Джон Олівер Кілленс
ГАМАНЕЦЬ АБО ЖИТТЯ!
У мене був чудовий настрій. Парк, гадаю, зіграв тут не
остан-
ню роль. Дерева, кущі, трава одягнулися в новісіньке, аж блиску-
че зелене вбрання. Яскраве й тепле сонце пробивалось крізь листя
й надавало моєму обличчю здорового і бадьорого виразу, а на алеї
з дерев'яними лавами лягала прохолодна тінь. Легкий вітерець,
напоєний чистими і свіжими пахощами, лоскотав ніздрі, пестив
обличчя. Все це було так приємно, що мені навіть ставало ніяково.
В парку було людно. Старі й молоді грали в шашки та шахи
й прислухалися до транзисторів — отих маленьких галасунів, що
вміють приковувати увагу велетнів. Пройшовши в кінець парку,
я зупинився біля басейну з фонтаном.
Малюки в строкатих штанцях хлюпались
у воді, бризкалися
й невгамовно верещали від радощів. Маленьке негреня з ніжним
темним обличчям і великими карими очима, здавалося, теж тіши-
лося купанням, але очі зраджували дитину — вони
дивились
заклопотано, стурбовано. Ця дівчинка ніби щомиті чекала, що
інші діти накинуться на неї, як зграя скажених собак, і загризуть
її. О, мені знайоме те відчуття. Босі жінки сиділи круг басейну,
стежили за малюками, читали й намагалися засмагнути, не витра-
чаючись на відпочинок у Флоріді. Невеличка русява дівчинка
з криком підбігла до темноволосої жінки, своєї матері, і цмокнула
її в обличчя. З П'ятої авеню в східному напрямку проїхав омнібус
із збудженими пасажирами на верхній площадці. І над усім цим
галасливим людом, що розважався в парку, здіймалися будівлі
Нью-Йоркського університету.
Спостерігаючи, як бавляться діти, я знов замислився. Чудовий
міський парк нагадував ліс, а басейн — копанку на заповідних
землях старого Джібсона. Від такої раптової згадки про минуле
холодний піт зросив мені чоло. Коли я бачу дітей, то завжди
вертаюсь подумки на багато років назад, наче мої однолітки
залишились малюками й ніколи не виростали. В такі хвилини ніби
ковтаєш свіже повітря. Спершу я довго тужив за домом. Ось і
тепер, стоячи в парку, намагався пригадати імена, обличчя, події.
Та вже за мить я знизав плечима, бо ніколи по-справжньому не
сумував за лісовими хащами і ставками Джорджії. Мені потрібно
місто — місто на півночі.
Я повертаюсь і йду повз жінок — молодих і старих, блондинок
і брюнеток, з чорною, шоколадною й майже
білою шкірою,
вдягнених в однакові білі плаття, з яскравими дитячими
колясками.
Я був уже в другому кінці парку, коли до мене підійшов незграб-
ний білий здоровило і, не зважаючи на мої спроби ухилитись,
схопив мене за плечі. Неголений, у брудній одежі, він відкашлявся
просто мені в обличчя страшенно смердючим перегаром і низьким
деренчливим голосом крикнув:
— Гаманець або життя!
Вигляд у мене був, мабуть, і дурнуватий, і переляканий
водно-
час. На що він розраховує серед білого дня? О ні, він,
певно,
жартує. А втім, щодня трапляються ще більш несподівані
речі
у цьому божевільному світі, ім'я якому Нью-Йорк. Особливо, на
околицях.
Він тицьнув величезним пальцем мені під бік, і я
здригнувся.
Потім легенько підштовхнув мене ліктем і весело сказав:
— Я пожартував, приятелю. Але тепер різдво,
а мені не виста-
чає чотирьох центів на склянку вина. То як, професоре? Рівно
чотири паршивих центи. Я зранку не пив, та хоч скільки старайсь,
а роздобути ці чотири центи, здається, все одно не вдасться.
Просто
ганьба!
Я заходився обмацувати кишені, хоч добре знав, що
дрібних
грошей там немає. Хотілося кинути йому: «Від мене ти теж нічо-
го не дістанеш», але я тільки сказав:
— Чорт забирай! Нічого нема, вибачай.
І я рушив геть. Однак він обхопив мене своїми
ручищами,
і з його рота та від брудної забльованої сорочки знов війнуло
страшенним смородом. Глибока рана починалася
в нього біля
правого ока й доходила до рота. Мені здалося, ніби якась жахли-
ва хмара заступила і весну, і сонце, й вітерець, і свіжі пахощі.
