Велика Магеланова Хмара
В ПЕРЕДВІЧНІ ДНІ, В БЕЗКОНЕЧНІ ДНІ,
В передвічні ночі, в безконечні ночі,
В передвічні роки, в безконечні роки,
В ті колишні часи, коли все насущне в сяйві з'явилося, ось коли,
В ті колишні часи, коли все насущне ніжно вимовилось, ось коли,
Коли в оселях Країни хліб їсти стали, ось коли,
Коли в печах Країни плавильні тиглі робити стали, ось коли,
Коли небеса від землі відступилися, ось коли,
Коли земля від небес відійшла, ось коли,
Коли людське ім'я встановилося, ось коли,
Коли Ан собі небо забрав, ось коли,
А Енліль собі землю взяв, ось коли,
Коли Ерешкігаль шлюбним дарунком світу підземному подарували, ось коли,
Коли в плавання вирушив він, коли в плавання вирушив він, ось коли,
Коли Батько світом підземним поплив, ось коли,
Коли Енкі світом підземним поплив, ось коли,—
Кидаються Малі до володаря,
Линуть Великі до Енкі,
Ці Малі — камені руки,
Ці Великі — то камені, від яких танцюють тростини.
Навколо кіля човна Енкі
Вони розсипаються, мов черепахи,
Перед носом човна владаревого
Вода, наче вовк, усе пожирає,
За кормою човна Енкі
Вода, наче лев, лютує,—
Тоді, в ті дні, древо, єдине древо, хулуппу-древо,
На березі Євфрата чистого посаджене,
Води Євфрата п'є воно,—
Вітер південний налітає щосили, корені вириває, віття його ламає,
Євфрат водою його збиває.
Жінка, словам Ана покірна, йде,
Словам Енліля покірна, йде,
Древо рукою своєю бере, до Урука приносить.
У квітучий сад Інанни його несе.
Жінка рук не покладає, древо плекає,
Жінка очей не зводить, рук не покладає, древо плекає.
«Коли ж буде престол чудовний, щоб я сіла?» — питає.
«КОЛИ Ж БУДЕ ЛОЖЕ ЧУДОВНЕ, ЩОБ Я ЛЯГЛА?» — ПИТАЄ.
 
