Теодор Драйзер
ПАСТКА

Стояла задушлива липнева днина. Грегорі, поміркувавши
кілька місяців над застереженням, яке йому зробив один полі-
тичний однодумець і на підтвердження якого протягом цього часу
нічого не сталося, готувався повернутись у приморський готель —
його нинішні статки давали йому на це повне право. Той розкіш-
ний готель під назвою «Тритон» розташувався серед сосон та
пісків Айленда, виходив фасадом на море і був усього за годину
їзди від контори. Дружина Грегорі — «дівчинка», як він звичайно
її називав,— незважаючи на змову проти чоловіка, справжню чи
уявну, через хворобливий стан їхньої дитини поїхала в гори до
матері, щоб порадитися з нею і заспокоїтись. Але осіння перед-
виборна кампанія невблаганно наближалась, і Грегорі не мав
можливості поїхати з дружиною. По суботах, неділях, а іноді
й вечорами він допізна збирав та обґрунтовував усілякі факти, що
свідчили про неправильне управління містом і мали бути вико-
ристані як зброя трохи згодом. Мера та його, як казали, «банду»
треба скинути за всяку ціну. Він, Грегорі, добре знав: усі його
зусилля не будуть марні, якщо це станеться. Та й без цього він
щиро вірив у корисність і навіть необхідність того, що робив.
Містом управляють вкрай неправильно. Розкопати все й виста-
вити на очі зневажених і обурених громадян — хіба могло бути
щось важливіше?
Проте й ворог не сидів склавши руки. Якийсь джентльмен,
що крутився біля видавничої справи — досі Грегорі про нього
й не чув — подзвонив йому й запропонував вельми пристойну
роботу на Середньому Заході, яка давала б шість-сім тисяч дола-
рів на рік і усунула б його з міста принаймні на чотири-п'ять
років. Грегорі не зацікавився цією пропозицією, і частина його
пошти почала пропадати, він став також помічати, що якісь неві-
домі типи виявляють особливий інтерес до кожного його кроку.
Кінець кінцем один з місцевих політичних діячів, який належав
до тієї ж партії, що й Грегорі, завітав до нього в контору.
— Розумієте, Грегорі, справа ось у чому,— сказав він після
короткого вступу.— Ви вхопилися за нитку, яка веде до земель-
них махінацій у Південному Пеньянку. В них замішаний мер.
а він поклав собі, так само як і його партнер Тілні, зробити все,
щоб люди нічого не дізналися, принаймні поки закінчаться вибо-
ри. Вони ладні навіть застосувати силу. тож пильнуйтеся. Ви
любите свою дружину, чи не так? Тоді тримайте її біля себе'.
хлопця — теж. Де б ви не були, не дозволяйте їм розлучати нас
ні на мить. Адже ви знаєте, що сталося з Крозерсом кілька років
тому? Він уже зібрався був викрити махінацію з перевозами
в Йєллоу Пойнт, про яку ніхто нічого не знав, аж раптом —
лусь! — його заарештовують і звинувачують за те, що колись
давно він покинув сім'ю, витягують на світ божий якийсь давній,
не сплачений борг, забирають усі його меблі й примушують дру-
жину розлучитися з ним. Не дайте зловити й себе н такий самий
спосіб. Якщо маєте борги, приходьте до нас, і ми разом подумає-
мо, що з ними можна зробити. А якщо цікавитесь якою-небудь
жінкою, то порвіть з нею, відішліть її куди-небудь, спекайтесь.
Грегорі глянув на співрозмовника з сердитою і водночас глуз-
ливою посмішкою.
— Ніякої іншої жінки в мене немає,— відповів він просто.
Це ж треба — припустити, що він може бути невірний своїй
«дівчинці» й малюкові — синьоокому, з рожевими пальчиками на
ніжках!
— Не подумайте, що я суну носа у ваші справи,—- вів далі
політичний діяч.— Я просто пояснюю вам станонище. Якщо по-
требуватимете якоїсь поради чи грошей, приходьте до мене. Та
хоч би що ви робили — пильнуйте.
Після цього він надів циліндр і вийшов.
Грегорі стояв посеред контори й уважно розглядав підлогу.
Авжеж, якщо врахувати те, що йому стало відомо, то легко можна
було дійти висновку: мер вчинить саме так, як щойно сказав
друг. Що ж до мерового приятеля, справжнього спекулянта неру-
хомим майном, то з того, що пошепки про нього розповідали,
було ясно: немає таких підлот і жорстокостей, якими він би
погребував. Один політичний діяч, характеризуючії його. сказав,
що він не зупиниться й перед вбивством, але ніхто не зможе
застукати його на місці злочину або чомусь такому, і це, здава-
лося, була правда. Тепер той мерів приятель бун багатший і мо-
гутніший, ніж будь-коли,— значно багатший і могутніший, ніж
сам мер.
Відколи Грегорі з дружиною приїхав у цей приморський
готель, сталося кілька подій, які змусили його думати про небез-
пеку, хоч досі ніщо не підтверджувало цих підозрінь. До готелю
прибула вкрадливо-люб'язна, пишно вбрана, обвішана коштовнос-
тями й ладна брати участь мало не в усіх розвагах сорокарічна
вдовиця, що називала себе «діловою жінкою», оскільки була влас-
ницею вельми прибуткового театрального агентства і, як полюб-
ляв казати один з друзів Грегорі, «купалась у грошах». Вона
вдягалась у рясні шовкові сукні коричневих і темно-червоних
кольорів, носила коричневі туфлі й панчохи, а також розкішну
зачіску із золотаво-каштанового волосся, іцо підозріло перелива-
лося. її автомобіль — вона і його мала — був якнайкращої марки.
Жінка вміла грати у віст, до того ж любила ризикувати, і завдяки
цьому зажила доброї слави. Висловлюючись мовою готельних
службовців і завсідників тераси «Тритона», вона «смітила грошима
весело й щедро». Місіс Скелтон приїхала ще тоді, коли в готелі
жила місіс Грегорі, і вигідно влаштувалася у двокімнатному номе-
рі з ванною, що виходив на море; вона майже відразу потовари-
шувала з господарем готелю й кількома кремезними завсідника-
ми тераси, які скидалися на біржових маклерів та спекулянтів
нерухомим майном і цікавились насамперед гольфом, тенісом і
кухнею «Тритона». Місіс Скел'вон була люб'язна, доброзичлива,
безжурна, тому і Грегорі, і його дружина мимоволі відчули до
неї деяку симпатію. Та перед від'їздом дружина Грегорі якось
спитала, не надавши своїм словам особливого значення, чи не
причетна до змови й місіс Скелтон. Проте її прихильне до них
ставлення, яке можна було тлумачити як завгодно, виглядало
настільки природно, що не викликало підозри. А втім, може, вона
вичікувала, поки Грегорі лишиться сам.
— Будь обережним, любий,— застерегла його дружина.—
Якщо тебе мучитимуть підозри, кидай цей готель і переїзди
в інший. Тоді принаймні їм доведеться підбирати нових людей.
І вона спокійно поїхала, щиро вірячи у здатність чоловіка
залагоджувати будь-які справи.
Таким чином Грегорі, спочатку навіть усупереч своєму бажан-
ню, залишився сам. Він почав міркувати, що йому робити —
поїхати звідси чи, як він казав, потерпіти ще. Та й чого він має
кидати цей комфортабельний, найближчий до міста приморський
готель, до того ж саме тепер, коли це пристанище так йому
потрібне, і опинитись далеко від того місця, де він раз у раз,
особливо по суботах і неділях, зустрічається з більшістю своїх
політичних друзів! Адже місто тут поряд і так багато інших
переваг: чудесний майданчик для гольфа, кілька тенісних кортів,
стіл і житло, на які гріх нарікати, а також живодайний, мальов-
ничий краєвид на море, що починається зразу за широким луж-
ком. Крім того, більшу частину свого робочого дня йому конче
потрібно бути в місті. Цього вимагало особливе, невідкладне роз-
слідування, яке. Грегорі провадив, отож без затишного куточка,
де він міг відпочити і набратися за ніч сили, просто не обійтися.
«Тут гарно,— сказав собі нарешті Грегорі,— і я тут лишуся.
У мене немає машини, а де я знайду зручніший готель? До того ж,
якщо вони збираються мене переслідувати, то переслідуватимуть
скрізь».
Дійшовши такого висновку, він і далі їздив з готелю до міста
й назад, розмірковуючи про те, що ж із ним може статися.
Непокоячись усе дужче, він кінець кінцем вирішив відвідати
Френка Блаунта й поговорити з ним. Блаунт був старий газетяр,
що згодом став адвокатом, а тоді маклером. Не маючи, як здава-
лося, надто багато клієнтів, він, однак, неймовірно процвітав.
Цей самотній холостяк був завсідник трьох клубів, кількох
готелів і десятка заміських дач, не кажучи вже про те, що мав
З 5-2724
65
потужний автомобіль. Саме тепер він був украй заклопотаний ро-
ботою і тому вчащав на узбережжя. Блаунт полюбляв гольф і теніс,
йому подобався Грегорі, якому він бажав успіху, хоч ніяк не міг
наставити його на добру путь. Приїхавши одного ранку в місто,
Грегорі подався до контори Блаунта й геть усе йому розповів.
— Отакі справи,— закінчив він, розглядаючи рожеві щоки
й чималу лисину свого друга.— І мені хотілося б знати, що б ти
зробив на моєму місці.
Блаунт якийсь час замислено дивився в голубе небо над висо-
кими будинками й тарабанив пальцями по скляній поверхні
письмового столу.
— Що ж,— промовив він нарешті, так само замислено поти-
раючи вилицю,— на твоєму місці я довів би свій задум до кінця.
А якщо до цього причетна жінка, та ще й гарненька, то ти змо-
жеш трохи розважитись, не ризикуючи вскочити в халепу. Мені
це видається непоганою літньою розвагою. Звичайно, треба бути
обережним. Бувши тобою, я взяв би дозвіл носити револьвер.
Вони довідаються про це, якщо й справді стежать за тобою, і не
дуже потішаться. Крім того, ти повинен щодня записувати все,
що робиш, а записи завіряти в нотаріуса. Коли вони дізнаються
про це, то, звичайно, теж не зрадіють, і їм, певно, доведеться
придумати щось оригінальніше.
— Крім того,— провадив далі Блаунт,— вечорами, а також
по суботах і неділях я не дуже завантажений роботою і, якщо
хочеш, більшу частину часу про всяк випадок буду з тобою. Коли
ми будемо разом, вони нічого не зможуть зробити так, щоб один
із нас про це не знав, до того ж ти матимеш свідка.— На думку
Блаунтові спало, чи не може згадана в розмові дама цікавити
і його самого.— Я мешкаю в Сансет-Пойнті, це майже зразу за
«Тритоном», і, якщо хочеш, приходитиму щовечора й милувати-
муся твоїми успіхами. А якщо вони встругнуть із тобою якусь
штуку, то мені хотілось би побачити, як це їм удасться.— І він
усміхнувся — приязно й підбадьорливо.
— В тому й уся річ,— у задумі промовив Грегорі,— що я не
хочу, щоб їм удалося встругнути зі мною якусь штуку. Я не можу
собі цього дозволити. Якщо зі мною щось станеться саме тепер,
то в політиці мені вже ніколи не звестися знов на ноги. А в мене
дружина й дитина, і мені остобісіла газета.— І він втупив погляд
у вікно.
— Та годі, нема чого хвилюватися,— заспокоїв його Блаунт.—
Просто не втрачай пильності, а коли тобі треба буде затриматись
у місті допізна, то сповісти мене — я заїду за тобою й відвезу
в готель. Якщо ж не зможу цього зробити — не виїжджай з міста.
Зупинися в якому-небудь великому готелі, де ти почуватимеш
себе в цілковитій безпеці.
Кілька днів Грегорі, щоб не обтяжувати приятеля, повертався
в готель рано. Він уже взяв дозвіл носити зброю і тепер задню
кишеню його штанів відстовбурчував важкий і незграбний револь-
вер, якого він терпіти не міг, а проте вночі тримав під подуш-
кою. Невпевненість так впливала на його уяву, що вчинки мало
не всіх людей почали здаватись йому підозрілими. Кожне нове
обличчя в готелі викликало в нього тривогу. Він був певен, що
існує група зв'язаних з місіс Скелтон людей, яка постійно стежить
за ним, хоч не міг довести цього навіть самому собі.
«Це вже безглуздя,— нарешті сказав Грегорі.— Я поводжусь,
як п'ятирічна дитина в темряві. Та хто мені шкодитиме?» І він
писав про це дружині смішні листи, намагаючись повернути собі
колишню безтурботність.
Та зробити це було не дуже легко, бо невдовзі сталася подія,
яка дуже його схвилювала. В усякому разі, він сам довів себе до
такого стану: адже властивою рисою таких пригод є те, що їм
можна дати зовсім інше тлумачення, ніж те, на якому Грегорі
мав би спинитись. Одного вечора він не зважив на Блаунтову
пораду і близько дев'ятої години вирішив повернутися в готель
«Тритон», не покликавши на допомогу друга.
«А чи варто? — спитав себе Грегорі.— Блаунт іще, бува, поду-
має, ніби я страшенний боягуз; кінець кінцем нічого ще не ста-
лося, та я й сумніваюся, щоб вони зайшли так далеко». І він
утішив себе думкою, що людство, можливо, не таке погане, як
він гадає.
Та все одно, коли Грегорі зійшов з поїзда й побачив, як його
вогні зникають на заході за луками, він засумнівався в тому, що
вчинив розумно. Станція «Тритон» бувала безлюдна майже весь
час, за винятком сьомої години ранку й вечора, а цієї ночі тут
узагалі не було ні душі. З поїзда зійшов лише він. До міста
й назад у готель майже всі їздили на власних машинах, до того ж
іншою дорогою. «І чого я не послухався Блаунта? — питав тепер
себе Грегорі, роздивляючись рівну місцевість довкіл.— Чому не
залишився в місті?» Навіть найняти машину теж було б не багато
краще — це підкреслював і Блаунт, — оскільки ворог, що причаїв-
ся, мав би нагоду напасти. Ні, таки треба було залишитись у місті
або поїхати з Блаунтом його машиною. Сказавши собі це, Грегорі
рушив безлюдною, хоч і короткою дорогою, що вела до готелю
й була освітлена всього шістьма невеликими ліхтарями, постав-
леними на чималій відстані один від одного.
В ту хвилину, коли він у думці дякував долі за те, що до
готелю якихось кілька сот ярдів, що він добре озброєний і роз-
винений фізично, щоб постояти за себе, з-за повороту вискочив
автомобіль і зупинився за кільканадцять метрів від нього. Вийшло
двоє чоловіків і, тримаючись за фарами, що світили не так яскра-
во, як буває звичайно, почали оглядати колесо. Те, що світло фар
таке тьмяне, відразу здалося Грегорі підозрілим. Чого це воно
тьмяне, та ще й такої пізньої години? Чому ця незнайома машина
зупинилася саме тут, саме на цьому безлюдному повороті й саме
тоді, коли він до нього підходив? І чому через цю машину — чи
через цих чоловіків — у нього зразу побігли по тілу мурашки,
а волосся на голові стало дибом? Наближаючись до машини.
Грегорі перейшов на другий бік дороги, щоб бути від неї якнай-
далі. Але раптом один із чоловіків облишив колесо й рушив до
нього. Грегорі миттю, майже мимовільним рухом, вихопив із зад-
ньої кишені штанів револьвер і сунув його в кишеню пальта.
При цьому він зупинився й гукнув до незнайомця:
— Стійте, містере! Я озброєний і не хочу, щоб ви до мене
підходили. Якщо спробуєте підійти, я стрілятиму. Я не знаю. хто
ви — друг чи ворог, але краще не підходьте. Коли хочете про
щось спитати, питайте звідти, де стоїте.
Незнайомець зупинився, явно здивований.
— Я хотів попросити у вас сірників і спитати, як проїхати
в Трейджер-Пойнт,— промовив він.
— Так от,— сердито відказав Грегорі,— сірників у мене немає,
а в Трейджер-Пойнт треба їхати не цією дорогою. Та онде
готель. Коли ви їдете звідти, то чому не спитати там, куди їхати,
й заразом не взяти сірників?
