Джон Рід
МАК-АМЕРИКАНЕЦЬ
Мака я зустрів новорічного вечора у Мексіці, в Чігуагуа.
То
був стопроцентний американець — так би мовити. живе втілення
рідного дому. Пригадую, коли ми вийшли з готелю й рушили
до
Чі Лі перехилити по чарці-дві «Тома і Джері», тріснуті
дзвони
стародавнього кафедрального собору калатали, мов
навіжені.
закликаючи до нічної меси. Вгорі мерехтіли гарячі зіркії пустелі.
З усіх боків — із cuartels', де стояла армія Вільї, з віддалених
аванпостів на голих пагорбах, від сторожових постій на вули-
цях—лунали переможні постріли. П'яний
офіцер, що трапився
нам дорогою, забувши з перепою про fiesta , кричав:
«Христос
родився!» На розі біля багаття сидіп гурт солдатів, закутаних
по
самі очі в свої serapes ; вони протягло виводили нескінченну
бала
ду, звану «Вранішня пісня на славу Франсіско Вільї». Кожен і.)
співаків мав додавати від себе новий куплет про звитяги «нели-
кого полководця»...
Біля високих дверей кафедрального собору з'являлися
і знову
зникали в темних вуличках Пласи мовчазні, зловісні постаті
— то
вдягнені в чорне жінки збиралися очиститись від гріхін. А з самих
дверей надвір лилося бліде червонувате світло, і незвичні індіан-
ські голоси співали псалом, який мені випадало
чути ліпне
в Іспанії. — Давай зайдемо,— сказав я,— подивимося
відправу. Це, вид-
но, цікаво.
— Ну її к бісу! — трохи роздратовано відповів Мак.
Я не
хочу тицяти носа в їхню релігію.
— Ти католик?
— Я? — озвався він.— Я тепер, мабуть, узагалі
ніхто. Забув
навіть, коли був у церкві!
— Ну й ну! — вигукнув я.— Виходить,
тії не забобонний!
Він глянув на мене трохи не зневажливо.
— В церкву я не ходжу,— Мак сплюнув,—
але бога ін' чіпаю.
Надто великий ризик.
— Ризик? Чому?
— Чому, чому. Помреш, тоді
взнаєш чому! — Він роздратова-
но, з огидою скривився.
У Чі Лі ми зустріли ще двох американців. Вони
були з тих,
що всяку розмову починають словами: «Я вже
сім років у цій
країні, і хто-хто, а я знаю, чим тут кожен дихає».
— Ніде не бачив таких паскудних жінок, як
у Мексіці,— ска-
зав один із них.— Більш як двічі на рік жодна з них не миється.
Яка там цнота — тут і слова такого не знають! Вони паніть заміж
не виходять. Накине оком на якого — та й іде з ним. Всі мексі-
канки — шлюхи, повірте мені.
— Мав я колись у Торреані таку
гарненьку індіапочку,—
почав другий.— Що, свинство? Та їй же було начхати — одружусь
я з нею чи ні. Я...
— Аз ними так і треба,— перебив
його перший.— ГОльонд-
ри — ось вони хто! Я вже сім років у цій країні...
— А спробуйте сказати про це греазерові
'.— промовив дру-
гий, люто тикаючи на мене пальцем.— Та він вам в очі сміяти-
меться. Свині свиньми, та й годі.
— Гордощів у них нема.— похмуро докинув Мак.
— Ти тільки уяви собі,— знов почав періний
наш співвітчиз-
ник,— уяви собі, що було б, якби ти сказав таке справжньому
американцеві!
Мак гупнув кулаком по столу.
— Американська жінка — о, хай її благословить
господь! —
виголосив він.— Якби хто-небудь спробував при мені паплюжити
святе ім'я американської жінки, я б, мабуть, порішив його.— Мак
обвів гнівним поглядом усіх за столом, проте жоден із нас не
збирався бруднити репутацію жіночої половини великої респуб-
ліки, і він повів далі: — Американська жінка — чистий ідеал,
і такою вона для нас буде вічно. Нехай тільки хто-небудь скаже
при мені якусь погань про наших жінок!