П'ЯТЬ РОКІВ МИНУЛО, ДЕСЯТЬ РОКІВ МИНУЛО.
Виросло древо, кору його не розколоти.
У корінні його змія, що не знає закляття, зробила кубло.
У вітті його Анзуд-птах вивів пташеня.
Посередині Ліліт-діва спорудила собї житло.
Діва білозуба, серце безтурботне.
Світла Інанна, як вона гірко плаче!
На світанні, коли небосхил засяяв,
Коли на світанні загомоніли птахи,
Уту з опочивальні вийшов.
Сестра його, світла Інанна,
До Уту-героя волає:
«Брате мій, у ті передвічні дні, коли судилися судьби,
Коли над Країною пролився достаток,
Коли Ан собі небо забрав, ось коли,
А Мулліль собі землю взяв, ось коли,
Коли Гашангаль шлюбним дарунком у Кур підземний подарували, ось коли,
Коли в плавання вирушив він, коли в плавання вирушив він, ось коли,
Коли Батько у Кур підземний поплив, ось коли,
Коли Аманкі у Кур підземний поплив, ось коли,—
Кидаються Малі до володаря,
Линуть Великі до Аманкі,
Ці Малі — камені руки,
Ці Великі — то камені, від яких танцюють тростини.
Навколо кіля човна Аманкі
Вони розсипаються, мов черепахи,
Перед носом човна владаревого
Вода, наче вовк, усе пожирає,
За кормою човна Аманкі
Вода, наче лев, лютує,—
Тоді, в ті дні, деревце, єдине деревце, хулуппу-деревце,
На березі Євфрата чистого посаджене,
Води Євфрата п'є воно,—
Вітер південний налітає щосили, корені вириває, віття його ламає,
Євфрат водою його збиває.
Жінка, словам Ана покірна, йде,
Словам Мулліля покірна, йде,
Деревце рукою своєю я взяла, в Урук принесла,
В сад квітучий Гашанни його внесла.
Я, жінка, рук не покладала, деревце плекала,
Я, Гашанна, очей не зводила, рук не покладала, деревце плекала.
«Коли ж буде престол чудовний, щоб я сіла?» — питала.
«Коли ж буде ложе чудовне, щоб я лягла?» — питала.
П'ять років минуло, десять років минуло.
ВИРОСЛО ДЕРЕВЦЕ, КОРУ ЙОГО НЕ РОЗКОЛОТИ.
У КОРІННІ ЙОГО ЗМІЯ, ЩО НЕ ЗНАЄ ЗАКЛЯТТЯ, ЗРОБИЛА КУБЛО.
У вітті його Анзуд-птах вивів пташеня.
Посередині Ліліт-діва спорудила собі житло.
Діва білозуба, серце безтурботне».
Світла Інанна, як вона гірко плаче! Брат її, герой Уту, на ці слова її не озвався.
На світанні, коли небосхил засяяв,
Коли на світанні загомоніли птахи,
Уту з опочивальні вийшов.
Сестра його, світла Інанна,
До Гільгамеша могутнього волає:
«Брате мій, у ті передвічні дні, коли судилися судьби,
Коли над Країною пролився достаток,
Коли Ан собі небо забрав, ось коли,
А Мулліль собі землю взяв, ось коли,
Коли Гашангаль шлюбним дарунком у Кур підземний подарували, ось коли,
Коли в плавання вирушив він, коли в плавання вирушив він, ось коли,
Коли Батько у Кур підземний поплив, ось коли,
Коли Аманкі у Кур підземний поплив, ось коли,—
Кидаються Малі до володаря, Линуть Великі до Аманкі,
Ці Малі — камені руки,
Ці Великі — то камені, від яких танцюють тростини.
Навколо кіля човна Аманкі
Вони розсипаються, мов черепахи,
Перед носом човна владаревого
Вода, наче вовк, усе пожирає,
За кормою човна Аманкі
Вода, наче лев, лютує,—
Тоді, в ті дні, деревце, єдине деревце, хулуппу-деревце,
На березі Євфрата чистого посаджене,
Води Євфрата п'є воно,—
Вітер південний налітає щосили, корені вириває, віття його ламає,
Євфрат водою його збиває.
Жінка, словам Ана покірна, йде, Словам Мулліля покірна, йде,
Деревце рукою своєю бере, в Урук приносить,
В сад квітучий Гашанни його несе.
Жінка рук не покладає, деревце плекає,
ГАШАННА ОЧЕЙ НЕ ЗВОДИТЬ, РУК НЕ ПОКЛАДАЄ, ДЕРЕВЦЕ ПЛЕКАЄ.

«КОЛИ Ж БУДЕ ПРЕСТОЛ ЧУДОВНИЙ, ЩОБ Я СІЛА?» — ПИТАЄ.
«Коли ж буде ложе чудовне, щоб я лягла?» — питає.
П'ять років минуло, десять років минуло.
Виросло деревце, кору його не розколоти.
У корінні його змія, що не знає закляття, зробила кубло.
У вітті його Анзуд-птах вивів пташеня.
Посередині Ліліт-діва спорудила собі житло.
Діва білозуба, серце безтурботне.
Я, світла Гашанна, як гірко я плачу!»
На слова, що сестра його мовила,
Брат її, Гільгамеш могутній, на слова її озвався.
Пояс, що важив п'ятдесят мін, він одяг,
П'ятдесят мін йому — наче тридцять сіклів.
Бронзову сокиру, дорожну свою сокиру,
Сім талантів і сім мін завважки, узяв у руку.
У корінні змію, що не знає закляття, убив.
У вітті Аизуд-птах схопив пташеня своє, полетів у гори.
Посередині Ліліт-діва зруйнува ла своє житло,
Зруйнувавши, кинулась утікати.
А древо — коріння його він зрубав, віття його він розколов.
Земляки його, що з ним разом були,
Віття його відтяли, пов'язали,—
Сестрі своїй, чистій Інанні, для престолу віддав,
Для ложа її віддав.
Він же з коріння барабан собі зробив чудесний, Пукку.
З віття барабанні палички зробив чудесні, Мікку.
Барабан гучний, він барабан на просторі вулиці виносить,
Гучний, голосний, він на широку вулицю його виносить.
Юнаки його міста заграли на барабані.
Вони, діти вдовині, котрі невтомно скачуть:
«О горло моє, о стегна мої!» — так вони гірко плачуть.
У кого мати є — вона синові харчі приносить,
У кого сестра є — вона братові узливає воду.
Коли ж вечір настав,
Там, де стояв барабан, позначив він місце.
Він барабан перед собою підняв, заніс його в оселю.
Коли ж ранок настав, там, де місце його він позначив, там, де вони танцювали,
Від проклять удовиних,
Від зойків маленьких дівчаток: «О Уту!»—
БАРАБАН З ПАЛИЧКАМИ БАРАБАННИМИ ВПАВ ДО ПІДЗЕМНОГО СВІТУ.