Грегорі замовк, а чоловік, стоячи в тіні, ніби зацікавлено роз-
глядав його.
— Що ж, гаразд,— байдуже відповів він.— Не хочете дати.
то й не треба.— Але замість вернутися до машини й далі стоян,
не спускаючи Грегорі з ока.
Грегорі здалося, що шия в нього ззаду випнулась, як спина
в кішки. Він тремтів усім тілом, коли витяг револьвер і погроз-
ливо помахав ним у повітрі.
— Не сходьте з місця, поки я не пройду!— гукнув він.— Ви
в мене на мушці, і, якщо ви поворухнетесь, я стрілятиму. Я не
зроблю вам нічого поганого, якщо ви самі не напроситесь. Але
не рухайтесь! — І він пішов уперед, не спускаючії обох з очей
і тримаючи їх під прицілом.
— Не рухайтесь! — вигукував він доти, доки відійшов досить
далеко, а тоді — ті двоє, мабуть, украй здивовані, все ще стояли
й дивились на нього — повернувся й кинувся щодуху бігти; до
дверей готелю він дістався, ледве переводячи дух і весь мокрий
від поту.
«Ні, більш сам не поїду»,— пообіцяв собі Грегорі.
Коли він розповів про все Блаунтові, той тільки посміявся
з його страхів. Ну, кому спаде на думку вбивати чи влаштовувати
засідку на такому відкритому місці? З поїзда могли зійти й інші
пасажири. Будь-якої хвилини там могла проїхати випадкова
машина. Незнайомим і справді, може, були потрібні сірники,
й вони, мабуть, їхали зовсім не з боку готелю, і Там є ще одна
дорога, яка його обминає.
І все ж Грегорі схилявся до думки, що йому хотіли заподіяти
лихо. Він і сам не міг пояснити, чому так думав,— просто інтуї-
ція, запевняв він.
А через день чи два — це ще дужче впадало у вічі після того
випадку — місіс Скелтон почала дедалі більше дбати про його
комфорт і здоров'я. В їдальні вона обідала за столиком з видом
на море і найчастіше з одним, а то й відразу з обома своїми при-
ятелями-маклерами чи з ким-небудь із приїжджих друзів. Але
четвертий стілець залишався звичайно вільний, і незабаром
Грегорі стали запрошувати до столика, а коли був Блаунт, прису-
вали п'ятий стілець. Спершу Грегорі вагався, але потім, підохо-
чуваний Блаунтом, якому було приємне товариство місіс Скелтон,
прийняв запрошення. Блаунт казав, що з нею дуже весело. Вона
так гарно одягається, така жвава, привітна й доброзичлива —
одне слово, саме та жінка, в товаристві якої й варто бути на морі.
— Облиш, старий, вона нічогенька вдовичка,— сказав він
одного вечора, коли вони з Грегорі поїхали після обіду прогуля-
тися.— Що гарненька — слів нема, хоч і свіжості катма. Вона
мені подобається. Ій-богу, подобається. Вона, може, й хитра, але
непогано грає в бридж і добре в гольф. Чи не намагалась вона
дізнатися про що-небудь від тебе?
— Ні, наскільки я помітив,— відповів Грегорі.— Поводиться
вона досить просто. Та вона тут усього три тижні.
— Треба спробувати викритм її. У мене є підозра, що вона
бере участь у всій цій грі, але з певністю сказати не можу.
Скидається на те, що вона — один із шпиків Тілні. Але давай
зіграємо партію й подивимось, чия візьме. Я буду люб'язний
з нею заради тебе, а ти роби так само заради мене.
Під сприятливим впливом дружніх стосунків події розвива-
лись досить швидко. Не минуло й двох днів після того, як Грегорі
пересів за столик місіс Скелтон, коли вона з надзвичайно таємни-
чим виглядом, неначе йшлося про щось старанно приховуване
й важливе, оголосила, що в готель ненадовго приїздить із Заходу
її подруга, дуже розумна дівчина на ім'я Імоджін Керл з шанова-
ної й заможної родини, дочка самого Брайтона Керла, відомого
в Цінціннаті багатія. Як виявилось, місіс Скелтон познайомилася
з батьками тієї дівчини п'ятнадцять років тому. Імоджін — най-
більша її улюблениця. Тепер вона гостює у Флетчерів у Грей-Ков
на Затоці, але місіс Скелтон умовила батьків Імоджін дозволити
дівчині погостювати трохи й тут, у неї. Імоджін усього двадцять
років, і відтепер вона, місіс Скелтон, має бути її справжньою,
відданою покровителькою. Хіба співрозмовники не схвалюють її
наміру? А якби всі вони були такі люб'язні,— місіс Скелтон оки-
нула присутніх швидким поглядом,— то помогли б їй розважити
гостю. Це було б чудесно! А яка то виняткова дівчина — розумна,
приваблива, гарно танцює, грає на фортепіано; одне слово все
виглядало аж надто добре, щоб бути правдою. Але передусім,
дівчина дуже вродлива: розкішне каштанове волосся, карі очі,
бездоганна шкіра й таке інше. Слухаючи все це, ні Блаунт,
ні Грегорі навіть не глянули один на одного, але пізніше, зу-
стрівшись на великій веранді, яка виходила на море, Блаунт
спитав:
— Ну, що ти думаєш?
— Думаю, що то вона й є. Ну, а ця говорить як співає. Все-
таки цікаво! А може, дівчина й справді сама досконалість, га? —
І Грегорі розсміявся.
Через кілька днів гарненька гостя з'явилась у готелі й цілком
виправдала всі обіцянки місіс Скелтон, навіть перевершила їх.
Дівчина була прекрасна. Грегорі вперше побачив її, коли ввійпюв
о сьомій годині у велику їдальню. Вона була, як і казала місіс
Скелтон, молода — щонайбільше двадцять один рік. Очі мала
ясні, сіро-карі, а волосся, обличчя й руки ніби аж випромінювали
світло. Вона здавалася простою і скромною, веселою й не без
розуму в голові. Дівчина не була довершеною красунею, але
дивитись на неї було приємно, дуже приємно. Вона сиділа за
столиком місіс Скелтон, маклери приділяли їй особливу увагу,
і Блаунтові, як помітив Грегорі, вона теж сподобалася.
— Чарівна дівчина, правда? — сказав він.— Я певен, що мені
доведеться рятувати тебе від тебе самого. Слухай, як ми зробимо.
Ти рятуй мене, а я рятуватиму тебе. Стара, видно, тямить, яких
треба підбирати, та й Тілні теж. Отже, хлопче, тримайся! — І він
підійшов до столика з виглядом людини, що явно бажає бути
нещасною жертвою жіночих чарів.
Грегорі мимоволі розсміявся. Проте хоч яким обачним він був,
а дівчина його зацікавила й ніби навмисне приділяла місіс Скел-
тон та двом її друзям значно більше уваги, ніж Грегорі й Блаун-
тові. Вона поводилася цілком щиро, чи вдавала щирість, нібито
не знала, що їй відведено роль сирени, а вони в свою чергу вда-
вали, ніби нічого не підозрюють, і тільки Блаунт після обіду весело
оголосив, що вона може спокушати його скільки їй заманеться.
Він, мовляв, до цього готовий.
Та помалу, починаючи від цього й наступного вечора, Грегорі
почав розуміти, що об'єкт «спокушання» — він сам. Він ловив
на собі то лукаві, то сором'язливі, а то воднораз лукаві й соро-
м'язливі її погляди й уперто, хоч і досить марно застерігав себе,
що вона обрала своєю жертвою саме його. Коли він поділився
своїми думками з Блаунтом, той лише засміявся.
— Не будь такий марнославний,—сказав він.—Ти можеш
і помилятись. Але я хотів би бути на твоєму місці. Подивимось,
чи не вдасться мені відвернути від тебе її увагу.— І він, як усі,
почав упадати коло дівчини.
Проте Грегорі не так легко було ввести в оману. Він пильно
стежив за дівчиною, коли та весело торохтіла про всілякі речі —
про своє життя минулої зими в Цінціннаті і купання в Бічампто-
ні, де вона недавно була, про обіцяну їй прогулянку на яхті, про
теніс і гольф. У теніс вона грала, як виявилося згодом, чудово,
і коли Грегорі з нею грав, йому щоразу доводилося добряче
пострибати й попотіти. Він усе ще намагався зрозуміти, чи не
робить вона йому авансів, але нічого такого не помічав. Вона
нікому не віддавала переваги, і коли в Східній вітальні почина-
лися танці, обирала спочатку котрогось із маклерів, а потім
Блаунта.
У неї, так само, як і в місіс Скелтон та в маклерів, була
своя машина, і то вона, то інші, незважаючи на майже постійну
присутність Блаунта, запрошували Грегорі до компанії, коли
вдень чи ввечері кудись їхали. Проте Грегорі їм не довіряв і не
приймав запрошень за винятком тих випадків, коли поруч був
Блаунт і також діставав запрошення; тоді Грегорі охоче давав
згоду. Час від часу компанія грала у віст, пінокл чи в покер,
і Грегорі, так само, як і Блаунт, коли той був у готелі, після напо-
легливих запросин, звичайно приєднувався до гри. Грегорі не вмів
танцювати, й Імоджін дражнила його за це. Чому він не вчиться?
Це так чудесно! Вона б навчила його! І часом, коли вона пропли-
вала повз нього серед інших пар, він мимоволі думав, яка вона
граційна й життєрадісна. Блаунт бачив це'й трохи кепкував
з нього, хоч і сам вважав її товариською й цікавою. Грогорі не
раз замислювався над тим, наскільки неймовірно й дивовижно
(якщо це тільки правда), що отой темний тип Тілні для здійс-
нення своїх брудних замірів зміг знайти таку гарну дівчину.
Подумати тільки, їй не більше двадцяти одного року, вона чарів-
на, здатна, без сумніву, домогтися успіху в житті багатьма іншими
шляхами, а проте він її підозрює, й цілком можливо, що дівчина
шахрайка. Що її на це штовхає, якої вона сподівається винаго-
роди?
- Голубе, ти не знаєш цих людей,— не переставав казати
Блаунт. — Вони здатні па що завгодно. У політиці людей можна
змусити робити все, геть-чисто все. Там не так, як у буденному
житті чи в бізнесі, бо то — політика, і цим сказано все. Може, не
тобі здається цинізмом з мого боку, але так воно й є. Та візьми
хоча б своє розслідування. Що воно показує?
— Я розумію, але така дівчина — й раптом...— засмучено від-
повів Грегорі.
Кінець кінцем, переконував він Блаунта, вони обидва не
знають, чи приховується щось за всім цим. Може, вона — без-
душна спокусниця, а може, й ні. Цілком можливо, що вони дуже
помиляються щодо неї й інших зовсім не винних людей.
А тим часом про місіс Скелтон вони змогли лише дізнатися.
що вона була, як і казала сама, процвітаючою власницею й упра-
вителькою театрального агентства. Вона, очевидно, знала й кращі
часи і могла похвалитися кращими знайомствами. Іноді Грегорі
відчував, що голова в нього йде обертом, мов у людини, яку
перестріли в темряві вороги і яка незграбно й невпевнено нама-
цує шлях; але вони з Блаунтом зійшлися на тому, що найкра-
ще — це залишитись на місці й почекати до кінця, хай буде, що
буде. Навіть і така гра була цікава, та ще й дуже. Вона, як
відзначав Блаунт у розмовах з Грегорі, свідчила про глибину
тієї політичної мерзоти, яку Грегорі намагався викрити й про
яку донедавна навіть не мав уявлення.

— Не відступай,— ватято, немов болільник на бейсбольному
матчі, наполягав Блаунт.— Хто зна, що з цього вийде. А може,
це дасть тобі в руки саме той шанс, якого ти шукаєш. Спробуй
перетягти її на свій бік. А чом би й ні? Вона й справді може
в тебе закохатись. Подумай, що це означатиме. З розплющеними
очима не вскочиш ні в яку пастку.
Згодом Грегорі погодився з цим. До того ж та гарненька дів-
чина якимсь майже невловимим чином почала хвилювати його.
Досі він ніколи не був знайомий з такою жінкою, навіть ніколи
не бачив такої. Це була найцікавіша з усіх можливих гра, нова
й приваблива. Грегорі почав стежити за своєю зовнішністю
й намагався бути галантним. Але щоранку він робив записи про
те, де був протягом минулого дня. Щовечора він повертався
з міста або з Блаунтом у його машині, або раннім поїздом.
Скомпрометувати його було майже неможливо, а втім — хто
що міг знати?
У наступні вечори, відповідно до звичаїв приморського готе-
лю, Грегорі й Імоджін познайомились одне з одним ближче.
Грегорі дізнався, що вона грає й співає, і, слухаючи її, пере-
конався, що це палка, навіть хтива натура. Вона була, як пін
тепер бачив, куди досвідченіша, ніж здавалося спочатку; інколи
дівчина якось дивно, заклично копилила губки і звабливо погля-
дала то на одного, то на іншого, не минаючи і його самого.
А оскільки припущення про таємну атаку втратило свою гост-
роту, то і Грегорі, і Блаунт уже зважувалися жартувати на цю
тему з Імоджін, тобто туманно натякати на її роль.
— Ну, як іде сьогодні ваша велика гра? — спитав дівчину
одного разу Блаунт на другий чи третій тиждень її перебування
в готелі, підходячи до неї й до Грегорі, коли ті сиділи на багато-
людній терасі, й дивлячись на неї хитрим, глузливо-цинічним
поглядом.
— Яка гра? — Вона з невинним виглядом подивилася на
Блаунта.
— А така, коли вибирають жертву і ловлять її в пастку. Хіба
не це роблять усі гарні молоді жінки?
— Ви натякаєте на мене? — спитала вона підкреслено гордо-
вито і з виглядом ображеної цнотливості. — Мені, щоб ви знали,
нікого не треба ловити, тим більш одруженого чоловіка,— її зуби
блиснули в загрозливій посмішці.
Грегорі і Блаунт пильно стежили за нею.
— Авжеж, не треба. Особливо одруженого. Та я й не мав ва
увазі саме вас... Просто життя, знаєте,— це гра.
— Звичайно, знаю,— відповіла вона м'яко.— Я теж жартую.
Грегорі й Блаунт розсміялися.
— Ти бачив, як вона викрутилась? І оком не змигнула,—
зауважив потім Блаунт, і Грегорі мусив з ним погодитись.
Іншим разом такий натяк спробував зробити Грегорі. Імоджін
підійшла до нього, виконавши коротеньку п'єску на роялі, за
яким, здавалися, не просто сиділа, а граційно позувала. Але
кому? Він бачив її з свого місця й розумів, що вона це знає.
— Клопоту багато, але все марно,— ніби між іншим
кинув він.
— З чим багато клопоту? Я не зовсім вас розумію.— Вона
запитливо глянула на нього.
— Не розумієте? — Він ледь усміхнувся.— Я маю звичку
говорити криптограмами. Я завжди так розмовляю. Це такий
собі невеличкий натяк на велику змову. Не звертайте уваги. Ви
все одно нічого не зрозумієте, якщо не знаєте того, що знаю я.
— А що ж ви знаєте таке, чого не знаю я? — спитала вона.
— Поки що нічого певного. Це просто деякі міркування. Не
звертайте уваги.
— Ви з Блаунтом і справді дуже дивні. Раз у раз кажете
якісь загадкові речі, а потім додаєте, що нічого не хочете сказати.
А що таке криптограма?
Грегорі, все ще підсміюючись над нею, пояснив:
— А знаєте, ви належите до надзвичайно цікавого для мене
типу людей? Я весь час стежу за вами.
— Невже? — здивовано вигукнула вона, звівши брови й зро-
бивши великі очі.—.Це цікаво. І до якого ж типу, по-вашому,
я належу?
— Я ще не вирішив остаточно. Але якщо до того, який я маю
на увазі, то ви дуже спритні. В такому разі мені довелося б від-
дати пальму першості вам.
— Слово честі, ви мене бентежите, серйозно мовила вона.—
Справді. Я вас зовсім не розумію. Про що ви говорите? Якщо ви
маєте щось на увазі, то я б хотіла, щоб ви висловилися ясно,
а якщо ні, то краще б нічого не казали.
Грегорі здивовано глянув на Імоджін. У її тоні чувся виклик.
