ЛЕГЕНДИ ПОЛІССЯ: КОВЕЛЬ
їхав тої давньої Пори якийсь волинський князь на війну і зупинився біля тої кузні, щоб напоїти коней. Вийшов коваль із кузні. Бачить, що гості не прості, а котрийсь князь з військом, але чує, що говорять так, як і в навколишніх селах. Отже, мають бути свої, може, й з Володимира.
— Дай,— каже,— князю, підкую коня на щастя. Щоб з моїми підковами й додому вернувся.
— Добре, — каже князь,— але якщо ти вже такий вправний, то перекуй так само всіх коней.
Три дні кував коваль підкови, але таки поперековував.
— Ну,— каже князь на прощання,— якщо збудуться твої слова, добру плату матимеш, а зараз не дам тобі ні гроша.
З тим і поїхали.
Пройшло трохи часу, аж заїжджає князь зі своїм військом знов до ковалевого двору. Везуть йому дорогі дари, бо жоден кінь не спіткнувся, жоден підкови не згубив.
Хотів князь забрати коваля з родиною до себе в палац, щоб і надалі кував йому підкови на щастя.
— Е, ні,— каже коваль,— бо то невідомо, що з того ще може вийти. У твоїх хоромах, князю, я тобі милий не буду — то раз. А там на твоїй землі, може, й вода гинча, як у моїй криниці, і залізо не матиме того гарту, а може, й сам я, відірвавшись від рідного місця, вже тої сили в руках не матиму. Тож аби не повернулося твоє добро злом для нас обох, хай буде, як буде. Ліпше пришли мені молодих хлопців, бо живу сам на хуторі, маю тільки дочок. Нема кому й ремесла передати. А мої підкови довго носяться. Можна й тут буде твоїх коней кувати.
На тому й зійшлися. Прислав князь майстрів, побудували хороми, а згодом наїхали й молоді ковалі. І стала тут кузня на все князівство. А назви село так і не мало. Якщо питали якогось із майстрів на ярмарку: «Де живеш, в якому селі?», то він не знав, як і сказати. Але всі вони одказували однаково: «Живу в ковале».