— Сиділи б собі тихенько.
— Я піду до нього,— сказав Нік Джорджеві.—
Де він живе?
Кухар відвернувся.
— Ці хлопчиська завжди гадають, що
вони розумніші за
всіх, — пробурчав він.
— Він живе в мебльованих кімнатах місіс
Хірш,— відповів
Джордж Нікові.
— То я йду туди.
Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік
пройшов
понад трамвайною колією і від другого ліхтаря звернув у бічну
вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки
за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері
відчинила якась жінка.
— Оле Андресон тут живе?
— Ви хочете його бачити?
— Так, якщо він удома.
Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов
у кінець
коридора. Жінка постукала в двері.
— Хто там?
— Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон,—
сказала
жінка.
— Це я, Нік Адамс.
— Заходь.
Нік відчинив двері й увійшов до кімнати.
Оле Андресон
лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги,
він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві
подушки. На Ніка він навіть і не глянув.
— Що там таке? — спитав він.
— Я оце був у їдальні Генрі, — сказав Нік,
— коли зайшли
якісь двоє, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.
Він відчував, що розповідь його звучить якось
безглуздо.
Оле Андресон не сказав нічого.
— Вони завели нас до кухні,— провадив далі
Нік.— Хотіли
вас застрелити, коли ви прийдете обідати.
Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.
— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати
вам про це.
— Нічим не можу цьому зарадити,—
мовив Оле Андресон.
— Я розкажу вам, які вони з себе.
— Не хочу я знати, які вони з себе,— мовив Оле Андресон.—
Він дивився на стіну.— А за те, що прийшов сказати, дякую.
— Та що вже там.
Нік подивився на дебелого чолов'ягу, що лежав на ліжку.
— Хочете, я піду розкажу в поліції?
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Це нічого не допоможе.
— Я міг би що-небудь для вас зробити?
— Ні. Нічого тут не поробиш.
— А може, це тільки пуста погроза?
— Ні. Це не пуста погроза.— Оле Андресон повернувся
на бік,
лицем до стіни.— Найгірше те,— промовив він, дивлячись у сті-
ну,— що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день
і лежу.
— А ви не могли б виїхати з міста?
— Ні,— відповів Оле Андресон.— Далі тікати
нікуди.— Він
дивився у стіну.— Тепер уже нічого не вдієш.
— А чи не можна якось це залагодити?
— Ні, ради на це нема.— Він говорив тим самим безживним
голосом.— Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді
зважусь і вийду.
— То я, мабуть, вернуся назад До Джорджа,— сказав
Нік.
— До побачення,— мовив Оле Андресон, не обертаючись
до
Ніка.— Дякую, що зайшов.
Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він
бачив, як Оле
Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.
— Він цілий день не виходить з кімнати,—
сказала Нікові
жінка внизу біля дверей.— Мабуть, нездужає. Я до нього: «Місте-
ре Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,— а
він
хоч би що.
— Він не хоче нікуди виходити.
— Жаль, що йому нездужається,— сказала жінка.—
Він такий
приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.
— Я знаю.
— Ніколи й не подумала б, якби
не обличчя,— провадила
жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей.—
Він
такий лагідний.
— Ну, добраніч, місіс Хірш,— сказав Нік.
— Я не місіс Хірш, — відказала жінка. — То власниця
будинку.
А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.
— Добраніч, місіс Бел,— сказав Нік.
— Добраніч,— відповіла жінка.
Нік пройшов темною вуличкою до
рогу, де світився ліхтар,
а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був
на своєму місці за прилавком.
— Ну, бачив Оле?
— Бачив,— відповів Нік.— Лежить у кімнаті й не хоче
нікуди
виходити.
Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні.
— Вуха мої вас не чули б,— мовив він і зачинив двері.
— Ти розказав йому?
— Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це
таке.
— І що він думає робити?
— Нічого.
— Вони ж уб'ють його.
— Мабуть, що вб'ють.
— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.
— Мабуть, що так.
— Страшна річ.
— Жахлива,— сказав Нік.
Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок.
— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.
— Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають.
— Мабуть, поїду я геть звідси,— сказав Нік.
— Еге ж,— погодився Джордж.— Непогано було
б.
— Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає
там, у своїй
кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах.
— Ну,— сказав Джордж,— а ти про це не думай.