Уїльям Сароян
МОЄ СЕРЦЕ У ГОРАХ
МОЄ СЕРЦЕ У ГОРАХ
1914 року, коли я був ще малий, до нас, на вулицю Сан-Бені-
то, забрів якийсь дід по дорозі до будинку для старих.
Він
ішов, граючи на трубі, і спинився перед нашим
будинком.
Я вибіг з подвір'я на вулицю послухати його, але
він уже не
трубив.
Тоді я попросив його:
— Заграйте що-небудь ще, дуже хочеться послухати.
А він і каже:
— Дав би ти, хлопче, краще скляночку води
старому, серце
якого не тут, а в горах.
— У яких горах? — спитав я.
— Шотландських,— відповів старий.— Тож дай
водички.
— А що робить ваше серце у Шотландських горах?
— Тужить. Будь ласка, дай мені
склянку холодної води.
— А де ваша мама?
— Моя мама в Талсі, в штаті Оклахома,
проте серце її не
там.
— А де ж?
— У Шотландських горах,— мовив старий.—
Хлопче, я стра-
шенно хочу пити.
— Чому це вся ваша сім'я залишає серце в горах?
— Такі ми вже вдалися,— відповів старий.—
Сьогодні тут.
а завтра — прощавайте.
— Сьогодні тут, а завтра — прощавайте? — повторив
я.— Що
це значить?
— Щойно ми були живі, а ось нас
уже немає,— пояснив
старий.
— Гаразд, а що ваша мама робить у Талсі, в
штаті Оклахо-
ма? — допитувавсь я.
— Тужить,— мовив старий.
— А де мама вашої мами? — вів я далі.
— Вона в штаті Вермонт, у маленькому містечку Уайт-Рівер-
Джанкшон, але серце її не там.
— Бідне старе, висохле серденько. А де воно?
Може. теж
у горах?
— У справжнісіньких горах. Синку, я
вмираю від спраги.
У цю мить на ґанок вийшов мій батько і заревів,
мов лев,
якого розбудили після поганих сновидінь.
— Джонні,— гаркнув він,—
відчепись ти від цього нещасного
старигана. Подай йому кухоль води, поки він не впав і не віддав
богові душу. Що в тебе за манери, хай тобі біс!
— Отакої, не можна вже один раз у житті
розпитати манд-
рівника,— огризнувсь я.
— Швидше подай старому джентльменові
води! — звелів бать-
ко.— Не стій, як бовдур, хай тобі біс! Дай йому ковток
води,
поки він не впав і не віддав богові душу.
— Сам давай,— відказав я — Однак нічого не
робиш.
— Я нічого не роблю? — скрикнув батько. —
Джонні, адже ти
добре знаєш, хай тобі біс, що я пишу нову поему.
— А звідки мені знати? Стоїш отут на
веранді, засукавши
рукави, та й годі. Звідки мені знати, як ти гадаєш?
— Ну, годі, ти повинен знати, — мовив батько.
— День добрий,— звернувся старий до
батька.— Ваш синок
розповідав мені, який чудовий прохолодний клімат у ваших краях.
«Господи Ісусе, я ж нічогісінько не говорив йому
про клі-
мат,— подумав я.— І звідки він це вигадав?»
— Добрий день,— відповів батько.— Чи не зайдете
до нас на
хвильку спочити? Нам буде дуже приємно, якщо
й ви сядете
з нами до нашої скромної трапези.
— Сер,— промовив старий,— я вмираю з
голоду. Я приймаю
ваше запрошення.
— А ви вмієте грати «Лиш поглядом за мене
пий»? — спитав
я.— Хотілося б послухати, це моя улюблена пісня. Може, заграєте
мені? Чудова пісня.
— Синку, коли ти доживеш до моїх років,
то зрозумієш, що
не в піснях щастя Хліб, ось що важливо.
— Та все ж, може, заграєте?
Старий зійшов на ґанок і потис батькові руку.
— Мене звати Джаспер
Мак-Грегор,— відрекомендувався
він.— Я актор.
— Дуже радий познайомитися з вами, —
промовив батько. —
Джонні, принеси містерові Мак-Грегору кухоль води.