— Прошу, не сердьтесь на мене, гаразд? — трохи зніяковіло
сказав він.— Я просто жартую й нічого певного ча увазі не маю.
Вона встала й вийшла, а він почав ходити туди й сюди по
терасі, шукаючи Блаунта. Знайшовши його, розповів про те, що
сталося.
— Що ж, цілком можливо, що ми помиляємось. Хтозна. Дай
їй трохи більше волі. Незабаром щось неодмінно з'ясується.
А згодом Грегорі почало здаватися, що місіс Скелтон і ще
дехто непомітно допомагають Імоджін у чомусь, хоч зміст і мета
їхніх намагань були йому незрозумілі. Грегорі аж ніяк не був
схильний тішити своє самолюбство, проте іноді йому спадало на
думку, що він став об'єктом якоїсь таємної інтриги. Незважаючи
на те, що між ними сталося, Імоджін, як і перше, ставилася до
нього по-дружньому й не тільки не уникала його, а й наче бажала
бути весь час поряд.
Потім на сцені з'явився самовдоволений, модно вдягнений
єврей, невеличкий на зріст і підступний; він оселився в готелі,
без упину бігав то сюди, то туди й, здавалося, не був знайомий
ні з місіс Скелтон, ні з її друзями. Та одного разу, гуляючи зні-
чев'я серед піщаних дюн, що обрамляли морську бухточку, Грегорі
побачив Імоджін і схожого на мураху єврея, які йшли разом.
Грегорі був такий приголомшений, що аж вражено зупинився.
Першою його думкою було підійти ближче й остаточно перекона-
тися, але обоє повільно йшли в його бік, і він, збагнувши, що не
помилився, квапливо подався геть. Того ж таки дня цю таємницю
було відкрито Блаунтові, і той під час обіду, побачивши, як до
їдальні ввійшов єврей і пихато всівся за віддаленим столиком,
ніби між іншим спитав:
— Здається, новенький?
Місіс Скелтон, Імоджін і один з маклерів, що був тут, з ціка-
вістю оглянули незнайомця, але їхній вигляд недвозначно засвід-
чив, що вони його не знають.
— Не маю ні найменшого уявлення,— озвався маклер.—
Ніколи його не бачив. Закладаюсь на тисячу доларів, він торгує
готовим одягом.
— Хто б він не був, але виглядає багатою людиною, — невинно
зауважила Імоджін.
— Здається, цей чоловік приїхав у четвер. По-моєму, нічого
особливого він собою не являє,— сухо додала місіс Скелтон,
і більш на цю тему не розмовляли.
Грегорі так і кортіло тут-таки зловити Імоджін та її прияте-
лів на брехні, але він вирішив почекати й придивитись до дівчи-
ни уважніше. Все це, безперечно, ставало дуже цікавим. Коли
вони пішли на таку брехню, то, напевно, тут щось є. Отже, вона
таки обманщиця, хоч і чарівна. Його цікавість до Імоджін,
місіс Скелтон та їхніх друзів швидко зростала.
А потім з'явився таємничий голубий гоночний автомобіль, або
«гончак», як згодом його почав називати Грегорі,— велика,
незграбна, схожа на звіра машина, дуже гарно, навіть вишукано
обладнана, з мотором, що його звук не був схожий ні на який
інший. У ньому дзвеніла якась металева нота, і її, здавалося,
було чути в чистому повітрі далеко над прибережними пісками.
Машина належала, як згодом Грегорі дізнався від місіс Скелтон,
одному я чотирьох молодих щасливців, що проводили літо в сусід-
ньому готелі за милю на захід від «Тритона», її власник, якийсь
молодик на ім'я Кастлмен, син і спадкоємець вельми заможних
батьків, був другом місіс Скелтон: вона познайомилася з ним
у місті на комерційному грунті. Ті четверо, пояснила вона, прибу-
ли слідом за Імоджін, щоб розважити дівчину, вони завжди при-
їздять у «Тритон» на цій машині. Кастлмен та його друзі, меткі,
показні хлопці, вміли грати в теніс і бридж, були обізнані з усіма
останніми виставами, добре розумілись на танцях і на випивці.
Всі вони мали веселий вигляд, принаймні троє з них, і були не
від того, щоб провести якнайбільше часу в товаристві Імоджін,
але місіс Скелтон невдовзі обережно й по секрету повідомила Гре-
горі, що вона аж ніяк не схильна це заохочувати. Батькам Імо-
джін таке не сподобається. Поруч з Імоджін краще бути таким
тверезим, бездоганно розважливим людям, як Грегорі й Блаунт!
Відтоді місіс Скелтон почала майже щодня їздити на прогу-
лянки то в своїй машині, то в машині Кастлмена, беручії з собою
Грегорі, коли той згоджувався, й Імоджін. Проте Блаунт з само-
го початку недвозначно дав зрозуміти, що він проти цього.
— Кажу тобі, не залишайся сам ні з нею, ні з її приятелями,
ніде, крім цієї тераси. Вони на тебе полюють, але це не так легко,
і їм доводиться працювати щосили. Але незабаром вони так чи
інакше себе виявлять, це так само напевно, як те, що ти сидиш
переді мною. Вони хочуть мене усунути, але ти не дозволяй їм
цього. Якщо ж не вдасться, знайди замість мене когось іншого.
Адже ти не знаєш, де вони поставлять пастку. Отак і обплу-
тують людей. Бери з собою мене або прихоплюй з собою ще ко-
гось. Тоді ти хоч певною мірою зможеш контролювати хід подій.
Грегорі запевнив Блаунта, що не бажає нікого іншого, й від-
тоді, одержуючи запрошення, завжди поширював його й на
Блаунта, хоч і бачив, що решті це не до вподоби. Не можна ска-
зати, що Імоджін заперечувала, але місіс Скелтон щоразу вислов-
лювала невдоволення: «Знов ми повинні його чекати?» або: «Хіба
не можна поїхати хоч раз без нього?»
Тоді Грегорі пояснював, що й до чого. Блаунт, казав він, його
давній і близький друг. По суті, вони відпочивають разом. Саме
тепер Блаунтові зовсім нічого робити... Вони, здавалося, приймали
такі пояснення за щиру правду, а Блаунт тільки й чекав нагоди
запропонувати їм поїхати в його машині.
Але що частіше траплялися такі «нагоди», то більше невинної
впертості виявляла місіс Скелтон, пропонуючи несподівані про-
гулянки. Адже так цікаво пройтися порослими соснами дюнами
до сусіднього готелю, де є чудесна альтанка, і здійснити цю
прогулянку їй хотілося саме з Грегорі. Але щоразу, тільки-но
він погоджувався й вони ось-ось мали вирушити, з'являлась
Імоджін, яку також не можна було не запросити. Тоді місіс Скел-
тон раптом згадувала, що забула парасольку, ридикюль чи носову
хусточку, і йшла по них, залишаючи Імоджін і Грегорі прогулю-
ватись удвох. Але Грегорі ніколи не виходив у дорогу без місіс
Скелтон — так просто у пастку його не заманиш.
На той час він і Імоджін, незважаючи на атмосферу підозрі-
ливості й непевності, щиро потоваришували. Він бачив, що подо-
бається їй. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима,
і ніздрі в неї часом ледь помітно тремтіли, що означало... Що ж
це означало? А коли вона сиділа біля нього в машині чи десь
інде, то м'яко, довірливо й ніжно присувалась до нього. Останнім
часом вона намагалась навчити його танцювати і взяла собі за
звичку сварити його, вдаючись до таких милих висловів, як: «От
неслухняний хлопчисько», або: «Не ловіть гав» (це коли він щось
упустив додолу), чи: «Який ви великий, незграбний і дужий. Вас
ніяк не можна повернути».
А для нього, незважаючи на її темні справи, вона була справді
прекрасна й така граційна! Яке гарне в неї обличчя, не раз казав
він собі, яке пишне, шовковисте волосся! А погляд її сіро-карих
очей — суворий і водночас м'який, коли вона дивиться на нього!
Ніс невеликий і рівний, рот чітко окреслений, як у англійки,
губи повні, а верхня посередині трохи нависає над нижньою.
Дівчина так дивилась на нього, коли вони залишалися самі!
Це його аж хвилювало.
А голубий «гончак» — що він робив у ці бентежні вечори?
Якось місіс Скелтон запросила Грегорі відвідати Бейсайд, миль
за двадцять п'ять від готелю, їх супроводжував Блаунт. Але не
встигли вони проїхати, як здалося Грегорі, й десяти миль, коли
він почув звук потужного, зробленого на замовлення мотора. Той
звук нагадував далеке дзижчання бджоли або джмеля під склом.
У ньому було щось люте, дике. Грегорі миттю згадав цей знук
і зрозумів, що то велика голуба машина молодого Кастлмена.
Чому він щоразу, як тільки виїде на прогулянку, чує той звук? —
спитав себе Грегорі. А потім, як слід не подумавши, зауважив,
звертаючись до Імоджін:
— Здається, машина Кастлмена, правда?
— Дуже схоже,—невинно відповіла дівчина.—Цікаво, чи то
вона?
Того дня в нього більш не було приводу замислитись над
цим, але іншим разом, коли вони від'їхали далеко від готелю,
Грегорі знову почув той звук з сусідньої дороги — він обігнав
їх. А якось пасажири голубої машини з'явилися в тому самому
ресторані, куди зайшли Грегорі, Блаунт, Імоджін і місіс Скелтон.
Потім Грегорі раптом збагнув, що це означає. Він згадав, що
кожного разу, коли він чув цей звук, біля ресторану чи придо-
рожнього готелю, де йому траплялось бути з Імоджіи і Блаунтои,
неодмінно вигулькувала машина Кастлмена з компанією моло-
диків («веселих наїзників», як вони себе називали), і то «цілком
випадково», за їхніми словами. Він згадав також (і цю обста-
вину підтвердив спостережливий Блаунт), що коли машини
й не було чути і компанія не з'являлася, то, як тільки вони при-
бували до місця призначення, місіс Скелтон аби Імоджін зразу
йшли в дамську кімнату, якщо така була, і незабаром здалеку
долинав високий звук мотора й прибували «веселі наїзники». Але
з якою метою? Щоб скомпрометувати його? Тоді як?
Одного вечора, коли місіс Скелтон залишила їх самих в одно-
му придорожньому ресторані, а «веселі наїзники» ще не під'їхали,
Грегорі сидів біля поручнів балкона й дивився на тихий сосновий
гай. І раптом йому здалося, що він чує машину, величезного
лютого звіра, який женеться здалеку, немов гончак, що йде пз
сліду. В гудінні мотора чи в нічній тиші було щось моторошне,
неприродно жахливе. А ще за кілька хвилин примчала машина,
і четверо нерозлучних друзів ввійшли в ресторан — показні,
з усмішками на вустах, удаючи, ніби здивовані зустрічі з Грегорі
та його супутниками. У Грегорі від такої підступності поза спи-
ною побіг мороз. Який це жах, коли отак переслідують людину!
Як погрузли в багні політичного шахрайства, як гарячкове чіп-
ляються за владу над мільйонами збурених мешканців міста ці
людці, Тілні та його поплічники, коли вони визнали за потрібне
плести інтриги навколо однієї людини, яка прагне викрити їх!
Викрити їхні злочини! їхнє грабіжництво! Йому добре відомі
деякі з їхніх злочинів та шахрайств, і він майже готовий довести
це й прогнати їх від громадської скарбниці, позбавити благ
і почестей!
Ось чому вони тепер так цікавляться ним — незалежним жур-
налістом, який на свій страх і риск провадить розслідування.
Авжеж, тут скільки завгодно підлоти чорних замірів і хитрощів.
Що вони замишляють, оці дві усміхнені жінки, що сидять
коло нього, і оті четверо показних головорізів, рожевощоких і
з гарними манерами? Чого їм від нього треба? Чим усе це скін-
читься?
Коли місіс Скелтон, Імоджіп, Блаунт і сам Грегорі лаштува-
лись їхати назад, а Кастлмсн та його приятелі сідали в свою
машину, з'явилася третя компанія, досі не відома ні Блаунтові,
ні Грегорі; приїжджі завели розмову з обома жінками й кінець
кінцем умовили тих повертатись у їхній машині. Місіс Скелтон
вибачилася, пояснивши, що то її давні друзі, з якими вона сто
років не бачилась, і що потім усі вони зустрінуться в готелі
за бриджем. Блаунт і Грегорі, полишені, таким чином, на самих
себе, вирішили дістатись до сусіднього шосе найкоротшим шляхом,
щоб випередити всіх і першими прибути у «Тритон». Новий хід
їх заінтригував, хоч поки що вони й не могли його розгадати.
Та коли вони проїжджали ділянку дороги, що лежала в тіні
густих дерев, їх раптом засліпили вогні машини, яка на повній
швидкості йшла назустріч; і хоч Блаунт навдивовижу вправно
устиг звернути свою машину до огорожі й дерев, невідомі про-
мчали так близько і на такій шаленій швидкості, що зачепили
їхнє заднє колесо.
— Машина Кастлмена! — тихо мовив Блаунт, коли вона про-
минула їх.— Я його бачив. Вони схибили всього на дюйм!
— Подумати тільки! — обурено вигукнув Грегорі.— Цікаво,
чи вони хоч вернуться подивитись, що наробили?
Розмовляючи, обидва почули, що величезна машина їде назад.
— Слухай, справа серйозна! Не подобається мені ця маши-
на! — прошепотів Блаунт.— Вона могла б рознести нас на шмат-
ки, а на ній і подряпини не залишилось би. Ось вони. Гляди, не
лови гав. Добре, що ми озброєні. Револьвер при тобі?
Компанія наближалася, ніби нічого й не сталось.
— Хелло! Все гаразд? — ще здаля гукнули з машини.— Про-
симо пробачення.— А потім, немов аж тепер упізнали, хто перед
ними: — Та це ж Грегорі й Блаунт! Ви вже нас пробачте, друзі.
Нещасний випадок, запевняємо вас. Кермо підводить.
Грегорі й Блаунт заздалегідь домовилися не відступати і в
разі нових ворожих дій звести їх нанівець кулями. Напруження
трохи спало, коли під'їхала третя машина, в якій сиділо четверо
чоловіків середнього віку. Побачивши в лісі Грегорі з Блаунтом
і поруч а їхньою машиною ще одну, вони зупинилися спитати, що
сталося. Грегорі здогадався затримати їх.
— Чи не можете ви зачекати, поки поїде ця машина? — про-
шепотів він одному з них, що допомагав Блаунтові витягти па
дорогу його машину.— Мені здається, вони навмисно намагалися
розчавити нас, але я не певен. Нам би не хотілось залипіптпся
з ними самим.
Побачивши, що вони зайві й що прибулі не збираються їхати,
Кастлмен і його приятелі заходилися вибачатись і пропонувати
свої послуги. Вони, мовляв, забули дещо в ресторані і вертались
назад. Під'їжджаючи до цього місця, вони побачили вогні Бла-
унтової машини й хотіли зупинитись, але щось сталося з управ-
лінням. Спробували звернути вбік, але не змогли й мало не роз-
били свою машину. Є пошкодження? Вони охоче заплатять.
Блаунт запевнив їх, що пошкоджень нема; він і Грегорі прийняли
вибачення на вигляд добродушно, але від допомоги рішуче від-
мовились. Коли компанія поїхала, Блаунт із Грегорі під охороною
незнайомих рушили в готель, де вже було темно й безлюдне.
Дивна річ, знову й знову казав собі Грегорі, величезне місто
все обплутане сіткою отаких змов... Його спробували холодно-
кровно вбити — і хто ж? Молода дівчина й молоді хлопці, яким
ледь минуло по двадцять, і викрити їх неможливо. Він цілком
певний, що вже двічі готувався замах, принаймні робилися спро-
би, а він так і не може нічого довести, не насмілюється навіть
кинути їм звинувачення! А Імоджін, ця вродлива й весела дівчи-
на, вдає, ніби закохана в нього... І він майже вірить цьому...
і водночас переконаний, що вона так чи інакше причетна до
змови. Чи не зсунувся він з глузду?