— Чуєш, друже, я не той нероба, яких
повно на вулицях.
Я хочу, щоб ти це знав. Я тільки попав у біду — бачиш?
Я хотів. був знизати плечима й сказати, що
не засуджую
його. З роками у мене помалу виробилась реакція не зважати на
таких людей, і я гадав, що можу бути спокійний. Тим часом він
бурмотів далі:
— Я знаю, ти... ти думаєш, що я всього лмш
один із тих нероб.
Але це не так. Я порядна, освічена людина, як і всі інші. Та
я
знаю, ти все ж таки думаєш... Я...
У мене тремтіли ніздрі, шия спітніла. Хотілося скоріше
вирва-
тися від нього.
— Звідки тобі знати, що я думаю? — вимовив я.
Він сперся на моє плече, і я аж зігнувся від вагою його
вели-
чезного тіла, коліна в мене підітнулись.
— Тебе це минуло. А я попав у біду.
Послухай, я освічена
людина. Знаєш, я теж був бізнесменом.
Я гнівно подумав, чому з усіх відвідувачів парку, переважно
білих, він обрав саме мене. Так 'було не вперше. Тиждень тому
я їхав у метро, і на Тридцять четвертій вулиці у вагон увійшов
білий п'яниця. Він пошукав очима, де б його сісти, і хоч вільних
місць було багато біля інших пасажирів, нарешті помітив
єдиного
на весь напівпорожній вагон негра й сів коло мене. Довелося
терпіти його «невичерпну» мудрість та «велику ліберальну філо-
софію» разом з смердючим перегаром.
Я спробував вирватись, але здоровенна рука міцно
тримала
мене за плече. Другою рукою здоровило обмацував у себе кишеню
сорочки, потім задню кишеню штанів. Нарешті він дістав брудну
й потерту невеличку фотокартку.
— Поглянь,— сказав він,— це моя сім'я. Я був
бізнесменом на
Заході. В мене теж справи йшли добре. Авжеж, добре!
Це було б смішно, якби не було так трагічно. Гордість
світила-
ся в його очах, коли він розглядав ту фотокартку. Мабуть, там
все ж таки був він, хоча, щоб повірити в це, треба було добре
придивитись і неабияк напружити уяву. Поруч із жінкою і двома
гарненькими малюками, він сяяв, як новенький долар. Мені захо-
тілось узнати, що сталося з ним потім, де його сім'я, і я відчув,
що мов ставлення до нього змінюється. О ні, я анітрохи не розчу-
лився! Я навмисне ґлянув на годинника.
— Знаєш, друже,— сказав я,— у мене...
Його очі налилися кров'ю, і він закашляв мені просто
в облич-
чя: здавалось, він ось-ось задихнеться. Вся моя істота була обуре-
на тим його вчинком, та все ж він лишався людиною
і міг би
одержати свої чотири центи, чи навіть більше, якби не сказав:
— Слухай, професоре, я не вважаю, що чимось кращий
за тебе
чи за когось іншого. Я хочу, щоб ти знав це. Ми всі разом боро-
лись проти отих клятих в'єтнамців, чи не так? Ти, видно, розум-
ний хлопець. Я освічений... То як, професоре? Рівно чотири
маленьких, старих, паршивих центи...
Я вже не міг стримувати обурення, щосили крутнувсь
і вир-
вався з його рук.
— Мені треба йти! Чорт забирай, у мене
немає для тебе
чотирьох центів!
Я подався від нього геть, прямуючи до рогу вулиці.
Гнів ще
трусив мене, але свіже повітря вже наповнювало мої
легені,
повертаючи мені піднесений настрій. Я зупинився на перехресті,
чекаючи зеленого світла. Та щось змусило мене обернутись на
здоровила. Я побачив, що він наздоганяє мене, і весь напружився.
Вервечка машин тяглась переді мною. Господи, коли ж спалахне
зелене світло! Ось здоровило дійшов до крайньої лавки і важко
сів. Між нападами кашлю чулось його бурмотіння:
— Прокляття! У цій бісовій країні зі схожого
на професора
негра не можна злупити й чотирьох паршивих центів!
Мої руки мимоволі стислися в кулаки. Гірка посмішка
скри-
вила вуста. Спалахнуло зелене світло. Я рушив далі.