Я побіг до колодязя, набрав у кухоль холодної води
і подав
старому. Він випив увесь кухоль одним духом. Потім
окинув
поглядом обрій, глянув на небо і на вулицю Сан-Беніто, над якою
вже заходило сонце.
— Мабуть, звідси мені тисяч із п'ять миль додому,—
сказав
він.— Як ви гадаєте, чи не з'їсти нам по шматочку хліба з сиром,
щоб підтримати силу духу в тлінному тілі?
— Джонні,— звернувся до мене батько,—
збігай до бакалій-
ника, візьми французький батон і фунт сиру.
— Давай гроші.
— Скажи містерові Козаку, нехай дасть наборг.
У мене ані
гроша.
— Таж не дасть він. Йому набридло. Він і так
гнівається.
Каже, що ми ніде не працюємо й ніколи не оплачуємо рахунків.
Ми йому заборгували сорок центів.
— Іди умов його, — звелів батько. — Адже знаєш,
це твій обо-
в'язок.
— Але ж він і слухати не хоче, — опирався
я. — Нічого я не
знаю, каже, спершу поверніть мої сорок центів.
— Іди, іди,— повторив батько,— умов його дати
французький
батон і фунт сиру. Ти це вмієш.
— Іди, синку,— підтримав його старий,—
скажи містерові
Козаку: французький батон і фунт сиру.
— Ну ж бо, Джонні, не лінуйся, йди,— вмовляв
батько.— Ти
ще жодного разу не повертався звідти з порожніми руками.
Не
мине й десяти хвилин, як ти прийдеш додому з харчем,
гідним
короля.
— Не знаю. Містер Козак говорить, що ми хочемо
його обшах-
рувати. Він хотів би довідатись, яка в тебе робота.
— Гаразд, іди до нього й розкажи. Мені немає
чого приховува-
ти. Я пишу вірші. Скажи містерові Козаку, що я вдень і
вночі
пишу вірші.
— Може, й так,— погодився я.— Але навряд,
щоб це на нього
дуже вплинуло. Він говорить, ніби ти й пальцем не ворухнеш,
щоб знайти собі роботу, як інші безробітні. Називає тебе ледарем
і неробою.
— Іди й скажи тому чоловікові, що він божевільний!
А твій
батько — один з найбільших невідомих поетів нашого часу.
— Йому на це начхати. Та вже піду, спробую.
А хіба в нас
удома нічого немає?
— Сама кукурудза. Чотири дні підряд жуємо лише кукурудзу.
Джонні, ти неодмінно повинен роздобути хліба й сиру,
коли
хочеш, щоб я закінчив цю велику поему.
— Гаразд, спробую,— погодився я.
— Та довго не барися,— втрутився старий.— Мені звідси
п'яти
тисяч миль додому.
— А я бігом.
— Гляди, якщо знайдеш на дорозі гроші, — наказав
батько, —
половина — моя, не забудь.
Усю дорогу до крамниці я біг і весь час дивився
собі під
ноги, однак не знайшов ані цента.
Я ввійшов у крамницю. Містер Козак прокинувся
і звів на
мене очі.
— Містере Козак,— почав я.— Що,
коли б ви опинилися
в Китаї сам-самісінький і без цента в кишені? Хіба ви не надія-
лися б, що хто-небудь із тамтешніх християн дасть вам
хоч
фунт рису?
— Що тобі треба? — спитав містер Козак.
— Та я просто так, погомоніти. Адже ви, мабуть,
надіялися б.
що який-небудь представник арійської раси конче допоможе вам.
Авжеж, містере Козак?
— Хоч трохи грошей приніс? — знову спитав
він.
— Не про гроші мова, містере Козак,— вів я далі.—
Говоримо
про людину в Китаї. Як ви гадаєте, чи потрібна їй допомога білої
раси?
— Нічого не знаю, не чув.
— А що б ви робили в Китаї,
опинившись у таких скрутних
обставинах?
— Не знаю,— повторив містер Козак.— Що
мені там робити,
в Китаї?
— Припустимо, ви попали в Китай і дуже зголодніли,
а нав-
круги жодної знайомої душі. Ви можете собі уявити, щоб будь-
який християнин відпустив вас принаймні без фунта рису, містере
Козак?