Проникнуті врочистим почуттям справедливості,
що об'єднує
спільників, ми випили «Том і Джеррі».
— Послухай, Мак,— раптом сказав другий,— а
ти пригадуєш
отих двох краль, що до них ми з тобою ходили минулої
зими
в Канзас-Сіті?
— Питаєш! — засяяв Мак.— А пам'ятаєш, як тії
ще потерпав,
що схопив?..
— Хіба таке забудеш!
Перший сплюнув:
— Розхвалюйте собі тих гарненьких senoritas
скільки зав-
годно, а щодо мене, то мені дайте чистеньку американочку...
Мак мав понад шість футів
зросту -- не людина, а звір. --
і своїм нахабством молодості міг захопити хоч кого. Йому сповни-
лося всього двадцять п'ять років, однак він уже побачив світу
і багато чого перепробував: був десятником па залізниці, нагля-
дачем на плантаціях у Джорджії, старшим механіком
на ніахті
в Мексіці, ковбоєм, помічником шерифа в Техасі. А родом Мак
був із штата Вермонт. Після четвертої чарки «Тома і Джеррі»
він трохи відхилив завісу зі свого минулого.
— Коли я найнявся на тартак у Берлінгтоні.
мені ще не було
й шістнадцяти. Мій брат працював там уже цілий рік і влаштував
мене в тому ж будинку, де жив сам. Він буї» на чотири
роки
старший за мене — теж здоровило, але якийсь ні риба ні м'ясо...
Все, бувало, заводить балачки про те, як негарно битися, та про
інші такі дурниці. Ніколи мене й пальцем не зачепив, навіть коли
лютував — я ж, мовляв, менший.
Отож, а в тому будинку жила одна дівчина,
з якою брат уже
давно крутив фіглі-міглі. А сам я, щоб ви знали, впертий, як
чорт.— Мак засміявся.— Такий уже вдався! І ось заманулося мені
відбити ту дівчину в брата — хоч лопни. Дуже
скоро я таки
домігся свого. І ви знаєте, джентльмени, що втнуло якось оте
стерво? Одного разу, коли брат цілував її, вона взяла та й бовк-
нула йому: «А ти цілуєшся точнісінько, як Мак!»
Брат — шукати мене. Всі його розпатякування
про те, що
битись не можна, полетіли к бісу— вони, монляв, не для справж-
нього хлопця!
Він так побілів, що його ледве
можна було впізнати.
А з очей — вогонь, як із вулкана. «Ах ти падло,— каже,— ти що
робив з моєю дівчиною?» Брат був хлопець здоровий,
нівроку.
і спершу я трохи злякався. Але потім я згадав, що він ні
риба
ні м'ясо, й посмілішав. «Як не можеш утримати дівчину,— кажу
йому,— то нема чого волочитися за нею».
То була страшна бійка. Він хотів убити мене. Я теж
намагався
вбити його. Червоний туман заслав мені очі, і я бився, як скаже-
ний. Бачите оце вухо? — Мак показав па якийсь недогризок того.
що колись було вухом.— Це його робота. Але я теж зацідив йому
в око, та так, що він на нього вже ніколи не бачив. Скоро ми
кинули битися навкулачки; ми дряпалися. кусались, стусали один
одного руками й ногами. Кажуть, брат весь час ревів. наче бугай.
а я теж кричав не своїм голосом... Та
потім мені вдалося
садонути його в одне болюче місце, і він
беркицьнув, як
мертвий...
Мак допив свій «Том і Джеррі». Хтось замовив іще.
Мак роз-
повідав:
— Невдовзі після того я поїхав на південь,
а брат пішов
служити в північно-західну кінну поліцію. Пам'ятаєте, як у дев'ят-
сот шостому році один індіанець убив у Вікторії хлопця? Отож.
а брата послали навздогін за тим індіанцем, і брат дістав кулю
в легені. Я тоді саме був удома — єдиний раз. коли я навідався
до старих,— і брат приїхав додому помирати... Але він
вичухався.
Пригадую, якраз того дня, коли я від'їздив, він устав з
ліжка.