Грегорі був за те, щоб виїхати з готелю негайно, бо відчував,
що має справу з бандою вбивць, які замислили знищити його
під виглядом «нещасного випадку», якщо не пощастить скомпро-
метувати з допомогою хитрощів та інтриг; але Блаунт був іншої
думки. Він вважав, що ще не час виходити з гри. Кінець кінцем
перевага поки що на їхньому боці. До того ж Блаунт був пере-
конаний, що дівчина — досить ненадійний інструмент у чиїхось
руках, досвідченою змовницею її не назвеш. Цього висновку він
дійшов, сказав Блаунт, на підставі деяких відомостей про неї,
що їх удалося одержати. Певний час вона була чи то особистою
секретаркою, чи помічницею одного добре відомого банкіра, який
мав спільні інтереси з Тілні в Пеньянку; кар'єра того банкіра
закінчилася тим, що справу на нього було передано до суду,
й він утік. Можливо, існують папери, підписані нею як офіційним
секретарем чи скарбником, і тому вона стала жертвою Тілні або
когось із його політичних приятелів. До того ж тепер Блаунт
ладен допомогти Грегорі дістати гроші для його подальшого
розслідування. Треба захистити місто від таких людей. Прп цьому
Блаунт вважав, що Імоджін м'яка й податлива, і Грегорі міг би
перетягти її на свій бік.
— Не відступай,— наполягав він.— Не відступай. Я знаю,
справа серйозна, але ти повинен зрозуміти: хоч би де ти був,
ніде не почуватимеш себе краще, бо тут нам принаймні відомо,
з ким маємо справу. Тепер вони вже зрозумілії, що ми до них
добираємось. Мусять зрозуміти. Вони нервують, оце й усе, а час
спливає. Ти міг би викликати сюди дружину, але це не допоможе.
До того ж, якщо ти поведеш справу з цієї дівчиною так, як треба,
то зможеш перетягти її на свій бік. Хоч би що вона робила, мені
здається, що ти їй подобаєшся.
Грегорі недовірливо пирхнув.
— Чи принаймні міг би сподобатися,— вів далі Блаунт,—
і в тебе була б можливість бачити їхні заміри як на долоні. Та ти
тільки поглянь, як вона весь час дивиться на тебе! І не забувай:
кожен день наближає вибори, а ти їх водиш за носа і не даєш
їм довести справу до фатального кінця. Якщо так триватиме
й далі і їм нічого не пощастить зробити, то не встигне Тілні
придумати щось нове, як на нього зваляться вибори і тоді взагалі
буде пізно. Розумієш?
Під тиском таких доводів Грегорі погодився трохи зачекати,
але відчував, що все це починає діяти йому на нерви. Він ставав
дратівливим, злим і що більше думав про це, то гірше почував
себе. Подумати тільки: треба бути люб'язним з людьми, які
в душі вбивці й намагаються тебе знищити!
Проте другого ранку, коли він побачив за сніданком Імоджін,
гарненьку й свіжу, з виразом тієї дружньої уваги, що останнім
часом дедалі частіше світилася в її очах, його мимоволі потягло
до неї, хоч він щосили намагався стримувати себе.
— Чого ж ви не вернулися вчора пограти з нами в карти? —
спитала вона.— Ми вас так чекали.
— О, хіба ви не чули про найсвіжіший «нещасний випа-
док»? — відповів він запитанням, наголошуючи на останніх двох
словах і відверто дивлячись на неї насмішкуватим поглядом.
—Ні, не чула. Який нещасний випадок?—Здавалося, вона
нічогісінько не знає про нічну подію.
— Авжеж, ви, безперечно, не чули, що після того, як ви нас
покинули минулого вечора, машина Кастлмена мало нас не роз-
чавила.
— Не може бути! — вигукнула вона з щирим подивом.— Де?
— У лісі за Белепойнтом. Відразу ж як ви від нас поїхали.
Вам із місіс Скелтон пощастило, ви зробили це дуже вчасно.—
Грегорі усміхнувся й коротко розповів про події, зробивши кілька
іронічних зауважень щодо керма, яке «підвело».
Розповідаючи, Грегорі пильно стежив за виразом її обличчя,
а вона дивилась на нього, як йому здалося, чи то з болем, чи
з жахом у погляді. Ні, той погляд не виявляв інтересу і співчуття
до замислів її друзів чи хазяїв, якщо ті люди справді були її
друзями чи хазяями, її подив був такий щирий, зворушливий
і переконливий, що просто обеззброїв його. Грегорі міг примусити
себе повірити, що вона доклала рук до цієї справи. Очевидно,
як казав Блаунт, Імоджін усього лиш інструмент у грі, не більше.
Мабуть, сама вона не могла перешкодити їм або не знала, до
чого дійдуть її підступні «друзі». Очі її дивилися тривожно, сум-
но. Вона здавалася, як ніколи досі, слабшою, беззахиснішою, і це,
не збільшивши поваги до неї, пом'якшило його ворожість. Грегорі
відчув, що за інших обставин міг би навіть захопитися нею. Він
подумав також, що можна було б домогтися її прихильності,
і вона почала б допомагати йому. Він має на неї вплив, а це вже
не мало. Грегорі змалював їй пригоду з усіма деталями, якомога
яскравіше, показавши, що він і Блаунт були на волосок від
смерті. Від цієї розповіді їй стало немов аж погано, і незабаром
вона підвелася з-за столу. Грегорі подбав про те, щоб було цілком
ясно, що незнайомці, які натрапили на них у лісі, знають усі
подробиці пригоди і запропонували свої послуги як свідки, коли
виникне потреба.
— Але ми не маємо наміру вдаватися до якихось дій,— додав
він добродушно,— принаймні зараз.
Саме після Цих слів їй нібито стало погано, попа зблідла
й вийшла.
Чи то завдяки цій розмові, чи самій пригоді, чи зв'язаним
з нею обставинам, про які Грегорі нічого не знав, але в діяльності
його переслідувачів, здавалося, тимчасово настала перерва;
«голубий гончак» більш не з'являвся. Місіс Скелтон викликали
на кілька днів у місто в справах, а потім і містера Даймондберга,
або «готовий одяг», як його називав Блаунт. Низенький торговець
за весь час свого перебування в готелі так ні разу й не підійшов
до них відкрито. Місіс Скелтон невдовзі повернулась, така сама
весела й життєрадісна, а поки її не було, Імоджін повелась з Гре-
горі як із близьким другом, і це обіцяло нову розстановку сил.
Тепер вона поводилася вільніше, природніше й привітніше, ніж
досі. Вона частіше бувала з ним, сміялася, жартувала. А проте
він бачив: щось її непокоїло. Завдяки розмові, що відбулася
наступного ранку після «нещасного випадку», він почував себе
в її товаристві невимушеніше, більше довіряв їй і ніби був вже
ладен поговорити з нею відверто, щоб дістати її підтримку.
На другий день відсутності звичного товариства Грегорі
й Імоджін провели разом дві години, і це дало їм можливість
краще зрозуміти погляди одне одного. Зустрілись вони після
ленчу—Грегорі мав перевірити кілька звітів і тому затримався
в готелі Вона підійшла й стала біля нього.
— Що це ви робите? — спитала.
— Вишукую деякі факти,— загадково відповів пін, з усмішкою
глянувши на неї.— Сідайте.
Вони заговорили спочатку про тенісні змагання між мешкан-
цями готелю, а потім торкнулися його роботи, про яку він розпо-
вів дуже небагатослівне, зауваживши, що Імоджін, певно, нсе знає
чи принаймні повинна знати.
— Чому про все, що стосуєтеся вас, ви завжди розмовляєте
зі мною таким тоном? — спитала вона, трохи помовчавши.— Ви
говорите так дивно, наче я знаю про ваші справи щось таке, чого
не повинна знати.
— А хіба ні? — спитав він, похмуро дивлячись на неї.
— Знову ви за своє! Що ви хочете цим сказати?
— Вам справді треба пояснювати? — мовии він різко й без-
жально.— Ніби ви самі не знаєте! Можна подумати, що ви ніколи
не чули, наприклад, ні про пеньянський «Юніон-банк», пі про
містера Свейна, його президента, ні про містера Райлі, ні про міс-
тера Мірса, касира?
Коли дівчина почула ці імена, в її очах, як і на згадку про
випадок з автомобілем, наче щось промайнуло — так буває
в об'єктиві фотоапарата тієї миті, коли спускають затвор, тільки
цього разу вона не виявила ознак ні болю, ні навіть збентеження.
Вона здавалася напрочуд спокійною і врівноваженою, лише щоки
забарвив ледь помітний рум'янець. Губи в неї трохи розтулилися,
але то була скоріш силувано-поблажлива усмішка, ніж щось інше.
— «Юніон-банк»? Містер Свейн? Містер Райлі? Про що ви
говорите? — вперто провадила вона.— Хто такий містер Свейп
і де «Юніон-банк»?
— Слухайте сюди, міс Керл,— мовив Грегорі, і в його голосі
чулося роздратування,— якщо ви хочете, щоб надалі я вас хоч
трохи поважав, перестаньте викручуватись. Ви досить добре розу-
мієте, що саме я маю на увазі. Ви добре знаєте, хто такий містер
Свейн і чому він виїхав з Істріджа. Ви також знайомі з містером
Даймондбергом, хоч ви й твердили протилежне, і то після того, як
три тижні тому прогулювались із ним серед дюн, я вас бачив.
Цього ви, очевидно, не пам'ятаєте?
По цих словах Імоджін ледь помітно здригнулась. Широко
розплющивши очі, вона мовчки дивилась на Грегорі, і від її
незворушного спокою не лишилося й сліду; щоки й шию залив
рум'янець. На мить її обличчя немов закам'яніло, потім на ньому
проступив вираз безпорадності й збентеженості. Вигляд вона мала
винуватий і розгублений.
— Ах, містере Грегорі,— благальне мовила нона,— хіба можна
таке говорити! Повірте мені, я не маю ні найменшого уявлення
про те, що ви хочете цим сказати, і прошу вас не розмовляти зі
мною таким грубим тоном. По-моєму, ви й самі не знаєте, що
кажете, в усякому разі, нічого не знаєте про мене. Ви, очевидно,
маєте мене за когось чи за щось інше, зонсім мені невідоме.—
Вона ніби надалася піти геть.
— Стривайте,— різко кинув він,— не поспішайте зникнути.
Вам відомо, хто я такий і що роблю. Власним коштом я
організував розслідувальне бюро, з допомогою якого маю намір ви-
крити пануючу в місті зграю політичних ділків, і зібрав уже силу-
силенну всіляких доказів, що можуть завдати цієї осені містерові
Тілні, меру й ще декому багато прикрощів; вони знають про цс, і то-
му ви тут. Містер Тілні зв'язаний з мером і був колись близьким
приятелем вашого друга Джека Свейна. Даймондберг і місіс Скел-
тон служать тепер у нього, ви також. Ви гадавте, ніби я не знаю,
що Кастлмен зі своїми приятелями працює з вами, з місіс Скел-
тон, з Даймондбергом і цими «маклерами», що Кастлмен зробив
спробу налетіти на нас із Блаунтом і вбити мене, що за мною
тут весь час стежать і шпигують. Але це так, я знаю й анітрохи
не помиляюся^, щодо вас також.— І він сердито глянув на неї.
— Ні, зачекайте хвилинку,— квапливо повів він далі, коли
вона відкрила рот і спробувала була щось сказати.— Я не вва-
жаю, що ви така підступна і страшна, як здаєтесь, а то не став би
з вами й розмовляти; ваша поведінка весь час свідчила про інше,
ви ставились до мене так по-дружньому, так приязно, й іноді
я починав думати, може, ви до пуття й не знаєте, що саме діється,
проте тепер я бачу, що ви все знаєте. Ваша поведінка за снідан-
ком на другий день після пригоди з автомобілем змусила мене
подумати, що ви, можливо, не такі й погані, як здаєтесь. Але
тепер я розумію: ви весь час мені брехали, як я й здогадувався,
тільки, повинен вам сказати, досі мені не хотілося цьому вірити.
А втім, це не перший випадок, коли в такий спосіб намагаються
знешкодити людину. Це давній політичний трюк, і ви лише робите
ще одну спробу застосувати його, але я подбаю, щоб це вам не
вдалося. Певна річ, ваша зграя ладна без вагань убити мене, як
три роки тому Тілні без вагань знищив Крозерса, як тепер він
ладен знищити мене і кожного, чоловіка чи жінку, хто стане йому
поперек дороги. Але я ще не попався йому в руки та й не попа-
дусь, можете переказати це йому від мого імені. Він шахрай. Він
верховодить бандою шахраїв — мером та його спільниками, і якщо
ви теж із ними, в чому я тепер переконаний, бо знаю, що ви тут
робите, то й ви шахрайка.
— О, не треба! — вигукнула Імоджін.— Прошу вас, не треба!
Це так жахливої Подумати лишень, як ви зі мною розмовляєте!
Але спроби піти геть вона не зробила.
— Хочу вам іще ось що сказати, міс Керл, якщо це ваше
справжнє ім'я,— вів далі Грегорі; Імоджін стискала долонями
скроні й намагалася щось сказати, але, почувши останні слова,
аж здригнулась.— Я вже вам сказав, що не вважаю вас за таку
погану, як ви здаєтесь, і лише тому розмовляю з вами. Але дивіть-
ся/що виходить: ось перед вами я, молодий чоловік, життя якого,
по суті, тільки починається, і ось ви, людина, що намагається
знищити мене. Я спокійно жив тут із своєю дружиною й дворіч-
ним малюком, поки їм довелося поїхати в гори, бо хлопчик захво-
рів; і тоді ви, місіс Скелтон, Даймондберг, Кастлмен, «маклери»
й усі інші, хто тут стежить і шпигує за мною, з'явились у готель
й почали переслідувати мене. Та я по безпорадний! Не думайте,
що мене заздалегідь про вас не попередили. На моєму боці тепер
не менше впливових людей, ніж на боці Тілні, чи принаймні
буде не менше, і йому не вдасться вийти сухим із води так легко,
як він розраховує. Але вдумайтесь, яку роль граєте ви в усій
цій історії! Чому ви хочете знищити мене й допомогти тим
людям? Що я вам зробив? Я ще можу зрозуміти, чому цього
прагне Тілні. Він вважає, що я маю факти, які можуть йому дуже
зашкодити,— до речі, так воно й є,— а оскільки я не виступив
з ними публічно, то, виходить, вони ще в мене в руках, і якщо
прибрати мене з дороги або якось скомпрометувати, то всі мої
матеріали підуть прахом і з ним нічого не трапиться. Але вік
дуже помиляється. Тепер так не вийде. Не може вийти. Зі мною
чи без мене, а справа все одно посуватиметься вперед. Два місяці
тому мені сказали, що ви приїдете — ні, не місіс Скелтон, а мої
друзі,— і що на моє життя буде зроблено замах.
По цих словах Імоджін широко розплющила очі, явно здиво-
вана.
— І ось ви тут, як за розкладом, і робите те, що вам наказали,
й нітрохи не соромитесь своєї ролі. А чи замислювались ви над
тим, яка це підла гра? — Він -стомлено дивився на неї, а вона —
на нього, але нічого не казала: просто сиділа й дивилась.— А оту
велику голубу машину, яка мала вбити мене того вечора,— про-
вадив далі Грегорі, трохи виходячи за межі того, що знав,— було
приготовано задовго до вашого приїзду сюди. Я не розумію, чому
ви працюєте на Тілні, але тепер знаю, що ви робите саме це. Ви
мені остогидли, як і вся ця колотнеча. Ви просто звичайнісінька
дрібна шахрайка, не більше, мене від вас і всієї цієї історії аж
нудить, і я не хочу вас слухати. Скажу ще тільки ось що: я не
збираюся тікати з готелю, можете переказати цю новину місте-
рові Тілні, або місіс Скелтон, або всім тим, хто влаштовує тут
його справи. Я щоденно вів записи про все, що відбувалося, мав
свідків, і якщо зі мною щось станеться, я звернусь до газет
і викрию цю змову. Якби у вас залишилася хоч крихта порядно-
сті, ви нічого б такого, як оце тут, не робили, але ви просто
жалюгідна шахрайка, це зразу видно, і це все, що я хотів вам
сказати.
Він підвівся і вдав, ніби хоче піти; міс Керл усе ще сиділа.
очевидно, вкрай приголомшена, потім схопилась і гукнула йому
вслід:
— Містере Грегорі! Прошу вас, зачекайте! Я хочу щось ска-
зати!