— Та, мабуть, ні. Але ж ти, Джонні, не в Китаї і
твій тато
теж. Адже тобі й твоєму татусеві рано чи пізно доведеться попра-
цювати, то чому б вам не почати зараз? Я більш не відпускатиму
вам ваборг, бо знаю, ви мені не заплатите,
— Містере Козак, ви мене не так зрозуміли. Ні про
які про-
дукти я не говорю. А тільки навкруги вас у Китаї язичники, і ви
серед них — голодний, при смерті...
— Ми не в Китаї,— заперечив містер
Козак.— Тут, у цій
країні, треба заробляти на життя. На кого не глянь, усі в Америці
працюють.
— Містере Козак, а що, коли б вам треба було тільки
батон
і фунт сиру, щоб урятувати своє життя? Невже ви посоромилися б
попросити про це християнського місіонера?
— Посоромився б,— підтвердив містер Козак.— Мені було
б
соромно просити.
— Навіть коли б ви знали, що повернете
йому два батони
і два фунти сиру? Навіть тоді?
— Навіть тоді.
— Але це вже погано, містере Козак. Ви піддаєтесь
відчаю.
Подумайте, на вас може чекати лише смерть. Невже ви помрете
далеко від сім'ї, на чужині, в Китаї, ой, містере Козак!
— Мені це байдуже, нехай і так. А ось ти і твій
тато мусили
заплатити за хліб і за сир. Чому твій батечко не шукає роботи?
— Містере Козак, а як ви взагалі поживаєте?
— Чудово, Джонні. А ти?
— Краще нікуди, містере Козак. А як ваші дітки?
— Дуже добре. Степан почав ходити.
— Та невже, оце славно! А як Анжела?
— Анжела почала співати. А як почуває
себе твоя бабуся?
— Добре! Вона теж почала співати.
Каже, що хоче стати
оперною зіркою — їм, мовляв, краще жити, ніж королевам. А як
ваша дружина Марта, містере Козак?
— О, чудово!
— Мені дуже приємно чути це! Отже, все гаразд
у вас дома,
на вулиці Іст-Оріндж, номер сто сорок дев'ять. О, ваш Степан
стане колись великою людиною.
— Будемо сподіватися. Я вже неодмінно віддам його
в серед-
ню школу, нехай досягне всього, чого не маю я. Не хочу, щоб він
сидів за прилавком.
— Я дуже, дуже вірю в Степана,— мовив я.
— Та що тобі треба, Джонні? — спитав містер Козак,—
Скіль-
ки грошей приніс?
— Містере Козак, адже я прийшов сюди не купувати.
Я, знає-
те, люблю іноді потішити себе мирною філософською
бесідою.
Дайте мені французький батон і фунт сиру;
— Плата готівкою,— сказав містер Козак.
— Авжеж, а як Естер? — спитав я.— Як поживає
ваша дочка
красуня Естер?
— В Естер усе гаразд, Джонні. А ось тобі доведеться
платити
готівкою. Ви з твоїм татусем — найненадійніші люди
в усій
нашій окрузі.
— Який я радий,— кажу,— що в
Естер усе гаразд. А ви
знаєте, містере Козак, який у нас гість? Містер Джаспер Мак-
Грегор. Він, до речі, просив запитати у вас, чи ви бачили його
коли-небудь на сцені? Це великий актор.
— Не чув я про такого,— мовив містер Козак.
— І пляшку пива для містера Мак-Грегора,— додав
я.
— Ні, пива я тобі не можу дати.
— Та що ви, як це не можете?
— Не можу,— повторив містер Козак.— Я відпущу
вам тіль-
ки вчорашній батон і фунт сиру. А що робить твій батько, коли
в нього є робота?
— Мій батько пише вірші, містере Козак, більш
він нічого
не робить. Він один з найвидатніших поетів світу.
— Коли він одержить гроші?
— Ніколи. Не можна бути видатним і брати за
це гроші.
— Щось мені не подобається така робота. Чому
твій тато не
працює, як усі люди?
— Він працює старанніше, ніж будь-хто. Удвічі
більше, ніж
звичайні люди.
