Борис Антоненко-Давидович. Слово матері.
Борис Антоненко-Давидович. Слово матері.
СЛОВО МАТЕРІ
Якби ви знали, паничі...
Тарас Шевченко
Це оповідання я почув від одного пенсіонера. Як і я, він зайшов ненадовго до нашого спільного знайомого, начальника цеху великого київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти років. Зацікавившись темою нащої розмови, він затримався. Ми говорили про стиляг, про бешкетників, про тих молодиків, у яких через надмірне захоплення футболом голова часом відстає в своєму розвитку від ніг. Господиня, подаючи нам склянки з чаєм, вставила і своє слово, скаржачись, що нашим дітям часто бракує належної пошани до батьків, що вони не слухаються і слово матері вже мають за ніщо. Тут господиня скоса глянула на своїх принишклих синів, старшого Юрка і першокласника Михайлика, які готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно читають підручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови дорослих. Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших, але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя. Якийсь час він сидів замислений, ніби вдивляючись у невидиму іншим далечінь, що простягалась десь за деревами й будівлями, потім тихо застукотів пучками по скатерці і підпер рукою насуплене, мов обважніле від думок чоло.
— Так-так... слово матері...— тихо промовив він сам до себе. Потім одхилився на спинку стільця і повагом почав оповідати.
Мій батько був простий сільський коваль. Він був малописьменний, його шкарубка від молота й усякого заліза рука могла написати, та й то з великим напруженням, тільки своє ім'я і прізвище, але друковане він читав непогано. І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був “Кобзар” Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи, може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження, але “Кобзар” був для батька все. Він заступав йому і ті божественні книжки — всякі біблії та “житія”, які ніколи не водилися в нашій хаті, і історію, і енциклопедію. Чи йому тяжко стане на душі, чи невдача яка, чи просто в неділю на дозвіллі — розгорне він, бувало, свого “Кобзаря” і завжди знайде там і розвагу, і раду, і підтримку. Батько запевняв, що, коли б усі люди прочитали та вдумались у “Кобзаря”, тоді на світі настав би той благословенний час, про який сказав Шевченко:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Люди! А не пани, підпанки та всякі посіпаки, яких батько і за людей не вважав. Він так і казав, бувало: “Ну й багато ж людей на ярмарок з'їхалось, а панів так, що й не видати ні одного”.
Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на своєму ковальському ділі, а як треба, то міг і за слюсаря впоратись. Любив він усякі нескладні механізми і сам своїм розумом доходив, що в них і до чого. Нашому сільському вчителеві він розібрав і склав зіпсованого стінного годинника, і той знову почав махати маятником і видзвонювати час; паничеві з поміщицького маєтку, чи, пак, економії, як тоді звали, склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на всю округу, і якби не сумління та гордість, що ними визначався батько, він міг би збити грошенят і жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився. З людей у кузні брав поцінно, “по-божому”, як казали тоді, а якщо кого нужда допече й злидні обсядуть, то й так, за спасибі, зробить. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собі ціну.
Такою ж була і моя мати, яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не пишалася, коли в хаті заводилась яка зайва копійчина. Була розсудлива, не по літах поважна і статечна. От тільки щодо церкви вони не зійшлись трохи: батькові було байдуже — чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної неділі, щоб не піти на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, і я часто бачив, як зворушували її в церкві малозрозумілі божественні слова з “святого письма”. Слухаючи їх, вона тяжко зітхала і не раз витирала мережаним рукавом свої очі. Точнісінько так само її розчулювала й доля Шевчснкової Катерини, яку батько не раз читав їй з “Кобзаря”.
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме закінчив нашу церковно-парафіяльну школу, і треба було думати, куди мене далі поставити — чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки овець або телят пасти. І заманулось батькові повезти мене до міста, віддати в гімназію. Щоправда, гімназія була не про нас, “репаних”, там учились діти чистішої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав я вже прудко, а ще краще вмів лічити і літери гарно виводив.
Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків “Кобзар”, бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:
Не дуріте самі себе,
Учіться, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього “городського”. Город, де повнісінько панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем, де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі паничі вчаться!
Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але батько затявся і стояв на своєму — світ синові розкрити, вивчити на механіка, а то й на інженера.
Набідкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько — голова сім'ї, споконвіку так заведено.
Батько й сам би хотів переїхати до міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим поміщиком. Панок це був задрипаний — в боргах, як у реп'яхах, але пихатий, шкідливий і мстивий.
Навесні в батьковій кузні й так завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської брички й не підійшов.
З'їв пан від батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.
Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства підбурює, і нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками йалетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не знайшли в нас, тільки “Кобзаря” забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не жди — можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати — нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед волею матері.
Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п'ят — “на виріст”. Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив мозолястою, загрубілою долонею по моїй стриженій голові і сказав на прощання:
— Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся...
З тим і поїхав назад.
Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє прізвище — Сметана й продражнили “Сметана без сиру”, кепкували й учителі з моєї української вимови. Але вчився я добре і, якби не те моє гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класі.
По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: “гетман, а не гетьман”, “вада, а не вода”, поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні канікули.
Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих я привітав її “по-городському”:
— Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?
Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина.
— Зто я, маменька... Не смущайтесь...— промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
— Та як же мені, сину, не смутитися,— не второпала мати моєї вченої мови,— коли тебе в городі он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на матір, а їй з очей — кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матгнка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів:
— Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду... Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мові на “городські слова” ламався.
Проте, коли одного разу під жнива переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та сермягах, говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і, прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони.
Мати простила. І я справді ніколи вже так не викаблучу-вався ні перед односельцями, ні перед батьком, ні, поготів, перед нею. Але тих моїх привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того.
На зимові канікули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впізнав нашої хати. Заходило різдво, всі люди в себе по хатах сидять, готуються до свят, тільки в нашій хаті куди не глянь — рейвах страшенний і чужі жінки, як у заїзді, товчуться та зітхають. Лежить моя мати на полу простоволоса, без очіпка, і мечеться, бліда як крейда. Батька нема. Як потім уже я довідався, він позичив у сусіди коні і зрання чимдуж погнав до фельдшера у волосне село. Збентежений і вражений, оглянувся я довкола і побачив колиску, прив'язану до сволока, якої в нашій хаті досі не було. Я здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, після чого й занедужала так. Колись, як був я ще зовсім малий, мені так хотілося, щоб у хаті до пари мені був братик або сестричка, але тепер -мені було не до неї. Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби прокинулась від бентежного сну. Вона підвелася на ліктях, розплющила змучені очі і — побачила мене.
— А я все кличу тебе, Івасику... Де ти був? — прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи.— Підійди ближче, сину...
Потерпаючи від незрозумілого мені страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго проказала:
— З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих, що...— мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотіла сказати.— Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...
Мати здригнулась і замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови і важко впала на постіль.
— Оце моє тобі останнє слово...
Мати тихо застогнала і важко зітхнула.
В хаті заворушилися жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.
Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці. Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкій роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не моя лагідна і строга, як треба, матуся, а щось інше, нетутешнє, до чого вже не можна було підійти приголубитись, з чим навіть боязко було б лишитися самому в хаті.
Це я надто гостро відчув третього дня, коли перед тим, як накриють труну віком, батько відвів мене востаннє попрощатися з матір'ю. Я з острахом поцілував тверду й холодну, як кригу, материну руку і жахнувся. Ні, це була не матуся, така тепла, ніжна й чула! Щось розмежувало й відгородило мене з батьком від тої нашої матусі — чи піп у чорних ризах та дяк з півчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати від нас матусю.
Дивно і страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землі, що скоро піднісся над білою пеленою снігу на кладовищі... І тоді раптом пригадались мені останні материні слова, ніби це з своєї свіжої могили вона ще раз прошепотіла їх мені:
— З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей...
Та все на світі минає, все помалу забувається, забув згодом і я про свою страшну втрату, стерлись у пам'яті й ті материні слова...
Батько ближчої ж весни переїхав до міста, де я вчився, і стали ми жити тепер сиротами втрьох; батько я і маленька сестричка Настя, що лишилась після смерті матері, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матері, хоч як шанував її пам'ять, та мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирі дати, коли він на роботі, треба Настю доглядати та й мене нагодувати і обшити. Взяв батько городську, бо, як виїхав із села, так і слід за ним туди запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жінка, сама вже вдова. Дітей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини ремствувати, що вона, обділяючи, кривдить нас. Та й батько, якби дізнався, не потерпів би того. Як і мати колись, вона пильнувала, щоб на мені була чиста та ціла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб і сварила коли вона мене, хоч і бувало за що. Та все ж заступити мені рідної матері вона не могла.
Настя не пам'ятала, як підросла, нашої матусі, і їй було байдуже, хто в хаті порядкує. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувате й через неї не держався дому. Я не міг їй простити, що вона посіла в нашій сім'ї те святе місце, яке могло належати тільки матусі.
Надвечір, вивчивши уроки, — а влітку цілий день — я гасав з хлопчаками по вулицях, ходив на річку, в ліс, знав усі околиці нашого міста, не минав жодної пожежі, хоч би де вона трапилась. Вчився, як і раніш, добре, переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, і батько спустив мене з ока і не звертав особливої уваги.