Він зупинивсь і обернувся. Вона квапливо підійшла до нього.
— Не йдіть,— благальне проказала вона,— не покидайте мене.
Зачекайте хвилинку. Прошу вас, верніться. Я хочу поговорити
з вами.
І хоч він подивився ііа псї досить холодно, але всє ж вернувся.
— Ну? — мовив він.
— Ви не уявляєте собі, як усе це складно,— так само благаль-
но казала вона далі, дивлячись на нього сповненими щирого
смутку очима.— Я нічого не можу вам сказати, поки що не можу,
але колись скажу, якщо ви дозволите. Але ви мені подобаєтесь,
і я, повірте, не хочу заподіяти вам лиха. Повірте, не хочу.
Я нічого не знаю про ту історію з автомобілем, про яку ви гово-
рите, правда, не знаю. Всі ці люди страшні, жахливі, і якщо вони
намагаються щось зробити вам, то мені про це не відомо, я більш
не хочу мати з ними нічого спільного і не матиму. О, це жахли-
во.— І вона зціпила руки.— Так, я знаю містера Даймондберга,
це правда, але не була з ним знайома до приїзду сюди; знаю
також містера Свейна й містера Тілні. Я справді приїхала сюди
для того, щоб спробувати зацікавити вас, але нони мені не "каза-
ли, навіщо це потрібно. Сказали тільки — місіс Скелтон сказала,—
що ви чи люди, які стоять за вами, намагаються зібрати свідчення
проти їхніх друзів — мабуть, проти друзів містера Тілні,— а вони
абсолютно невинні; і що ви нещасливі зі сиоєю дружиною і якби
яка-небудь дівчина, байдуже яка, домоглася, щоб ви закохались
у неї чи просто заприятелювали з нею, то вона переконала б вас
не робити цього, розумієте? Наскільки мені відомо, ніхто не зби-
рався нападати на вас. Вони мені нe казали, що хочуть убити
чи покалічити вас, правда, не казали, lie для мене жахлива
новина. Вони сказали тільки, що хочуть знайти когось такого,
хто б зупинив вас... запропонував би вам гроші, якщо пощастить.
Я не думала, що це так погано, надто коли зважити на все, що
вони зробили для мене в минулому,— містер Тілні, місіс Скелтон
і ще дехто. Але коли я познайомилася з вами ближче, я...—
Вона загнулася, глянула на нього й відвела очі.— Я побачила,
що ви не така людина, і... ну, тепер усе по-іншому. Я не хочу
робити нічого, що б вам зашкодило. Це правда, не хочу. Тепер
я просто... не можу.
— Отже, ви визнаєте, що знайомі з містером Тілні,— похмуро,
але відчуваючи перемогу, підсумував Грегорі.
— Я ж вам щойно сказала,— відповіла Імоджін.
Вона замовкла, і Грегорі підозріливе втупив у неї погляд.
Було очевидно, що він їй подобається і подобається не так, як
це буває при скороминущому флірті; що ж до нього самого, то
він теж мимоволі відчував до неї симпатію. В душі Грегорі виізна-
вав це, а також те, що вона, незважаючи на свої хитрощі, поки
що не зробила йому нічого поганого. Навіть тепер вона здава-
лась йому такою юною, незважаючи на свою зіпсованість і чима-
лий житейський досвід; а щось у її обличчі — чи то гладенька
шкіра, чи пасмо хвилястого волосся над чолом, чи підпухла
верхня губа — загострило його цікавість і примусило замислитись.
— І що ж далі? — спитав він по хвилі.
— О, не гнівайтесь так і не кидайте мене,— жалібно попроси-
ла вона.— Адже я не зробила вам нічого лихого, правда? При-
наймні поки що.
— Саме так: поки що. У цих двох словах і полягає вся суть.
— Так, але я щиро вам присягаюся, що нічого й не зроблю,
не маю наміру. Справді, не маю. Ви не хочете мені повірити,
але це правда. Даю вам слово честі. Чому б нам не залишитися
друзями? Тепер я не можу більш нічого розповісти вам про себе,
тепер не можу, але коли-небудь розповім, і мені хочеться, щоб
ви лишились моїм другом. Обіцяю не робити нічого, що могло б
завдати вам прикрощів. Адже я нічого такого не зробила, правда?
Хіба ні?
— Звідки мені знати? — різко відповів він, пильно дивлячись
на неї і водночас твердо переконаний, що з її боку це твереза
спроба зацікавити його всупереч його бажанню, не дати йому піти
геть.— По-моєму, ви зробили чимало вже тим, що зв'язалися
з цими людьми. Взяти хоч би те, що ви втягли мене в їхні прогу-
лянки. Якби не ви, я. ніколи б. не їздив з ними. Хіба цього не
досить? Чого ви ще хочете? Чому ви не можете розповісти мені
тепер, хто ці люди й що ви про них знаєте? — зажадав він, почу-
ваючи себе якоюсь мірою переможцем.— Мені хотілося б знати.
Це могло б стати мені в пригоді, якби ви справді бажали зробити
щось для мене. Які в них плани, які наміри?
— Я не знаю. Сказати більше, ніж уже сказала, я просто не
можу, запевняю вас, не можу. Якщо довідаюсь, може, коли-небудь
скажу. Обіцяю. Але не тепер. Тепер не можу. Невже ви не може-
те повірити мені хоча б у цьому? Хіба ви не розумієте, що коли
я так багато сказала вам, то ви мені подобаєтесь? У мене немає
наміру шкодити вам, повірте. Я багато чим зобов'язана тим
людям, але не настільки, щоб зайти так далеко. Ви мені не
вірите?
Від образи вона широко розплющила очі. У виразі її обличчя
з'явилось щось нове, звабливе, лагідне.
— У мене не лишилося жодної по-справжньому близької
людини,— вела вона далі,— нікого, хто б мені подобався. Мабуть,
в усьому винна я сама, але...— Голос її бринів навдивовижу мело-
дійно.
Незважаючи на свою обережність і глибоку впевненість
у тому, що його дружина — найкращий і найнадійніший для нього
супутник у житті, незважаючи на те, що почуття до дитини і її
дбайливої, ніжної матері постійно в ньому зміцнювались, він,
однак, не міг лишитися байдужим до своєрідних чарів цієї дів-
чини. Звідки в Тілні така влада над нею, що він може вико-
ристовувати її в такій справі? Подумати тільки — таку гарну
дівчину!
— Що ви знаєте про місіс Скелтон? — вимогливо спитав він.—
Хто вона насправді? А оті троє садівників? Що їм треба? (В готе-
лі було три садівники, й щоразу, коли Грегорі з Імоджін залиша-
лися вдвох, хтось із них неодмінно примудрявся опинитись побли-
зу: ця обставина змушувала його відразу прощатися з нею). Хто
цей Даймондберг?
Про садівників, запевнила Імоджін, вона нічого не знає. Якщо
їх найняла місіс Скелтон або хтось іще, то це зроблено без її
відома. Що ж до Даймондберга, пояснила дівчина, то з ним вона
познайомилась уже після приїзду сюди, але він їй не подобається.
Місіс Скелтон чомусь попросила її вдати, ніби вона не знає його.
З місіс Скелтон, запевняла Імоджін, вона зустрічалася ще кілька
років тому в Цінціннаті, як та й казала, а останнім часом тут,
у місті. Місіс Скелтон допомагала їй влаштовуватись на роботу,
двічі на сцену. Так, свого часу вона працювала десь : з рік
у містера Свейна, але всього простою конторницею. Вона ніколи
нічого не знала ні про нього самого, ні про його плани й наміри.
А коли Грегорі спитав, як же так сталося, що зловити його
в пастку мала саме вона, якщо взагалі був такий замисел, дівчина
почала запевняти, нібито не вважає, що його хотіли впіймати
в пастку з її допомогою. Хтозна, може, все було й так, як вона
казала.
Грегорі так і не зрозумів, чи правду вона йому каже, проте її
твердження були досить вірогідні, й він схилявся до думки, що
вона не може весь час брехати. Імоджін здавалася відвертою
й прихильною до нього. В тому, як вона говорила й поводилася,
вчувалось ніжне й палке почуття. В майбутньому, запевняла вона,
Грегорі обов'язково все знатиме, якщо захоче, але не тепер, тільки
не тепер. Потім вона спитала його про дружину, де вона Е коли
повернеться.
— Ви її дуже любите? — поцікавилась вона наївно.
— Звичайно, люблю. А чому ви питаєте? У мене син, йому
два роки, і я душі в ньому не чую.
Вона подивилась на нього замислено і, як йому здалося, трохи
збентежено чи й недовірливо.
Вони вирішили залишитися такими самими друзями, як і були
досі. Грегорі признався їй, що вона йому подобається, але він
не вірить їй — ще не вірить. Все має бути так, як і раніше, але
з однією умовою: з ним більше не станеться нічого такого, до
чого б вона була причетна. Імоджін відверто сказала йому, що не
в змозі контролювати дій решти компанії. Вони самі собі хазяї
і навіть до деякої міри командують нею, але вона захищатиме
його як зможе. Вона не думає, що вони ще довго його переслі-
дуватимуть. Щодо неї, то хай він хоч сьогодні виїде звідси, якщо
вважав за потрібне. Вона може бачитися з ним у будь-якому
іншому місті, якщо він захоче. Вона не впевнена, чи це змінить
щось у планах його переслідувачів. Як би там не було, а коли
він поїде, вона за ним не подасться, якщо тільки він сам цього не
захоче; а їй хотілося б, щоб він її покликав. А може, тут більш
нічого й не станеться. Якщо вона про щось почує, то вчасно
сповістить його, принаймні спробує це зробитії. А сказати більше
вона тепер не може. Можливо, трохи згодом, після того, як вона
вибереться звідси... Є речі, які не залежать від неї. Дівчина
висловлювалася дуже загадково й стримано, і він вирішив, що
вона попала в скрутне становище, з якого не так легко виплу-
татись.
— Я б не дуже покладався на неї в цьому ділі,— розміркову-
вав Блаунт, коли Грегорі все йому розповів. — Не лови ґав,
ось що я тобі скажу. Не май з нею ніяких стосунків, які
могли б тебе скомпрометувати. Цілком можливо, що вона
знову тобі бреше. Хто зшахраював хоч раз, той шахраєм і зали-
шиться.
Така була його філософія.
Місіс Скелтон повернулася на третій день після тривалої роз-
мови Грегорі з Імоджін, і, незважаючи на те, що вони, здава-
лось би, зблизились ще дужче, уклавши дружній напівоборонний
пакт, він усе ж відчував зраду, хоч і не міг зрозуміти, звідки
таке почуття. Дівчина поводилась з ним привітно, трималась
просто, весело, відверто і навіть ніби трохи залицялася до нього...
І все ж... у чім річ? То він гадав, що вона мимоволі підпала під
вплив місіс Скелтон або когось іншого, то вважав її цілковито
безпринципною політичною авантюристкою. Хоч вона й намага-
лася, як він казав, «триматися на висоті», але водночас трапля-
лася йому на шляху за таких дивних обставин, що він, незважаю-
чи на її запевнення — раніше й тепер,— починав сумніватися, чи
справді вона відмовилася "від спроб скомпрометувати його. Вся
історія починала набувати чарів гри, в основі якої лежить нездо-
ланний потяг статей, хоч Грегорі й поклав собі за всяку ціну
уникати цього небезпечного для нього шляху.
Так, одного разу, після гри в карти, що затяглася допізна, він
вийшов на маленьку терасу, точніше балкон, з якого відкривався
мальовничий краєвид на море,— цей балкон прикрашав кінець
холу, до якого прилягала його кімната — і раптом побачив Імо-
джін біля своїх дверей; вона була сама,, в прозорому платті, при-
ваблива, весела й привітна. Тепер, коли вони стали друзями й між
ними відбулась та розмова, в її поведінці щось ніби запрошувало
його до тісніших взаємин з нею без ризику для нього. Вона
захистить його від усього, все візьме на себе. І воднораз Грегорі
був далекий, дуже далекий від того, щоб поступитися. Він не раз
запевняв її, що не бажає мати з нею ніяких таких стосунків;
і ось вона тут, і хоч у цьому, як він згодом себе переконував,
може, й не було нічого тривожного, але після його попереджень
цей її вчинок свідчив про намагання подолати його опір, при-
спати його пильність. Певна річ, кожен мешканець готелю міг
опинитись тут (її кімната була десь неподалік), але встановлене
Блаунтом правило номер один, якого Грегорі досі неухильно
дотримувався, веліло йому ніколи, ні за яких обставин, що їх
можна було б витлумачити хибно, не залишатися з нею наодинці.
До того ж, коли Грегорі повернув назад — а він зробив це негай-
но, весело й невимушене вибачившись,— то помітив двох чолові-
ків, що ступили в хол з коридора, і один з них, побачивши Грего-
рі, сказав другому: «Нам, мабуть, в інший бік, Джіме». Авжеж,
може, в цьому й не було нічого особливого. Будь-які двоє чоло-
віків могли випадково завернути в хол, на бічному балконі якого
сиділа дівчина в прозорому платті, але все ж таки...
Так бувало щоразу, коли він увечері пригулювався за огоро-
жею готелю або вздовж дамби, вслухаючись, як хвилі з гуркотом
б'ють у стояки містка, й розмірковуючи про неповторність ночі,
красу готелю й мерзотність політики. Імоджін завжди опинялася
біля нього, коли, як він розумів, нічим не ризикувала, та коли
вони й справді могли побути самі, вона не з'являлася. Буллен,
один із тих двох «маклерів» і, видно, не найгірший з-поміж своєї
братії, вийшов якось на прогулянку з місіс Скелтон та Імоджін;
побачивши Грегорі, він завів з ним розмиву, а тоді пішов :воєю
дорогою, полишивши Імоджін на нього. Грегорі, не бажаючи
видатись безглуздо підозріливим, був серйозно стурбований тим,
як же повестись у такому становищі. Тепер його весь час нестерп-
но тягло до неї, і все ж... Він не раз казав їй, що не бажає
залишатися з нею наодинці за таких обставин, одначе вона робить
це й раз у раз запевняє його, що сама не хоче бути з ним віч-на-
віч, якщо він заперечує, а тепер ось маєш! Щоразу вибачається,
що нібито не могла подолати свого бажання побачити його, що це
чиста випадковість або підстроєно без її відома. Вона, мовляв, не
може передбачити всіх випадковостей. А коли він запитав, чому ж
вона не поїде звідси, не втече від усього цього бруду, Імоджін
пояснила, що не може зробити так, не завдавши місіс Скелтон
і собі великих неприємностей, до того ж біля неї він у більшій
безпеці.
— Що це означає? — спитав Грегорі цього разу.— Новий
виверт? — Та коли він помітив, як вона замовкла й відсахнулася,
йому стало соромно. — Ну, ви ж знаєте, іцо я вам весь час торо-
чу,— похмуро додав він.
— Прошу вас, Еде, не будьте таким підозріливим. Ну, чому
ви завжди такий? Хіба мені й погуляти тут не можна? Сьогодні
я не могла уникнути цього, правда, не могла. Хіба ви не розуміє-
те, що й мені доводиться грати роль — сподіваюся, тимчасово?
Чого ви від мене чекаєте — щоб я негайно поїхала звідси? Цього
я не можу, запевняю вас. Ви мені не вірите? Невже ви мені
зовсім не довіряєте?
— Ну що ви,— роздратовано заперечив він, дуже невдоноле-
ний собою. — Дайте я візьму вас під руку. Самі знаєте, як мені
треба остерігатись лихих язиків. І він чемно, але рішуче повів
її до головної тераси готелю, намагаючись водночас бути
люб'язним.
— Запевняю вас, Імоджін, я не можу й не хочу допустити
цього. Ви повинні уникати таких речей. А то я зовсім перестану
з вами зустрічатися. Ви кажете, що хочете дружити зі мною,
якщо не більше. Дуже добре. Але як це зробити?
Посперечавшись про це ще трохи, вони розійшлись — хоч і не
ворогами, але вельми незадоволені одне одним.
Після цих подій Грегорі на свою велику прикрість кінець
кінцем переконався, що обмежений у виборі місць для прогулянок
і відпочинку майже такою самою мірою, як коли б був у в'язниці.