— Так от, Джонні, тепер ви заборгували мені п'ятдесят
п'ять
центів. Нехай уже сьогодні відпущу вам продукти, але це остан-
ній раз.
— Перекажіть Естер, що я люблю її,— попросив я.
— Неодмінно,— запевнив містер Козак.
Я побіг додому з французьким батоном і фунтом сиру.
Батько і містер Грегор чекали на вулиці, щоб швидше довіда-
тись, чи одержав я продукти. Вони пробігли назустріч
мені
з півквартала і, коли побачили, що продукти є, замахали руками
бабусі, яка стояла на ґанку. Вона пішла в кімнату, щоб накрити
на стіл.
— Я знав, що тобі пощастить,— сказав батько.
— Я також,— притакнув містер Мак-Грегор.
— Він каже, що ми мусимо заплатити п'ятдесят
п'ять центів,
а то, мовляв, він більше не даватиме нам наборг.
— Нехай говорить, що хоче,— заспокоїв мене
батько.— А про
що ти з ним сьогодні бесідував?
— Спершу про Китай і про того
голодного, який на краю
могили. А потім розпитував про його сім'ю.
— То як же вони поживають?
— Чудово!
Ми всі пішли в кухню і з'їли батон, фунт сиру й
випили кож-
ний по три кварти води. Коли зникла остання крихта хліба, міс-
тер Мак-Грегор став обдивлятись кухню, шукаючи, чого б
іще
з'їсти.
— Що в отій зеленій банці там нагорі, Джонні?.
— Мармурові кульки.
— А в отій шафі? Там немає нічого їстівного?
— Тільки коники.
— А що то за глечик такий великий отам, у
кутку? В ньому
немає нічого такого?
— Там у мене сидить вуж.
— Дуже добре,— зрадів містер Мак-Грегор.—
Шматок варено-
го вужа був би зараз мені дуже до речі.
— Цього вужа не можна їсти.
— Чому, Джонні? А чому б і ні,
хай йому біс? Я чув, що
жителі Борнео їдять змій і коників. У тебе немає де-небудь із
півдюжини ситеньких коників, Джонні?
— Тільки чотири штуки.
— То чого ж ти мовчиш, давай їх сюди,— сказав
містер Мак-
Грегор.— Ось наїмося досхочу, і я тобі заграю на трубі «Лиш
поглядом за мене пий».
— Не хочу вбивати їх! Кожне створіння хоче жити!
— вигук-
нув я.
— Я страшенно голодний, Джонні.
— Я теж, але я не дозволю вам їсти мою змію. Я її
спіймав,
а не ви.
— Який сенс тримати в себе якогось
старого, облізлого
вужа? — спитав Мак-Грегор.
— А коли він мені подобається? — відборонявся я.
— Хіба не краще приготувати його і з'їсти,
такого смачного,
ситенького...— наполягав містер Мак-Грегор.
Батько сидів за столом, поклавши голову на руки, й дрімав.
Бабуся походжала по всьому будинку й співала арії
Пуччіні.
«Усе по вулицях блукаю»,— репетувала вона по-італійському.
— Ніхто не стане готувати вам мою змію,— запевнив
я.
— Гаразд,— погодився містер Мак-Грегор.—
Нехай буде
по-твоєму, Джонні, однак я ще голодний.
— Може, заграєте нам що-небудь, містере Мак-Грегор?
— спи-
тав батько.— Мабуть, хлопчикові буде приємно.
— Звичайно, містере Мак-Грегор,— попросив
і я.
— Гаразд, Джонні, нехай уже буде так.
І він підвівся й почав голосно трубити, голосніше
за всіх
трубачів на світі. Переполохав людей на багато миль
довкіл.
Вісімнадцять сусідів зібралися перед нашим будинком. Коли міс-
тері Мак-Грегор протрубив до кінця, всі зааплодували. Батько
вииів його на ґанок і сказав:
— Любі друзі й сусіди, дозвольте відрекомендувати
вам Джас-
пер'а Мак-Грегора, найвизначнішого шекспірівського
актора
наглих днів.
Любі друзі й сусіди нічого не відповіли, тоді заговорив
сам
містер Мак-Грегор.
— Немов учора було, так пам'ятаю свій перший
виступ у Лон-
доні 1867 року...