Проводжав мене до самої станції і все благав сказати йому
хоч
слово. Він простяг мені на прощання руку, та я тільки повернув
до нього голову і сказав: «Сучий ти син!» Трохи перегодя
він
виїхав на службу, але в дорозі помер...
— О-о! — протяг перший.— Північно-західна
кінна поліція!..
Ото, мабуть, діло! Добрий кінь, добра гвинтівка і цілорічний
сезон
на індіанців! Це те, що я називаю спортом!
— До речі, про спорт,— підхопив Мак.—
Нема на світі кра-
щого спорту, ніж полювання на негрів. Я вже казав, що з
Бер-
лінгтона я повіявся на південь. Кортіло побачити світ від краю
до краю, я вже тоді відчув у собі силу. Господи! В які тільки
бійки я попадав!.. Одне слово, занесло мене на бавовникові план-
тації в Джорджії, неподалік від місцевості, що звалася Діксвіл;
там саме шукали нового наглядача, то я й залишився.
Та ніч мені запам'яталася добре, бо я не спав, а
сидів у своїй
халупі й писав додому сестрі листа. Ми з нею завжди ладнали,
але не могли помиритися з іншими в сім'ї. Минулого року
вона
вскочила в халепу з одним комівояжером... Ох, якби
він мені
попався!.. Ну гаразд, отож сиджу я при гасовій лампі, що ледь
блимає, і пишу листа. Ніч жарка, душна, а завіску на вікні геть
обліпила мошва. У мене свербіло все тіло, як тільки я підводив
на неї очі. Раптом я нашорошив вуха, і чуб у мене став дибом.
То були собаки — зграя гончаків, що мчали за кимсь у темряві.
Не знаю, чи ви чули, як гавкає гончак, коли женеться за люди-
ною... Нема нічого моторошнішого й жахливішого, як собачий ґвалт
уночі. Але то було ще гірше. Повірите, наче стоїш у темряві
і ждеш, що тебе ось-ось задушать, а тобі нікуди втекти!
Спершу було чути тільки гавкіт, тоді хтось
чи щось упало
через огорожу, і під вікном загупали важкі кроки. Вам доводилось
чути, як сопе норовистий кінь, коли на шиї в нього затягнуть
ласо? Отак сопів той чоловік.
Я вмить вискочив на ґанок і бачу: через мою огорожу
лізуть
собаки. Потім хтось закричав з темряви таким охриплим голосом,
що його було ледве чути: «Де він дівся?» — «Пробіг попід вікном
за хату!» — гукнув я і кинувся слідом. Нас було чоловік дванад-
цять. Я так і не знаю, що скоїв той негр, та цього, либонь, не
знала більшість із нас. Нам було байдуже. Ми погналися,
як
скажені, плантацією, потім затопленим водою лісом, перепливли
річку, перескакували через огорожі... Іншим разом і ста ярдів
отак не пробіжиш. А ми нічого не відчували. Тільки слина капала
з рота, і це мене злило. Зійшов повний місяць, і щоразу, коли
ми вибігали на голе місце, хто-небудь кричав: «Он він, он!» І
ми
кидалися за тінню й думали, що гончаки загубили слід. А
пси
весь час гналися попереду і заливалися, наче дзвони. Вам дово-
дилось чути, як гавкає гончак, коли женеться за людиною? Це
наче сурмить ріг! Я переплигнув десятків зо два огорож, геть
пообдирав коліна і не обминув жодного дере на в Джорджії, щоб
не вдаритись у нього головою, але навіть нічого не відчув...
Мак прицмокнув губами й випив.
— Коли ми підбігли до того негритоса,— додав
він,— собаки
вже, певна річ, роздерли його на шматки.
Він похитав головою, віддаючись незабутнім спогадам.
— А листа сестрі ти дописав? — поцікавивсь я.
— Аякже,— коротко відповів Мак.
— Я б не лишився житії в Мексіці,— промовив
Мак по хви-
лі.— Люди тут якісь жорстокі, а я люблю співчутливих, привіт-
них — як от ми, американці.