Ще коли він уперше приїхав у готель, йому сподобалася невелич-
ка кам'яна альтанка з лавами й квітучими виноградними лозами,
що стояла край лужка, і він полюбив учащати туди, бо там
можна було чудово погуляти й покурити; але тепер йому довелося
від неї відмовитись. Він був більш ніж певен, що там або напа-
дуть на нього або з'являться місіс Скелтон з Імоджін, і він зали-
шиться з дівчиною наодинці, а троє садівників чи «маклер»
сидітимуть поряд, щоб виконати потім роль свідків.
Часом Грегорі їздив з Імоджін та Блаунтом у Блаунтовій
машині в те чи інше місце, іноді вони запрошували й місіс Скел-
тон, але не завжди: доти, доки з ними був Блаунт, це не мало
великого значення; вони ніколи не їздили далеко і щоразу Грегорі
з Блаунтом брали з собою зброю й були готові до будь-якої неспо-
діванки або, як вони висловлювалися, сутички. Справа ця була,
мабуть, досить небезпечна, проте, поки що їм щастило, й це їх
трохи підбадьорювало, до того ж Імоджін дуже подобалась обом.
Тепер, освідчившись Грегорі в своїх почуттях, дівчина була
з ним надзвичайно мила, а з Блаунтом доброзичлива й весела,
жартома кепкувала з нього й називала його сторожовим псом.
Блаунт був задоволений з того, як добре вони з Грегорі ведуть
усю справу. Не раз, навіть при Імоджін, він підкреслював, що
в цьому є елемент спорту, захоплюючої драми, що дівчина їх не
обдурить, а загалом усе це, мовляв, дуже допомагає весело прово-
дити час, хоч, може, його власне життя й життя Грегорі чи при-
наймні їхню репутацію поставлено на карту.
— Дій далі — ось тобі моя порада,— усе казав Блаунт, сам
захоплений грою.— Нехай вона в тебе закохається. Примусь її
свідчити на твою користь. Візьми в неї зізнання, якщо зможеш,
написані чорним по білому. Знаєш, який це буде козир у виборчій
кампанії, якщо тобі доведеться з нього піти?
Незважаючи на свою добродушність, Блаунт був дуже прак-
тичний, політичне далекоглядний чоловік.
Проте Грегорі не зовсім уявляв собі, як він це зробить. Надто
вже вона йому подобалася. Ніколи досі Імоджін не була така ніж-
на до нього, така близька йому. Тепер, коли він і Блаунт виїздили
з нею на прогулянку, обидва не проминали нагоди покепкувати
з її участі в змові, спитати, чи далеко голуба машина, чи на
місцях садівники, хто ховається за цим деревом або за тим
будинком.
— Вам же немає ніякої користі їздити з нами, якщо у вас
не все готово,— казали вони.
Дівчина сприймала все доброзичливо, навіть сміялася й пере-
дражнювала їх.
— Обережно! Он іде шпигун,— іноді, бувало, вигукувала вона,
побачивши мандрівного торговця з візком або наймита з тачкою.
Усе це починало скидатися на фарс, але обидва — і Грегорі,
й Блаунт — погодились, що цей фарс по-своєму принадний. Вони,
мабуть, добряче виснажили її спільників, і ті, певно, ось-ось
відмовляться від гри. В усякому разі, обидва на це сподівались.
Та тільки-но вони дійшли висновку, що кінець кінцем змова
для них не дуже страшна й що все вже позаду, а місіс Грегорі
написала, що незабаром зможе приїхати, сталося несподіване.
Якось увечері Блаунт, Грегорі та Імоджін поверталися з однієї
зі своїх прогулянок, що стали тепер не такі тривалі, як раніше;
вірний своєму правилу ні в якому разі не діяти за твердою систе-
мою, яку противники могли б помітити й вивчити, Блаунт
проминув головні ворота й поїхав не прямо, а завернув на бічну
доріжку, що вела до крайнього під'їзду, прикритого з обох боків
високими кущами, посадженими в ящики, а згори густими сосна-
ми. Вірні також рішенню ніколи не розлучатися в таких обста-
винах, Грегорі й Блаунт рушили слідом за Імоджін до дверей,
після того як Блаунт замкнув машину, щоб у його відсутність
із нею нічого не сталося. На східцях під'їзду вони трохи затри-
мались, пожартували з Імоджін — мовляв, іще один вечір минув
без пригод, і з їхнього боку дуже жорстоко допізна не давати
спати садівникам, змушуючи їх бігати в темряві; але раптом
Імоджін заявила, що стомилась і піде до себе. Вона посміялася
з їхнього самовдоволення.
— Ви обидва думаєте, що дуже розумні,— спроквола усміхну-
лась вона. — Не завадило б, щоб з вами щось сталося цими днями:
надто вже багато ви знаєте.
— Невже? — пирхнув Блаунт.— Ну, не влаштовуйте з цього
приводу нічних конференцій. Втратите ранній сон.
А Грегорі додав:
— Авжеж, у вас, Імоджін, така важка робота, що ви повинні
про себе дбати.
— Та помовчте вже і йдіть додому, — засміялась дівчина
й подалася до дверей.
Та не встигли вони пройти й сотні кроків тінистою бічною
доріжкою, як Імоджін, задихаючись, наздогнала їх. Почувши її
кроки, обидва озирнулись.
— Боже мій! — вигукнула вона.— Мені так незручно вас тур-
бувати, але хтось замкнув бічні, двері, і я не можу ні відчинити
їх, ні достукатися. Чи не піде хтось із вас зі мною допомогти
мені? — А потім, коли обидва повернули назад, додала: — Аз;, так,
я й забула. Ви ж завжди працюєте в парі!
Блаунт глухо пирхнув. Усміхнувся й Грегорі. Не можне було
втриматися. Дуже вже смішно все іноді виходило — ось як, напри-
клад, тепер.
— Ну, розумієте,— пожартував Грегорі,— двері, може, при-
стали так щільно, що їх відчинять тільки двоє.
Побачивши, що Блаунт справді ладен іти з ним, Грегорі пере-
думав.
— Мабуть, я й сам відчиню,— мовив він.— Не завдавай собі
клопоту цього разу. Все одно мені треба повертатись у готель,—
додав він. Йому спало на думку, що непогано було б побути
з Імоджін іще трохи — хоч кілька хвилин.
Блаунт лишив їх, остережливо глянувши на Грогорі й поба-
жавши обом доброї ночі. Досі вони ніколи так не робили, але
цього разу начебто не було підстав турбуватися. Грсгорі ніколи
ще не відчував себе таким близьким з Імоджін, як цього вечора.
Дівчина здавалася такою жвавою, радісною, веселою. Вечір був
задушливий, але приємний. Всю дорогу вони жартували її роз-
мовляли про всілякі дрібниці, й тепер йому захотілося побути
з нею ще трохи. Вона увійшла в його життя — чи йому так тільки
здавалося,— й стала милим другом. Грегорі взяв її руку під спою.
— А в Берклі було славно,— зауважив він, думаюч:і про
ресторан, звідки вони щойно повернулися.— Прекрасний парк...
і ця музика! Було чудесно, правда? (Вони там танцювали).
— О боже,— зітхнула Імоджін,— скоро літо мине, й мені
доведеться повернутись додому. Як було б добре, якби воно три-
вало вічної Мені хотілося б жити тут завжди, ось так, як тепер,
тільки щоб і ви були поряд.— Вона зупинилася, глянула на вер-
ховіття дерев, глибоко зітхнула й простягла руки.— Подивіться
лишень на цих світлячків,— додала вона.— Хіба не чудо?— Вона
не рухалася, стежачи за світлячками, що мигали серед дер.зв.
— Чи не посидіти нам трохи? — запропонував Грегорі, коли
вони підійшли до східців.— Ще не пізно.
— Ви серйозно? — радісно спитала вона.
— Розумієте, я стаю таким дурним, що мені хочеться вірити
вам. Ну, хіба це не безглуздя? Так, я навіть ладен ризикнути
побути з вами хвилин п'ятнадцять.
— Мені хотілося б, щоб ви обидва перестали кепкувати з мене,
хоч коли-небудь,— прохально мовила вона.— Хотілося б, щоб ви
навчилися довіряти мені й коли-не-коли залишались без Блаунта:
адже я стільки разів казала вам, що не маю наміру робити нічого
такого, що зашкодило б вам, не попередивши вас про цс зазда-
легідь.
Грегорі, задоволений, подивився на неї. Він був зворушений,
йому було трохи жаль її, а ще дужче самого себе.
Він розумів, що мимоволі, незважаючи на дружину й сина,
ступив на стежку, на яку не повинен був ступати, та ще
й з дівчиною, яку, відверто кажучи, не міг ні шанувати, ні
поважати. Грегорі добре усвідомлював, що для них не існу.і спіль-
ного майбутнього. І все ж він зволікав.
— Ну ось,— мовив,— нарешті ми самі. Тепер ви можете роби-
ти свою чорну справу, мене нікому захистити.
— Це тільки пішло б вам на користь, якби я так вчинила,
пане дотепнику. Та якби я запропонувала вам посиліти хвилинку,
ви б уявили, ніби в лісі повнісінько шпигунів. Немає слів, як
смішно ви поводитесь. Але вам усе одно доведеться дозволити
мені піти нагору перевзутись. Туфлі страшенно муляють, несила
терпіти. Якщо хочете, пройдіть на отой балкон, або я повернусь
сюди. Я зараз. Не заперечуєте?
— Аж ніяк,— мовив він, подумавши, що балкон не такий
відкритий, як під'їзд, навпаки надто відлюдне місце.— Звичай-
но, ні. Біжіть. Але повертайтеся сюди. А я тут покурю.
Він дістав сигару й зібрався був зручно всістися, але дівчина
відразу повернулась.
— Вам ще доведеться відчинити мені двері,— сказала вона.—
Зовсім про них забула.
— Авжеж, певна річ.
Він підійшов до дверей і пошукав спочатку великого ключа,
що завжди о такій порі висів збоку, але не знайшов його і глянув
на замок. Ключ був там.
— Це я вставила ключ і пробувала відчинити,— пояснила
Імоджін.
Він узявся за ключ, і замок, на його подив, відімкнувся без
найменшого зусилля. Грегорі обернувся й глянув на неї.
— Ви ж казали, що двері не відчиняються,— промовив він.
— Раніше не відчинялися. Не знаю, чого це замок піддався,
а тоді не хотів... Мабуть, хтось тут пройшов після того. Ну, я
побіжу й зразу ж вернуся.
Вона квапливо пішла широкими сходами, що в цьому крилі
готелю плавно підіймалися вгору.
Грегорі повернувся до крісла-гойдалки; йому було трохи сміш-
но, але й на думку не спадало, що в цьому є щось дивне чи
недобре. Все, безперечно, могло бути саме так, як вона й сказала.
Іноді замки капризують, а може, хтось виходив і відімкнув двері.
Навіщо весь час сумніватися? Може, вона справді кохає його, як
дала зрозуміти, чи навіть украй засліплена своєю пристрастю
й нікому не дозволить, щоб з її допомогою йому заподіяли зло.
Здається, так воно й є. Кінець кінцем, міркував Грегорі далі,
тепер дівчина не така, якою він спочатку її вважав і якою вона
була; впіймалась у сіті власних почуттів і, підкоряючись йому,
робить цілком протилежне тому, що мала намір зробити. Якби
його шлюб не був такий щасливий, може, з цього щось би
й вийшло, думав він.
Темно-зелена стіна дерев, що височіла зразу ж перед ним,
жовтаве світло, що лилося з єдиної скляної кулі під стелею, світ-
лячки й стрекотання коників — усе заспокоювало і втішало його.
Він починав думати, що політика — принаймні те, що він
робить,— не такий уже й поганий бізнес, навіть коли тебе пере-
слідують. Досі він пристойно заробляв, даючи газетам і політич-
ним організаціям чудовий матеріал — найкращий прибережено
наостанок,— а ця справа відкривала перед ним цікавіші перспек-
тиви, ніж він мав раніше в газеті; і майбутнє, коли не брати до
уваги того, що сталося протягом останніх кількох тижнів, вигля-
дало досить привабливо. Скоро він матиме змогу завдати місцевим
діячам вирішального удару. Це може зробити його в місті поміт-
ною фігурою. Грегорі не так легко знешкодити, як вони сподіва-
лись, а ця вродлива дівчина закохалась у нього.
Якийсь час він дивився вздовж темно-зеленої доріжки, якою
вони прийшли сюди, потім зупинив погляд на сузір'ї, що вид-
ніло над верховіттями дерев. І раптом... та чи було це раптом?..
Щось схоже на шепіт... чи тільки натяк на шепіт... Грегорі відчув
присутність чогось такого, що було джерелом звуків, а коли при-
слухався уважніше, то за живоплотом у саду наче почув легкі
кроки. Вони були такі легкі, немов зашурхотіла трава чи гойдну-
лася гілочка. Грегорі нашорошив вуха, кожний м'яз у нього
напружився, весь він насторожився — ні, не тому, що чекав
чогось жахливого, але... Невже вони знову взялися за старе?
Знову ці таємничі садівники? Чи вони ніколи не зупиняться?
Вийнявши з рота сигару й зупинивши крісло-гойдалку, в якому
повільно погойдувався, Грегорі вирішив не рухатись, навіть не
ворушити пальцями: з обох боків він був надійно відгороджений
від кущів двома стовпами, один ліворуч, другий — праворуч. Звід-
си Грегорі міг усе бачити, а сам залишився невидимим. Чи відомо
їм, що він тут? Як вони дізналися? Невже й досі стежать за ним?
Чи має вона до цього відношення? Грегорі вирішив був устати
й піти геть, але відразу подумав, що краще трохи затриматись,
почекати й подивитись, що буде далі. Якщо він піде, а дівчина
повернеться й не знайде його... Невже вони придумали якусь нову
капость?
Гарячкове розмірковуючи, Грегорі водночас до краю напружу-
вав слух. Безперечно, хтось ледве чутно скрадався поза живо-
плотом, з лівого боку, і не один, а двоє, бо як тільки один зупи-
нявся, чулися кроки другого, що наближався з того самого боку
легкою котячою ходою... Шпигуни, провокатори, навіть убивці —
міг з'явитися хто завгодно, це він добре знав. Оті кроки, ота
облава, підступна й жорстока, так приголомшила Грегорі, що
в нього мороз піш.ов поза шкірою. Мабуть, не слід було відпускати
Блаунта й затримуватися тут. Нервовий дрож хвилями перебігав
по його тілу, він уже вирішив був піти геть, коли йому здалось,
наче він чує на сходах кроки Імоджін. Отже, дівчина все-таки
повертається, як і обіцяла. Вона не бере участі в змові проти
нього, чого він так боявся... Чи бере? Хто це може знати? Але
тепер піти звідси було б з його боку нерозумно. Вона побачить,
що він знову нітрохи їй не довіряє, а ця стадія в їхніх стосунках,
здавалось, вже минає. Вона не раз обіцяла захистити йогс від
цієї компанії, не кажучи вже про те, що сама йому не шкодитиме.
Принаймні спочатку він скаже їй про цих шпигунів, а вже потім
піде. Він повідомить її про те, що вони, як і раніше, вистежують
і його, повсякчас ладні скористатися з його довірливості.
Та ось її кроки завмерли внизу, але вона не з'являлася.
Натомість спалахнула лампочка по той бік дверей, яка звичайно
в такий пізній час не горіла, і Грегорі, озирнувшись назад, поба-
чив - чи йому здалося, що побачив,— на протилежній стіні пра-
воруч від входу тінь Імоджін. Вона щось робила. Але що? Під
лампочкою було дзеркало. Може, востаннє поправляла зачіску?
Мабуть, поміняла щось у своєму туалеті, щоб з'явитися перед ним
у новому вигляді. Грегорі чекав. Проте дівчина не виходила. Тоді
його раптово охопило передчуття зради; холонучи, Грегорі збагнув,
що його дурять і він ось-ось зазнає поразки. Він відчув, як усе
в нього всередині затрепетало від крижаного страху, що ніби
наказував йому: «Не •сиди! Поспішай! Тікай!» Він уже не міг
усидіти ні секунди й, немов від дужого поштовху, зірвався на
ноги й кинувся до дверей, водночас збагнувши, що чує в темряві
за живоплотом шарудіння й навіть шепіт. Що це таке? Хто там?