ВІН НАМАГАВСЯ, ВІН НЕ ДІСТАВ ЇХ.
Він руку простягав, він не дістав їх.
Він ногу простягав, він не дістав їх.
Там, перед брамою Ганзіра, перед світом підземним вони лежать
Гільгамеш ронить сльози, позеленів од горя:
«О мій барабан, о мої палички!
Барабан! Його розкішшю не наситився я,
Його повнозвуччям не натішився я! —
Якби ж барабан мій у тесляревому домі ще був!
Тесляреву дружину, як рідну матір, я шанував би!
Тесляреву дочку, як молодшу сестру, я шанував би!
Мій барабан у підземний світ упав, хто його звідти дістане?
Мої палички у Ганзір упали, хто їх звідти мені дістане?»
Слуга його Енкіду йому відповідає:
«Пане мій, як ти гірко плачеш!
Чого ти смутиш своє серце?
Нині я барабан твій з підземного світу тобі поверну,
Твої палички із Ганзіра я воістину тобі дістану!»
Гільгамеш так до Енкіду мовить:
«Якщо нині до підземного світу зійдеш ти,
Пораду тобі я дам, послухай мою пораду,
До слів, що тобі я мовлю, зверни свій розум!
В одіж світлу ти не вбирайся —
Вони тебе матимуть за духа-блукальця.
Оливою свіжою ти не намащуйся —
На пахтіння її вони до тебе зберуться.
Брати в Кур списа ти не повинен —
Ті, що списом убиті, тебе обступлять,
Жезла кизилового не бери в свою руку —
Духи мертвих тебе неодмінно вхоплять.
Взуття не надівай на ноги —
У підземному світі не можна тобі шуміти.
Не цілуй дружину, яку ти любиш,
Не бий дружину, яку не любиш.
Не цілуй дитину, яку ти любиш,
Не бий дитину, яку не любиш.
Волання підземного світу тебе здолають.
У тієї, котра лежить, у тієї, котра лежить,
У матері бога, Ніназу, у тієї, котра лежить,
Її стегна прекрасні вбранням не вкриті,
Її світлі груди льоном не вкриті,
Її голос, як чиста мідь, бринить,
Волосся вона куйовдить, немов солому».
Енкіду слів свого пана не слухав.
В одіж світлу він убрався —
ВОНИ ЙОГО МАЛИ ЗА ДУХА-БЛУКАЛЬЦЯ.

ОЛИВОЮ СВІЖОЮ З КАМ'ЯНОЇ ПОСУДИНИ ВІН НАМАСТИВСЯ —
На пахтіння її вони до нього зібрались.
Списа в підземний світ він кинув —
Ті, що списом убиті, його обступають.
Жезл кизиловий він бере в свою руку —
Духи мертвих його хапають.
Взуття на ноги він надіває —
Тріщини робить у підземному світі.
Цілує дружину, яку він любить.
Б'є дружину, яку не любить.
Цілує дитину, яку він любить.
Б'є дитину, яку не любить.
Волання підземного світу його долає.
У тієї, котра лежить, у тієї, котра лежить,
У матері бога, Ніназу, у тієї, котра лежить,
Її плечі світлі вбранням не вкриті,
Її груди світлі — мов для пахощів чаші.
Коли Енкіду з підземного світу схотів піднятись,
Намтар його не вхопив, Азаг його не вхопив. Земля його вхопила.
Нергала страж нещадний його не вхопив. Земля його вхопила.
На полі битви мужів він не впав. Земля його вхопила.
Гільгамеш могутній, син Нінсун,
До Енліля, у храм Екур іде самотою,
Перед Енлілем він ридає:
«Батьку Енліль, мій барабан у підземний світ упав,
Мої палички у Ганзір упали.
Енкіду спустився їх позернути, підземний світ його вхопив.
Намтар його не вхопив, Азаг його не вхопив, підземний світ його вхопив,
Нергала страж нещадний його не вхопив, підземний світ його вхопив.
На полі битви мужів він не впав, підземний світ його вхопив».
Батько Енліль на слова його не озвався, і в Ереду він іде,
До Енкі, у храм Ереду іде самотою,
Перед Енкі він ридає:
«Батьку Енкі, мій барабан у підземний світ упав,
Мої палички у Ганзір упали.
Енкіду спустився їх повернути, підземний світ його вхопив.
Намтар його не вхопив, Азаг його не вхопив, підземний світ його вхопив.
Нергала страж нещадний його не вхопив, підземний світ його вхопив.
На полі битви мужів він не впав, підземний світ його вхопив».
БАТЬКО ЕНКІ НА СЛОВА ЙОГО ОЗВАВСЯ.