Навіть з вимовою в гімназії тепер у мене було гаразд. Хіба що тільки й досі не привчив себе казати “вада” або “дарога”, бо мені все здавалось, що люди, які “акають” там, де на письмі стоїть “о”, навмисне штучно кривляються. Був я в сьомому класі і вже вчив літературу, чи “словесність”, як вона в гімназії звалася. Я вже не бігав по вулицях, а зачитувався вдома Гоголем і Тургенєвим, Сенкевичем і Дюма, навіть роман Шпільгагена “Один у полі не воїн” я десь підхопив і одним духом прочитав.
Я почав жити нереальним, вимріяним життям своїх улюблених героїв. Я був спочатку д'Артаньяном, одним із мушкетерів Дюма, далі месником — графом Монте-Крісто, перекинувся в нігіліста Базарова і остаточно спинився на Інсарові, головному персонажі роману Тургенєва “Напередодні”, що справив на мене велике враження.
Але мої думки почали крутитись і коло подруг моїх героїв, і я став замислюватись, намагаючись уявити собі, котра ж із них усміхнеться мені в житті. Чи буде вона поміщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи самовідданою Єленою, що поїхала з Інсаровим навіть на війну — визволяти Болгарію, чи лермонтовською княжною Мері? Всі вони належали до того світу, в якому я ніколи не бував та й навряд чи міг коли доступитись туди. Зо всіх відомих мені досі літературних жіночих постатей єдина Шевченкова Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увійти в складну гру моїх перших юнацьких марень. Та й Шевченків “Кобзар” мені давно вже заступили інші книжки.
І раптом переді мною несподівано прочинилися двері в цей вищий світ, про який не могли й мріяти ні мій батько, колишній сільський коваль, а тепер простий слюсар невеличкої майстерні, ні покійна мати, що так страхалась панів і всього панського.
До нашого міста приїхав з Орловської губернії новий земський начальник. За тих часів це було неабияке цабе — дворянин, поміщик, один із перших на весь повіт аристократів. Посередині навчального року в сьомому класі до мене на парту посадили його сина, Анемподиста Кузьміна-Караваєва.
Я б не сказав, що цей юнак був зарозумілий чванько, як то часто бувало між людьми його породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки він був не дуже кмітливий, а тут переїзд на нове місце, нова гімназія, нові вимоги, багато пропущено часу. Одне слово, він дуже відставав від нас і, щоб не лишитись на другий рік у класі, йому треба було багато надолужувати. Самі обставини звели його зі мною. 1 він раз у раз звертався до мене по допомогу. Йому слід би бути навіть не в гімназії, а десь у кадетському корпусі, де вчились самі дворяни, та його батько вважав себе за ліберала і не віддав туди сина, хоч за кадетський корпус була Анемподистова мати, пишна, гордовита пані, та й сам Анемподист. Він мріяв після гімназії одразу податись до кавалерійського училища, щоб стати коли не лейб-гусаром, то кавалергардом. Він мало цікавився літературою, з якої йому імпонував тільки лермонтовський Печорін, погано знав історію, з якої любив тільки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказі, але зате йому були відомі назви й мундири всіх полків гвардії, знався на породистих конях і мисливських собаках, добре танцював навіть мазурку й умів грати в преферанс.
Він був убраний у формений, але дорогого сукна костюм з крохмальним білим комірцем під сірою блузою і носив добре пошиту касторову, як у офіцерів, шинелю. Мов Базаров з Інсаровим наганяли на нього нудьгу, але самим мною він зацікавився не тільки тому, щб в мене можна було списати домашнє завдання з алгебри чи геометрії, дістати характеристику героїв з “словесності”, але я міг бути й добрим провідником по недалеких річках та озерах, знав, де водяться дикі качки або де можна ловити щук на блешню.
Мене теж не могли не зацікавити акваріум, краєвиди Карлсбада й Баден-Бадена, де Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на курортах, а головне — справжня мисливська рушниця-двостволка з усім мисливським риштунком.
Наступного літа ми поїдемо вдвох на полювання за місто. Я показуватиму, де качки та бекаси водяться, Анемподист стрілятиме. Ну, звісно, він дасть постріляти й мені. А тепер ми б могли повправлятись, стріляючи в що-небудь з маленької рушнички “монте-крісто”, яка теж у нього є.
Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста і прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордість, і мене стримувала думка про те, яким приниженим і нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьміних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних ботинках.
Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гімназії після останнього уроку, по вулиці проїхав і спинився неподалеку нас розкішний фаетон, запряжений парою рисаків, і хтось зсередини фаетона крикнув:
— Анемподисте, сідай!
В гімназії багато говорили — хто підлесливо, хто заздро — про Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьміна-Караваєва, який мав у місті великий вплив, але я його досі не бачив. Зараз я збагнув, що це був він. Анемподист підбіг до фаетона, сказав щось батькові, і той одразу ж, широко загрібаючи в повітрі рукою, запросив мене:
— Прошу ласкаво, молодий чоловіче!