Зараз він усе з'ясує!
Вбігши у двері, Грегорі пошукав очима дівчину. Імоджін стоя-
ла тут, але як вона змінилася! Коли вона пішла нагору, на ній
було легке літнє плаття, дуже модне й відкрите, а тепер вона була
в м'якому, домашньому платті, яке щільно облягало стан і в якому
ніхто не дозволив би собі вийти з тотелю. Те плаття не було
вдягнене із звичною для дівчини охайністю, а, навпаки, сиділо на
ній страшенно безладно, неначе вона витримала якусь нелегку
й невдалу боротьбу. Комірець був надірваний і розхристаний,
рукав розірваний на плечі й біля зап'ястя, а низ зіжмаканий і роз-
панаханий вище коліна. Обличчя Імоджін було мертвотно бліде —
чи то від пудри, чи то від жаху й розпачу, а зачіска скуйовджена
так, неначе хтось смикав її і збив набік. Імоджін мала вигляд
людини, на яку вчинили напад і яка вийшла з сутички в пошар-
паному одязі і в безтямному стані.
Хоч Грегорі кинув на неї лише побіжний погляд, зміна в її
зовнішності вразила його. Він був такий приголомшений, що не
міг вимовити й слова, але інтуїтивно враз збагнув увесь сенс
картини, яку побачив. Його єдиною думкою було негайно втекти,
забратись якнайдалі, щоб його не побачили й не застукали тут.
Одним стрибком він опинився біля сходів і, перескакуючи через
три східці, вибіг нагору, навіть не затримавшись для того, щоб
бодай озирнутися й відповісти на перший напівзляканнй погляд
її широко розплющених очей своїм здивованим, сповненим гніву
й страху поглядом. Він не зупинився доти, доки не добіг до две-
рей своєї кімнати, в які просто влетів, а потім замкнув їх на
ключ. Опинившись у кімнаті, Грегорі став, тремтячи з переляку
й білий мов крейда; він прислухався, чи не почуються кроки, чи
за ним не женуться, але, нічого не почувши, підійшов до дзеркала
й почав кепкувати з себе; який же він дурень, що дозволив так
легко себе перехитрити й застукати зненацька! І все це незважаю-
чи на обачність і після всіх отих глибокодумних балачок. «О гос-
поди! — зітхнув Грегорі.— О господи!»
А як вона все заперечувала й скільки обіцяла, навіть сьогодні
ввечері, думав Грегорі. Ось він — красномовний доказ ненадій-
ності й зрадливості людської натури! Вона весь час йому брехала,
змушувала його йти далі, ніж він мав намір, усупереч його само-
впевненості, обачності й підозрам, а сьогодні, майже наприкінці
сезону, мало не впіймала його в пастку! Виходить, Тілні не з тих,
кого легко обдурити. Він домігся від своїх людей більшої відда-
ності і вправності, ніж Грегорі собі гадав. Але що ж він скаже
їй тепер, коли дізнався, що вона собою являє, якщо взагалі її
побачить? Вона просто посміється з нього; вона вважає його дур-
нем, хоч йому й пощастило врятуватися. Чи захоче він коли-
небудь побачити її знов? Ніколи, вирішив Грегорі. Але подумати
тільки, що така юна, така приємна й вочевидь закохана дівчина
може бути настільки безжальна, по-диявольському хитра й жор-
стока! Вона виявилась набагато підступнішою, ніж вони з Блаун
том припускали.
Присунувши до дверей письмовий стіл і стільці, Грегорі по-
дзвонив Блаунтові, сів і став чекати.
Тепер він розумів, що вона мала намір розіграти сцену гада-
ного нападу, в якій йому відводилася роль злочинця, і якби вони
зібрали достатню кількість свідків, Грегорі нелегко було б довести,
що це не так. Адже він проводив з нею стільки чагу, він і Блаунт,
хоч і казав собі, що цього не слід робити.
її свідки були там, у темряві, зовсім поряд з ним. Навіть якби
він зміг довести, що мав колись добру репутацію, то чи повірили б
йому присяжні й публіка, беручи до уваги той підозрілий (ракт,
що він загравав з нею, а також оцю двозначну ситуацію? Ще
мить чи дві, і вона закричала б, що він на неї накинувся, й під-
няла б на ноги весь готель, її таємні спільники примчали б перші
й побили б його. Хто зна, може, навіть убили б! Виправданням
їм було б те, що вони мали для цього підстави. Безперечно, Імо-
джін і її приятелі знайшли б безліч свідків. Але дівчина не ЗЕ кри-
чала, ось що цікаво, хоч мала цілком достатньо часу (вона його
таки мала) і від неї цього чекали, бо було вирішено, що вона
закричить! Чому ж вона не закричала! Що їй завадило? Дивна,
тривожна думка, що виправдувала Імоджін, почала була пускати
коріння в його мозку, але Грегорі негайно зробив усе, що міг,
щоб заглушити її.
«Ні, ні! З мене досить,— сказав він собі.— Вона таки наміря-
лася скомпрометувати мене, оце й усе, й нема чого вигадувати.
1 в який спосіб! Жахливо! Ні, всьому кінець. Завтра ж поїду
звідси, це вирішено, поїду в гори до дружини або привезу ЇЇ
додому».
Тим часом він сидів з револьвером у руці, витирав з обличчя
піт і тремтів усім тілом, бо не знав, чи ііе прийдуть вони сюди
слідом за ним, щоб якимсь чином звинуватити його н нападі.
Чи вони спробують.... чи зможуть? Саме в цю мить хтось постукав
у двері, і Грегорі, з'ясувавши, що то Блаунт, відчинив. Він квап-
ливо розповів Блаунтові про недавню пригоду.
— Авжеж,— гірко, але й не без задоволення мовив Блаунт,—
ця на все піде. Хитрого коника викинула, що й казати. А яка
витримка! Слухай, а вона ж з нами про це жартувала! Я знав,
що ти ризикуєш ускочити в халепу, але ж не в таку! Я вже почав
був схилятися до думки, що з нею все гаразд, і ось маєш! Згоден,
тобі час їхати. Не схоже на те, що ти коли-небудь зможеш пере
тягти її на свій бік. Дівка надто підступна.
Другого ранку Грегорі встав рано й вийшов на терасу покурити
й обміркувати, як йому поводитися далі. Звичайно, тепер він поїде
і, мабуть, ніколи вже не побачить цю дівчину з диявольським.
серцем. Яке відкриття! Подумати тільки: на світі поряд з такими
жінками, як його дружина, існують отакі підступні, безжальні,
звабливі сирени! Порівняйте їх: його дружина, незрадлива, само-
віддана жінка, єдина турбота якої — благополуччя тих, кого вона
вірно любить, і поставте на другу шальку терезів оце дівчисько —
брехливу, безсоромну, позбавлену докорів сумління й порядності
артистку, мета життя якої, очевидно, полягає в тому, щоб усіма
можливими засобами за рахунок усіх і всього пробитись нагору'
Грегорі хотів виїхати, не побачивши її, але мимоволі сидів.
далі, заспокоюючи себе думкою, що не буде ніякої шкоди, якщо
він востаннє поговорить з нею і з'ясує, чи мала вона намір крича-
ти... чи справді вона така зіпсована, як він гадає, щоб поставити
її перед лицем цієї мерзенної зради й викрити як лиходійку.
Цікаво, яка нова брехня буде в неї на язиці? Чи зважиться вона
взагалі подивитись йому в очі? Чи захоче щось пояснити? Чи змо-
же? Хотілося б іще раз глянути на неї, побачити, чи не спробує
вона зовсім уникнути зустрічі а ним. Тепер дівчина, мабуть, думає
про те, яка невдача її спіткала, як вона схибила, а ще ж учора
ввечері тримала його руку, гладила її й шепотіла, що вона не така
погана, як він собі гадає, і що колись він сам у цьому переконаєть-
ся. От і переконався!
Грегорі довго чекав, а тоді послав сказати Імоджін, що хоче
її бачити. Він не бажав, щоб усе скінчилося так просто, й поїхати,
не маючи можливості вилаяти її і послухати, як вона виправду-
ватиметься. Через якийсь час Імоджін спустилась униз, бліда
й помітно змучена, і вираз очей у неї був такий стомлений, ніби
вона не спала цілу ніч. На його подив, вона підійшла до нього
цілком невимушене, й коли він підвівся їй назустріч наче для
того, щоб дати їй відсіч, вона зупинилась перед ним з таким
безпорадним і безнадійним виглядом, якого у неї ще не було.
«Актриса з неї неперевершена»,—.подумав Грегорі. Він ніколи
не бачив її такою пригніченою, такою вкрай знесиленою й без-
порадною.
— Отже,— почав він, коли дівчина стала перед ним,— якою
новою брехнею ви почастуєте мене сьогодні?
— Ніякою,— м'яко відповіла вона.
— Що? Так-таки ніякісінькою? А все ж таки ви розпочнете
нібито з щирого каяття, еге? Власне, ви вже це й робите. Певна
річ, вас примусили ваші приятелі, хіба ні? Там був Тілні... і місіс
Скелтон! Вони чекали на вас, коли ви піднялися нагору.

й розтлумачили вам, що і як треба робити, правда? І ви мусила їх
послухатись, еге ж? — Грегорі відверто глузував з неї.
— Я вже сказала вам, що мені не треба нічого говорити,—
відповіла вона.— Я нічого не зробила... Я хочу сказати, що й
не збиралась... тільки подати вам знак, щоб ви тікали, але коли
ви так влетіли...
Він нетерпляче махнув рукою.
— Ну, та нехай,— сумно вела вона далі.— Що ж я котку
зробити, коли ви відмовляєтесь мені вірити. Але все одно я кажу
правду. Ви ні в чому не помиляєтесь, крім отієї автомобільної
пригоди, але тепер я більш не прошу вас вірити мені. Коли не
хочете, то тут я нічого не можу вдіяти. Надто пізно. Але мені
доведеться стерпіти все до кінця. Прошу вас, Еде, не дивіться на
мене так... так суворо. Ви навіть не уявляєте, яка я знесилена
і що змушує мене робити всі ці речі. А вчора ввечері, коли я
залишила вас, я не хотіла робити нічого, що могло б вам нашко-
дити. І не зробила. Не мала ані найменшого наміру, справді,
не мала. Що ж, смійтесь, коли хочете! Але вчора я нічим не могла
собі зарадити... все одно... хочете вірте, хочете ні. У мене й на
думці не було чогось такого, коли я зайшла до себе в кімг:ату,
тільки... Ох, до чого я дожилась! — раптом вигукнула вона.-- Ви
не знаєте. У вашому житті немає такої плутанини, як у моєму.
Вам не доводилось попадати в таке становище, колїі хтось сялує
вас робити те, що йому треба. В тому й усе лихо... чоловіки
не мають уявлення про жінок.
— Я б цього не сказав, — кинув Грегорі.
— А я мусила робити багато таких речей, яких не хотіла
робити... я не виправдуюсь, Еде, нітрохи не виправдуюсь. Я знаю,
між нами все скінчено й мої слова ні до чого, мені б тільки
хотілося, щоб ви знали: хоч яка я погана, але ніколи не хотіла
бути такою поганою щодо вас, як вам здавалося. Ніколи не хотіла.
О, слово чес...
— Та киньте викручуватися! — злісно мовив він.— Набридло
слухати. Я послав по вас зовсім не для цього. Я просив вас
спуститися сюди тільки тому, що хотів подивитись, чи зробите ви
це, чи вистачить у вас нахабства прийти, тільки тому... просто
мені кортіло побачити, чи приготували ви нову брехню, й переко-
нався, що приготували. Ви — чудо, ось ви хто! Мені хотілося б
попросити вас про одну-єдину послугу: дайте мені відтепер спокій.
Я стомився й не можу терпіти це далі. Я їду звідси. Цей тип
Тілні, на якого ви працюєте, дуже хитрий, але тепер усьому
кінець. Досить. Присягаюся, більш ви не матимете нагоди обду-
рити мене.— Він рушив до виходу.
— Еде! Еде! — загукала дівчина.— Прошу вас... зачекайте хви-
линку... не йдіть, Еде,— благала вона.— Перш ніж ви підете, я
хочу вам щось сказати. Так, усе, що ви говорите,— правда. Ви не
можете сказати нічого такого, чого я вже не казала собі сама
тисячу разів. Та ви ж навіть не уявляєте, на що було схоже моє
життя, що я перетерпіла, як мене кидала доля, і все одно я не
можу розповісти вам... ні, тільки не тепер. Наша родина ніколи
не посідала такого становища, як говорила місіс Скелтон... Вам,
звичайно, це відомо... а сама я майже нічим не відрізнялася від
звичайної невільниці, я пережила тяжкі часи, просто жахливі.—
Вона почала прикладати до очей хусточку.— Я знаю, я ні на що
не здатна. Вчорашній вечір остаточно переконав мене в цьому.
Але я й на думці не мала завдати вам лиха, навіть коли поверну-
лась у такому вигляді, справді не мала. Я лише вдавала, що хочу
це зробити, оце й усе. Вислухайте мене, Еде, прошу вас. Будь
ласка, не йдіть. Мені здавалося, що я зможу дати вам знак утекти,
але так, щоб вони мене не бачили... Так воно й було. Коли я
пішла від вас перший раз, двері були замкнені, тільки тому я й
вернулась. Мабуть, вони щось із ними зробили, щоб я не могла
їх відчинити. Нагорі мене також чекали, вже інші; вони змусили
мене спуститися вниз — не можу вам сказати, як, чому, чи хто...
Вони вирішили будь-що вас упіймати, Еде, так чи інакше, навіть
якщо я не допомагатиму їм, і, кажу вам, добре стережіться.
Прощу вас. їдьте звідси. Не майте зі мною ніяких стосунків.
Не майте ніяких стосунків ні з ким із цих людей. Я не можу
чинити їм опору, слово честі, не можу. Я не хочу, але... ох...—
Вона заломила руки й знеможено сіла.— Ви не знаєте, як вони
мене обплутали, як...
— Та невже? Слухайте, мені обридли всі ці нісенітниці,— по-
хмуро й недовірливо промовив Грегорі.— Мабуть, вони звеліли вам
повернутися сюди й розповісти оце, щоб знову завоювати мою
симпатію, адже так? Ви просто брехуха! Мене від вас уже нудить.
Яка ж ви, справді, підла й підступна!
— Еде! Еде! — вже плакала Імоджін.— Не треба так! Не тре-
ба! Невже ви не хочете зрозуміти, як склались обставини? Та
відтоді, як я приїхала, вони чатували біля кожних дверей, щоразу,
коли ми з вами кудись їхали. Не має значення, якими дверима
ви вийдете. У них скрізь є люди. Але я про це не знала, поки
не піднялась нагору. Справді, не знала. О, як добре було б утекти
від усього цього! Я не можу більше терпіти. Я сказала вам, що
люблю вас, і це правда! О, я мало не божеволію! Іноді мені
хочеться вмерти, так усе набридло. Моє життя таке заплутане
й жалюгідне, а тепер ви будете ненавидіти мене.— Вона тихо й
гірко плакала, похитуючись уперед і назад.
— Авжеж,— стояв він на своєму,— мені це відомо. Ті самі
баєчки, але я в них уже не вірю. Ви брешете тепер, як брехали
весь час. Думаєте, що коли поплачете та повдаєте з себе засму-
чену, то й далі матимете можливість обдурювати мене, але ви
помиляєтесь. Сьогодні я виходжу з гри, раз і назавжди, а з вами
припиняю всякі стосунки. Марно звертатися до поліції, коли в місті
така влада, а то я звернувся б. І ось що я вам скажу. Якщо ви
або хтось інший з цієї компанії, що крутиться тут, будете мене
переслідувати, я звернусь до газет. Знайдеться шлях передати все
це до суду десь-інде, і я скористаюся ним. А якби ви справді були
чесні й хотіли щось для мене зробити, ти, будьте певні, знайшли б
як, та ви на це нізащо б не пішли, якби й мали пагоду, ні тепер,
ні через мільйон років. Я переконаний, не пішли б.