І став розповідати історію своєї кар'єри.
Аж ось наперед вийшов Руф Еплі, тесляр. Він сказав:
— Чи не можна нам послухати ще
трошки музики, містере
Мак-Грегор?
А містер Мак-Грегор йому:
— А чи не знайдеться у вас дома курячого яйця?
— Звісно, знайдеться,— відказав Руф.— У мене дома
їх ціла
дюжина.
— Вам не важко буде принести одне яйце
з тієї дюжини? —
знову спитав Мак-Грегор.— А коли повернетесь, я заграю
вам
пісню, що примусить ваше серце трепетати від горя й радості.
— Іду, іду,— погодився Руф і пішов додому по яйце.
У Тома Брауна містер Мак-Грегор спитав,
чи не знайдеться
у нього вдома шматочка ковбаси, і той відповів: «Знайдеться».
Тоді містер Мак-Грегор сказав, що коли Том принесе цей шмато-
чок, він заграє йому таку пісню, від якої зміниться все Томове
життя. І Том пішов додому по ковбасу, а містер Мак-Грегор став
питати підряд кожного з вісімнадцяти любих друзів
і сусідів.
чи не знайдеться в них удома чого-небудь смачненького, і кожний
відповідав: «Знайдеться»,— і всі розійшлися по домівках принести
чого-небудь смачненького, бо містер Мак-Грегор обіцяв їм заграти
щось надзвичайно приємне. А коли всі друзі й сусіди повернулися,
несучи різну їжу, містер Мак-Грегор підніс трубу до губів і заграв
«Моє серце у горах і душа моя там». Усі сусіди заплакали й розій-
шлися по домівках, а містер Мак-Грегор взяв усе, що вони при-
несли, в кухню, і наша сім'я почала бенкетувати,
співати
й веселитись.
Яйце, ковбаса, зелена цибуля, два сорти сиру, масло, два
сорти
хліба, варена картопля, свіжі помідори, диня, чай і багато інших
смачних речей. — усе це ми з'їли, запили чаєм, аж животи в нас
пороздувались. Після цього містер Мак-Грегор мовив:
— Сер, якщо ви не заперечуєте, я лишився б
погостювати
у вас кілька днів.
Батько сказав:
— Сер, мій дім — ваш дім.
Містер Мак-Грегор жив у нас сімнадцять днів, а на вісімнад-
цятий до нас прийшов чоловік із будинку для старих:
— Я шукаю Джаспера Мак-Грегора, актора.
Батько спитав його:
— Чого вам треба?
— Яз будинку для старих, ми просимо містера
Мак-Грегора
повернутися до нас, бо через два тижні влаштовуємо наш щоріч-
ний спектакль і нам потрібні актори.
Містер Мак-Грегор устав з підлоги, де він дрімав,
і спитав:
— Що ви сказали, юначе?
— Мене звати Девід Купер. Я з будинку для старих.
Вас про-
сять повернутися зі мною, бо нам потрібний актор для нашого
нового спектаклю «Дивацтва старих у 1914 році».
І містер Мак-Грегор пішов з тим чоловіком, а на другий
день
мій батько дуже зголоднів і сказав:
— Джонні, а піди-но в крамницю до містера Козака
і дістань
чого-небудь поїсти. Адже ти зумієш це, Джонні. Принеси, що
зможеш.
— Містерові Козаку треба спочатку заплатити п'ятдесят
п'ять
центів. Він не дасть нам ані крихти без грошей.
— Іди, іди, Джонні,— підганяв мене батько.— Адже
ти завжди
можеш умовити того славного словацького джентльмена.
І я пішов у крамницю до містера Козака і почав обговорювати
китайське питання з того самого місця, на якому спинився мину-
лого разу. Я доклав величезних зусиль, щоб піти з крамниці не
з порожніми руками. Я домігся пакуночка пташиного
насіння
і баночки кленового соку.
А батько мовив:
— Джонні, коли б така їжа не зашкодила старій леді.
І справді, вранці ми почули, що бабуся щебече
зовсім, як
канарка, а батько ще й почав бідкатись:
— Як же це я, хай йому біс, напишу велику
поему, сидячи
тільки на пташиному кормі!