Я зніяковів, але відступати було соромно. На розраду собі я тут же подумав: “Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому ослінчику насупроти нас.
Рисаки рушили, і фаетон помчав.
— Так ось він який — Ваня Сметанов! — сказав поблажливо Анемподистів батько, випадково чи свідомо перекручуючи моє прізвище. З чемності я його не виправив, сам собі думаючи, що так моє прізвище звучить навіть краще, стаючи подібним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом Кузьмін-Караваєв, злегка, киваючи мені головою, казав далі в тоні тої ж приязної зверхності:
— Чув, чув, молодий чоловіче, про вас багато похвального! Про ваші успіхи, бездоганну поведінку, мн-да...
Не знаючи, як підтримати розмову, я не зовсім до ладу промовив:
— Дякую, стараюсь, скільки можу...
На що почув одразу ж схвальний відгук:
— Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анемподист, повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і малоросійська трупа Саксаганського.
— Чув, чув. Що ж — завтра подивимось цирк,— відповів Кузьмін-Караваєв, склавши витягнуті руки на чудернацькому набалдашнику свого ціпка.— Кажуть, там є чудова наїзниця і навдивовижу спритні жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в моїй кишені не було грошей ні на цирк, ні на театр, а просити їх у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко розчинену велику залізну браму і в'їхав на чисте, просторе подвір'я.
З перших же кроків у цьому домі мене причмелило багатство, вигадливість й незвичайність обстанови. Мені боязко було йти по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб'язок невідомого мені призначення, що — то в бронзі, то в мармурі, то в порцеляні—підступно попадався скрізь під мої руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла передо мною, як у тумані. Нашвидку замаскувавши своє обличчя безглуздо-чемною усмішкою, я незграбно човгав правою ногою, віддаючи поклони, і невправно тискав за кінці пальців простягнуті мені руки. Тут я одразу ж двічі сплохував. Перший раз тим, що не поцілував, як годилося, білої пещеної руки в перснях, яку велично подала мені Анемподистова мати. Далі, привітавшись з двома панянками, очевидно, сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якійсь гарненькій дівчині, що саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дівчина хихикнула й, не відповідаючи мені на привітання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зіна, яка знала більше за мене правила панського етикету: за ними не годилось ручкатись з прислугою...
Я відчував, що на сестер, а надто на матір Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тільки через те, що я здібний, перший учень у класі, але то багато важило тільки за партою в гімназії, а не в цих покоях, де насамперед цінували походження, титули й звання.
Мені хотілось мерщій вискочити з цього дому, де мене могла чекати тільки зневага, але моя воля була паралізована. З цього йолопського становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мері, що вчилась у шостому класі дівочої гімназії.
— Ви в лаун-теніс граєте? Де там грати, коли я і назви ще не чув такої панської забавки!
— Ну, тоді в крокет зіграємо,— запропонувала Мері і владно гукнула: — Кіті, Аня — в крокет!
Кіті була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист — так зменшено звали його в сім'ї.
Був початок травня, і на посиланому піском плацику перед верандою в саду було сухо.
Хоч у крокет я ніколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрі правила і під керівництвом Мері, яка великодушно запропонувала бути моїм партнером, одразу почав робити успіхи. Ми стали обігрувати байдужого до такої дитячої гри Анемподиста і азартну маленьку Кіті, що ревниво стежила за нашою перевагою.
Ганяючи дерев'яним молотком на довгому держаку жовті поліровані кулі з червоними смугами, я потроху оговтався і почав нишком розглядати панянок. Маленька гладка Кіті з пухкими губками, які вона раз у раз вередливо закопилювала, мені не подобалась: “Мабуть, злючка й вереда”,— подумав я і більше не звертав на неї уваги. Зате від старшої, Мері, я не міг одірвати своїх очей, які самі, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури, ясного високого чола, великих зеленавих очей і двох русявих кіс. Вони лежали їй на спині, але часто заважали грати, бо, коли Мері нахилялась, щоб стукнути молотком кулю, коси спадали їй наперед і, розплітаючись, затуляли золотим серпанком її скроні. Одного разу, відкидаючи за плече неслухняну косу, Мері випадково зачепила кінчиком її мою щоку.
— Пардон! — перепросила вона мене по-французьки,
'.як то водилось у їхній сім'ї, і винувато глянула на мене. Та, видимо, почуття блаженства, що пройняло мене всього від того легкого дотику до моєї щоки м'якого дівочого волосся, розлилось на моєму обличчі. Мері здивовано розплющила свої і без того великі очі, пильно вдивляючись у мене. Потім, ледве помітно усміхнувшись, різким рухом низько нахилилась над кулею. Цієї маленької сцени не помітив ні Анемподист, що безжурно