— О Едеї Еде! Ви мене не знаєте, не знаєте, що я відчуваю,
чи що я можу зробити,— схлипнула вона.— Ви паліть не дали
мені ніякої можливості для цього. Якщо ви мені не вірп"е, то
скажіть, що треба зробити, і переконайтеся самі.
— Що ж, це не важко,— рішуче мовив він.— Ви брешете,
і зараз я вам це доведу. Напишіть мені зізнання про все, що тут
діялося. У моїй присутності продиктуйте його стенографістці, а
потім підіть зі мною до нотаріуса або до окружного прокурора
й під присягою підтвердіть усе написане. Тоді й побачимо, чого
варта оця ваша балаканина про любов до мене.— Грегорі пильно
стежив за дівчиною, а вона дивилася на нього й сльози в неї на
очах висихали, схлипування стихало. Ніби трохи заспокоївшись,
вона втупилася поглядом у підлогу,— Ну то як? Не подобається?
Тепер мені все ясно. Ви гадали, що я не маю чим вас викрити,
так? І, як я й гадав, ви цього не зробите. От вам і казати нічого,
бувайте здорові. Нарешті я знаю вам ціпу. Прощайте! — І він
пішов геть.
— Еде! — вигукнула вона, раптом зірвавшись па ноги й кинув-
шись слідом за ним.— Еде! Почекайте, не йдіть! Я зроблю так, як
ви кажете! Зроблю все, що хочете. Ви мені не вірите, яле я
зроблю. Мені огидне таке життя, так, огидне. Хоч би що вони
потім зі мною зробили, але я однаково піду з вами. Прошу вас,
Еде, не будьте зі мною такий жорстокий. Хіба ви не бачите... Еде,
хіба ви не бачите... які в мене до вас почуття? Я втратила через
вас голову, так, утратила голову. Я пе така вже погана, правда,
Едо... Хіба ви цього не бачите? Тільки... тільки...— Він уже вер-
нувся назад і недовірливо дивився на неї.— Мені б хотілося, щоб
ви мене хоч трохи покохали. Хоч трішечки, Еде. Ви зможете,
якщо я виконаю ваше бажання?
Він дивився на неї із змішаним почуттям здивування, сумні-
ву, зневаги, жалю й навіть якоїсь ніжності. Невже вона справді
напише? А коли напише, то що віп зможе запропонувати дівчині
замість кохання, якого вона так жадає:? Нічого, він це знав.
їй ніколи не вдасться звільнитись від цієї жахливої зграї, яка її
оточує, від свого минулого, від спогадів про те, як вона докладала
зусиль нашкодити йому, а він... він одружений. Він по-справжньо-
му щасливий із своєю дружиною і не може починати все спочатку.
До того ж — його кар'єра, його майбутнє, вже досягнуте станови-
ще. Але її минуле... в чому там річ? Як може бути, щоб чужі
люди, особливо такі негідники, могли так розпоряджатися нею,
як вона каже, й чому вона пе розповість йому всього? Що вона
зробила настільки жахливого, щоб дати їм над собою таку владу?
Навіть якби він кохав дівчину і вірив їй, то все одно хіба Є зміг
подолати орду таємних ворогів, що оточує тепер і його, і її, хіба б
сховався від переслідувань? їх знайдуть, і виставлять усе в найгір-
шому світлі, з усіма подробицями на людські очі. І тоді він не
зможе сам виступити із звинуваченнями й стати перед людьми
як їхній захисник. Ні, ні й ще раз ні! Але чому вона після всіх
намагань нашкодити йому приходить тепер на допомогу? Чі,
може, вона сподівається, що й він щось зробить для неї? Грегорі
похмуро й трохи сумно посміхнувся їй.
— Так. Але, Імоджін, я не можу говорити з вами про це --
принаймні тепер. Ви або найбільша в світі артистка й дурисвіт-
ка, або у вас не вистачає клепки. В усякому разі, я схильний
думати, що ви здатні зрозуміти таке: за теперішніх обставин,
а особливо беручи до уваги вчорашній випадок, ви навряд чи
можете розраховувати сподобатись мені, не кажучи вже про кохан-
ня. Можливо також, що ви й тепер говорите мені неправду --
граєте, як звичайно. Хай так. Але спершу побачимо, чи виконаєте
ви моє бажання, тоді й поговоримо.
Він подивився на неї, потім перевів погляд на море, де видні -
лося кілька човнів, що пливли до берега.
— Ох, Еде,— з сумом промовила Імоджін, помітивши його
неуважний погляд,— ви ніколи не дізнаєтесь, як я вас кохаю, хоч
і розумієте, що повинна дуже кохати, коли зважуюсь на таке.
Це найгірше, що я можу сама собі зробити. Я, мабуть, занапащу
себе. Але мені б хотілося, щоб ви спробували хоч трохи, хоч
ненадовго покохати мене.
— Ну, Імоджін, не будемо говорити тепер про це,— скептично
відповів Грегорі,— в усякому разі, доки не покінчимо справу
з письмовим зізнанням. Принаймні стільки ви повинні для мене
зробити. Адже ви теж не знаєте, яко в мене було життя — безпе-
рервна боротьба за те, щоб пробитися нагору. Але якщо ви їдете
зі мною, то їдьмо негайно, так, як ви одягнені. Не треба йти
нагору по капелюшка... Чи щоб перевзутись. Я піджену машину
сюди, й ви поїдете зі мною так, як є.
Вона подивилась на нього просто, відверто, стомлено.
— Добре, Еде, але мені б хотілося знати, чим усе це закін-
читься. Адже ви розумієте, що після того, як я напишу зізнання
і їм стане про це відомо, мені не можна буде сюди повернутись.
Я знаю, що зобов'язана зробити це для вас, але ж, господи, я така
дурна. З жінками завжди так, коли вони кохають, тому я й дала
собі обіцянку ніколи не закохуватись, а тепер ось що вийшло!
Вони разом поїхали до міста, в його контору, до нотаріуса, до
окружного прокурора — успіх неймовірний. Вона розповіла все чи
майже все: як спочатку її взяв до себе па роботу містер Свейн,
як вона зустріла там містера Тілні, як згодом, після втечі містера
Све-йна, працювала в містера Тілні секретаркою, писала під
диктовку, як помалу почала вважати його своїм покровителем;
де і як познайомилася з місіс Скелтон і як та, на вимогу містера
Тілні (дівчина не певна, але, на її думку, то був наказ) втягла
її — точніше звеліла взятись за цю справу, хоч Імоджін і відмо-
вилась повідомити, яким чином її до цього примусили, заявивши,
що розповість про це пізніше. Вона, мовляв, боїться говорити про
це тепер.
Заволодівши таким документом, Грегорі був нестямно радий,
але сумніви все не покидали його. Імоджін спитала, що ж робити
далі, і він попросив її негайно залишити його й не зустрічатись
з ним, поки він усе обдумає й вирішить, що потребуватиме ще.
Між ними не повинно бути нічого, навіть дружби, перекону-
вав він її, доти, доки він рано чи пізно остаточно впевниться, що
нічого не загрожує ні йому, ні дружині, ні його планам. Час усе
покаже.
І все ж через два тижні, коли вона подзвонила до нього в кон-
тору й сказала, що хоче його побачити хоч на кілька хвилин,
перемовитися з ним хоч словом-двома, де завгодно, на його розсуд,
і вони зустрілися знов, цього разу тільки на мить, як запевнив
він себе і її. Це було нерозважливо, йому не слід було робити
цього, і все ж... Під час цієї зустрічі Імоджін якось зуміла заявити
такі права на його почуття, що їх нелегко було відкинути. Розмо-
ва відбувалася в маленькій бічній кабінці старосвітського ресто-
рану «Гріл Парзан», у діловій частині міста. Дівчина урочисто
оголосила, що просила зустрічі лише через те, що ще раз хотіла
побачити його, вона приїхала сюди, мовляв, цілком і назавжди
порвавши з «Тритоном», і, як він зрозумів, не вернеться іуди
навіть за своїм гардеробом, а ховатиметься в скромному районі
міста, поки вирішить, що робити далі. Вона здавалася дуже самот-
ньою й стомленою і сама говорила про це. Дівчина не знала, що
з нею тепер буде, що випаде на її долю. Проте вона не почуватиме
себе нещасною, якщо тільки він більш не думатиме про неї пога-
но. її беззастережна й зворушлива віра у магічну силу кохання
викликала в нього мимовільну усмішку. Подумати тільки, як не-
впізнанно кохання змінило цю дівчину! Це було дивовижно й
сумно. Він любить її платонічно, казав Грегорі собі й щиро вірив
у це. її увага до нього була йому приємна, навіть хвилювала
його.
— Але чого ви від мене чекаєте? — питав він Її знову й зно-
ву,— Ви не розумієте, що так тривати не може. В мене дружина
й син. Я не зроблю нічого, що може завдати їм болю, а, крім чого,
починається виборча кампанія. Навіть ця зустріч — страшенна
дурниця з мого боку. Я ризикую своєю кар'єрою. Цей ленч буде
останній, ось моє слово.
— Що ж, Еде,— сказала вона наприкінці, з жалем дивлячись
на нього,— ви прийняли рішення, так? Ви більш не хочете мене
бачити? Ви так віддалились від мене відтоді, як ми повернулись
у місто. Чи я неприємна вам? Невже я справді така погана?
— Але ж, Імоджін, ви самі бачите, як воно все складається,
хіба не так? — провадив Грегорі далі.— Це неможливо. Ви біль-
шою чи меншою мірою зв'язані з тією бандою, хоч і не бажаєте
цього. Ви самі кажете, що вони дещо про час знають і, певна річ.
не забаряться цим скористатися, якщо вважатимуть за потрібні?.
Звичайно, вони нічого не знають про ваші зізнання, якщо ви самі
їм не сказали, та і я не збираюся повідомляти їх доти, доки мене
до цього не змусять. Що ж до мене, то я повинен думати про
дружину й сина і не хочу робити чогось такого, що може завдати
їм прикрощів. Якби Емілі довідалась, це її просто вбило б, а л
цього не хочу. Вона завжди була чесна й справедлива зі мною,
і ми багато чого пережили разом. Я все обміркував і переконаний:
найкраще зробити так, як я вирішив. Ми не повинні зустрічатись,
і сьогодні я прийшов сюди сказати, що не можу більш із вами
бачитися. Це неможливо, Імоджін, хіба ви не розумієте?
— Навіть зрідка?
— Ніколи. Це просто неможливо. Ви мені дуже подобаєтесь,
і ви молодця, що допомогли мені, але зрозумійте: зустрічі немож-
ливі. Невже ви справді не розумієте?
Вона глянула на нього, на мить перевела погляд на стіл, потілі
стала дивитись у вікно, понад дахами великого міста.
— Ох, Еде, яка ж я була дурна,— засмучено мовила Імоджін.—
Я маю на увазі не зізнання — я рада, що написала їх,— а все інше.
що я робила. Але ви маєте рацію, Еде. Я весь час відчувала, що
це скінчиться саме так, навіть того ранку, коли згодилася зробити
зізнання. Та я примушувала себе сподіватися, не маючи ніяких
надій, просто тому, що з першого ж дня, коли вас побачила.
зрозуміла, що не зможу залишитись до вас байдужою, і тепер ви
бачите, що так воно й вийшло. Що ж, Еде. Час прощатися. Кохан-
ня — сумна річ, чи не так? — І вона почала одягати пальто й
капелюшка.
Він допомагав їй, а в голові в нього снувались думки про ту
дивну гру обставин, які спочатку звели були їх разом, а тепер
кидають в різні боки.
— Повірте, Імоджін, мені б хотілося зробити для вас щось
більше,— сказав він.— Мені б хотілося сказати вам щось таке,
від чого вам було б трошки легше... легше нам обом... але яка
з цього користь? Ніякої. Адже ви згодні?
— Так,— гірко відповіла вона.
Він провів її до ліфта, вийшов з нею на тротуар, і там вони
на хвилину зупинилися.
— Ну, Імоджін...— Грегорі затнувся, потім повів далі:— Не
так воно виходить, як хотілося б, але...— Він простяг руку.—
Щасти вам і прощайте.— Він повернувся, щоб іти.
Вона благальне глянула на нього.
— Еде,— мовила вона,— Еде, почекайте! Чи ви... Невже ви
не хочете?..— Вона підставила йому губи, очі її затуманились від
хвилювання.
Він ступив до неї, обняв і нахилився до її губ. І тієї ж миті
вона міцно пригорнулася до нього, ніби хотіла вилити всі свої
почуття у цьому першому й останньому поцілунку, а тоді повер-
нулася й пішла, не зупиняючись, не оглядаючись назад, і швидко
загубилась у натовпі людей, що вирував навколо. А коли Грегорі
зібрався піти й собі, він помітив кінооператорів, які з різних
боків знімали цю сцену. Грегорі ледве вірив споїм очам. Поки він
розгублено озирався, вони зробили своє діло й пішли до машини,
що чекала на них. І перше ніж піп устиг опам'ятатись, вони
поїхали, а тоді...
— Побий мене грім! — вигукнув Грегорі.— Нарешті вона мене
впіймала, авжеж, упіймала! 1 це після всього, що я до неї почував!
Після всіх її запевнень! Пройдисвітка! Вони зпяли мене, коли
я її цілував! Обдурили, чорт забирай! Обдурило оте дівчисько
з усією зграєю, і це після того, як мені пощастило уникнути < тіль-
кох небезпек. Зроблено так, що тепер усім її зізнанням гріш
ціна! Вона пішла на це тому, що змінила до мене своє ставлення.
Або ж ніколи не кохала мене. (Яка похмура, принизлива думка!)
Хіба вона... чи могла вона... знати... зробити таке? — питав він
себе.— Хто ж мене переслідував весь час — вона й Тілні чи сам
Тілні? — Похмурий і безпорадний, Грегорі повернувся й пішов
геть.
Отже, тепер його кар'єра в небезпеці. Відколи знов приїхала
його дружина, все йшло ніби гаразд, але якщо він виступить зі
своїми викриттями, що тоді? В хід піде ця фотографія! І вона його
зганьбить! Чи майже зганьбить. А що далі? Він може виступити
із спростуванням, доводити, що це шахрайство, що фотографія —
підробка, вдатися до зізнань Імоджін. Та що це дасть? її руки
зімкнулись у нього на шиї! Він теж обіймає її! Два різних опера-
тори зняли їх з двох боків! Як він пояснить цс? Чи знайде
Імоджін? І чи розумію цс? Чи свідчитиме вона на його користь?
А 'коли й свідчитиме, то що з того? Хіба хто-небудь віритиме,
принаймні в питаннях політики, морально знищеній людині?
Навряд. З нього сміятимуться! Глузуватимуть! Його зневажати-
муть! Ніхто йому не повірить, крім дружини, але вона нічим не
зможе йому допомогти.
Убитий, з тупим болем у серій брів Грегорі вулицею, чітко
усвідомлюючи, що через один вияв його безглуздої доброти пішла
прахом вся його кількамісячна робота і що тепер — оскільки полі-
тична опозиція надто полохлива — він ніколи не зможе потрапити
до обітованої землі свого кращого майбутнього, у всякому разі
в цьому місті,— того майбутнього, до якого він поривався з таки-
ми надіями; не потрапить ні він, ні його дружина, ні сип.
«Дурень! От дурень! — подумкп лаяв він себе.— Дурені! Ду-
рень!» Навіщо він був такий співчутливий і довірливий? Навіщо
захопився нею? І, не знаходячи ні відповіді, ні виходу з становища,
крім можливості все заперечувати й вдаватись до контрзвинува-
чень, Грегорі повільно прямував до своєї контори, тепер такої
похмурої, де він стільки працював і де після тоги, що сталося,
він, певно, не зможе більш працювати, а якщо й зможе, то без
особливої користі для себе.
«Тілні! Імоджін! «Тритон»! —думав Грегорі.— Які ж вони всі
хитрі, мерзотники... принаймні Тілні».— Навіть тепер він не був
остаточно переконаний, що винна й Імоджін, і, міркуючи так,
прийшов до себе в контору, залишивши за дверима вуличний
натовп, величезний, обдурений натовп, що його Тілні, мер і решта
політиканів щодень і щогодини використовують у своїх інтересах,
той самий натовп, якому Грегорі так хотів допомогти й проти
якого, як і проти нього самого, було таємно підготовано й так
легко і зрештою успішно здійснено цю маленьку змову.