ДО МОГУТНЬОГО УТУ-ГЕРОЯ, РОЖДЕННОГО СИНА НІНГАЛЬ. ЗВЕРНУВСЯ:
«Ану ж бо, діру підземного світу відкрий!
Слугу його з підземного світу до нього підніми!»
Він діру підземного світу відкрив.
Поривом вітру слуга його з підземного світу піднявся.
Обіймаються, цілуються.
Зітхають, ведуть розмову.
«Чи ти бачив закони підземного світу?»
«Не скажу тобі, друже мій, не скажу!
Якби я сказав тобі про закони підземного світу,
Сів би ти і заплакав!» — «Нехай сяду я і заплачу!»
«Тіло моє, що його ти торкався, втішав своє серце,
Мов ганчір'я старе, сповнилося червою,
Мов розколина, воно повне праху».
«О горе,— вигукнув він і сів на землю.—
 Того, хто одного сина має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?
«Він перед кілком, у стіну забитим, гірко ридає».
«Того, хто двох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«На двох цеглинах сидить, хліба він заживає».
«Того, хто трьох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Він як той, котрий воду п'є у степу з бурдюка, що приніс його миршавий отрок».
«Того, хто чотирьох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Він як той, що запряг чотирьох віслюків, радіє серцем».
«Того, хто п'ятьох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Він як писар майстерний, що сміливо йде до палацу».
«Того, хто шістьох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Він як добрий землероб, радіє серцем».
«Того, хто сімох синів має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Наче друг богів, він сидить у кріслі, тішиться гуком танечним».
«Того, хто спадкоємця не має, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Хліб, подібний до цегли, розбитої вітром, їсть він».
«Євнуха з палацу бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Стоїть у кутку, як наглядач, горластий погонич».
«Жону, котра не родила, бачив ти?» — «Бачив».— «Як їй там?»
«Наче глечик, що дурень розбив, життя її,— радощів не дає нікому».
«Отрока юного, що з лона жони не зривав одежі, бачив ти?» —
«Бачив».—«Як йому там?»
«Я мотузку йому дав на поміч, над мотузкою він ридає».
«Дівчину юну, що з мужа не зривала одежі, бачив ти?» —
«Бачив».— «Як їй там?»
«Я ТРОСТИНУ ЇЙ ДАВ НА ПОМІЧ, НАД ТРОСТИНОЮ ВОНА РИДАЄ».

«ХАРЧУ ВІН НЕ МАЄ, ВОДИ НЕ МАЄ, ПОКИДЬКИ ВІН ЇСТЬ,ПОМИЇ ВІН П'Є, ЖИВЕ ЗА МІСЬКОЮ СТІНОЮ».
«Виразками він укритий, наче бик, що їдять його ґедзі».
«Того, хто в битві поліг, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?»
«Його батько голову його охопив і над ним ридає».
«Дух того, про кого подбати нікому, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?
«Шматки хліба, що на вулицю кинуті, ість він».
«Чоловіка, якого опорною палею збито й накрито, бачив ти?» — «Бачив».— «Як йому там?
«Горе матінці моїй!» — він кричав, коли паля його розтинала!
Крихти хліба свого палицею він розбиває».
«Того, хто у розквіті віку помер, бачив ти?» — «Бачив».—«Як йому там?»
«Там, де ложе богів, він лежить так само».
«Моїх немовлят мертвонароджених, що не знають себе, бачив ти?»— «Бачив».— «Як їм там?»
«Навколо столів золотих і срібних, де мед і смачні вершки, пустують».
«Кинутого у вогонь бачив ти?» — «Ні, не бачив.
ДУХА-ПРИВИДА В НЬОГО НЕМА, ДИМ ЙОГО НА НЕБО ПІДНІССЯ». ХВАЛА!

Велика Магеланова Хмара