Молодь з певною зневірою слухала розповіді літніх людей про те, що колись на тому чи тому місці стояли хати під солом'яними стріхами, а поміж них височіло кілька заводських димарів і що на пальцях можна було полічити бляшані дахи будинків, які здіймалися серед стріх, мов рідкісні квіти берізки на золотих ланах льону.
Сьогодні берізка цілком поглинула льон.
Великі будівлі розкинулись на високому березі, а приземкуваті споруди й хатки зникли або переселилися в долину за річкою. А на узвишші, де колись був ліс, зведено розкішний вокзал, яким пишався весь Ришвіль.
Замість дерев тут височать тепер алебастрові колони, на яких тримається кришталева баня, густо вкрита позолотою.
Під мармурові склепіння час від часу вбігали, пихкаючи парою, поїзди; тут закінчувалась залізниця, колія сягала мало не самого краю обриву, так що пасажирам, які прибували, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися поряд з черговим по станції, який стояв, зіпершись на балюстраду, і спокійно дивився вдалину. Краєвид і справді відкривався чудовий.
Мармурові сходи тераси, що спускалися до води, рожевіли від призахідного сонця. Трохи далі під балюстрадою широкою стрічкою текла річка, теж мінячись веселкою барв— від тьмяно-золотої до пурпурової. Поряд з вокзалом гордовито здіймалися в небо палаци міста, над якими снувалися дими заводів. На протилежному положистому березі тулилися один до одного приземкуваті будиночки, а далі темніла смужка лісу.
Черговий по станції милувався краєвидом, а думав про речі цілком реальні,— наприклад, про те, що якби було добудовано міст і прокладено по ньому колію, це зіпсувало б довколишню красу, а робочий люд з того берега і так устигав добиратися до місця роботи.
Він глянув на годинник — незабаром має прибути ще один поїзд. Це був експрес, яким їхали діти, що навчалися в першокласному пансіоні. Рано-вранці вони виїхали на прогулянку за місто і оце мали повернутися.
«Сонце заходить, скоро прибуде»,— подумав черговий і пішов по мозаїчній підлозі до своєї конторки.
Не пройшов він і половини шляху, як побачив телеграфіста, що простоволосий біг просто на нього, розмахуюча якимсь папірцем.
— Звідки це?
— З третьої станції від Ришвіля,— проказав, затинаючись, телеграфіст. Він був блідий і страшенно схвильований. Черговий почав читати, не розуміючи, що сталося. У телеграмі сповіщалося: «Начальнику станції Ришвіль. Експрес із дітьми не зупинився на станції, промчав, незважаючи на наші сигнали. Причини досі не з'ясовано. Чекайте наступних повідомлень».
— Давно одержали?
— Хвилин п'ятнадцять тому...
— Яке зухвальство,— прошепотів черговий і поспіхом подався до вокзалу.
— Ну, що там? — спитав він, увійшовши в службове приміщення.
— Якраз приймаю,— відповів один із службовців і, нахилившись над вузькою стрічкою паперу, почав читати по-складах: «Начальнику станції Ришвіль. На п'ятій версті перед третьою станцією знайдено машиніста й кочегара — обох без ознак життя. Сплелися в клубок. Все це свідчить про-якусь бійку. Кондуктор вискочив. Ніяких пояснень дати не-може. В нього переламані обидві ноги, щохвилини він втрачає свідомість. Експрес мчить сам. Другу станцію повідомлено»,— закінчив службовець тремтячим голосом.
— Що ж то буде? — прошепотів хтось.
— Нічого! — вигукнув черговий, ніби отямившись.— Колія вільна, котел у паровозі потужний, не трісне. Розходьтеся по своїх місцях, панове. І нікому ані півслова! Не хвилюйте публіку. Я йду до начальства, а ви телеграфуйте на другу і першу станції. Дізнайтеся, що там і як,— звернувся він до одного з телеграфістів.
— Слухаюсь,— відповів той і схилився над апаратом. Тим часом біля станції стало гамірно. Весь цвіт Ришвіля прийшов зустрічати своїх дітей.
До просторого асфальтованого майдану одна за одною під'їздили розкішні карети, великі ландо, запряжені кремезними першеронами, високі брички та однокінні візки. За ними поспішали, весело калатаючи дзвіночками, коротко стрижені коні, тягнучи пошарпані плетені шарабани. Свист батогів, вигуки візників змішалися зі стукотом коліс та форканням коней.
На пероні, ще кілька хвилин тому порожньому, стало гамірно. Його мозаїчний настил, здавалося, перетворився на казковий луг, на якому рясно зацвіли квіти. На білосніжних хмарах муслінів щедро розпукли троянди, сині волошки, золотаві безсмертники, різнобарвні маргаритки. До цього розмаїття додався, звичайно, й блиск коштовностей. Мінялися веселкою діаманти, м'яко сяяли перли, світилися пурпурові корали та криваво-червоні рубіни.
На цьому барвистому тлі коливалися стрункі стани, оголені плечі, тонкі, справді лебедині шиї, голівки з вишуканими зачісками... Все це вабило не менше, ніж коштовне каміння. Линули пахощі парфумів, а згори струменів потік електричного світла, підкреслюючи пишноту вбрання, бліду мармуровість гарненьких облич пань та поважність панів. Поки всі ці люди гомоніли між собою, розкланювалися, потискували одне одному руки, сміялися, на телеграфі безупинно стукотіли апарати. З них виповзали вузенькі паперові стрічки, заповнені лихими новинами, сіючи серед службовців тривогу. Нетерплячі погляди раз по раз зверталися до великих зачинених дверей. Відчувалося, що всі очікують прибуття високого начальства і якогось наказу.
— Нарешті! — воднораз озвалося кілька глухих переляканих голосів.
Двері відчинились, і в них з'явилося начальство в супроводі чергового по станції.
— Ну, що там трапилось? — сухо проказала перша особа.
— Кепська справа, пане начальнику,— відповів один із службовців, подаючи начальнику телеграфну стрічку.
Той щось пробурчав і почав упівголоса читати повідомлення: «Експрес нашу першу станцію проминув на повному ходу. Пасажирів не видно, певно, нічого не знають. Паровий котел, здається, в порядку. По всій лінії повідомлено. Чекаємо новин від вас».
— А чому вони тут товчуться? — процідив крізь зуби начальник, кивнувши в бік майдану, звідки долинав приглушений сміх.
Він опустився на стілець, підпер руками голову й замислився.
Погляди всіх службовців були прикуті до його похмурого обличчя — кожен чекав на його вирішальне слово.
— Паперу! — нарешті прозвучала коротка команда. Умить перед ним з'явилася купа паперу. Він узяв аркуш і почав швидко писати:
— Відправте негайно! — звернувся начальник до одного зі службовців.
Той послужливо схопив аркушик; решта почали прислухатися до тактів, що їх вибивали клавіші апарата, ніби в такий спосіб можна було пришвидшити передачу депеші.
— У вас є якийсь план дій? — звернувся до начальника черговий.
— Немає! — знову вибухнув той.
— Тоді наберімося терпцю й почекаймо,— несміливо мовив черговий і почав нервово смикати свою і без того скуйовджену бороду.
Потяглися хвилини до болю напруженої тиші, такої глибокої, що знову стало чути стукіт карет, які прибували до станції, балачки і вигуки людей на майдані.
Раптом пролунав дзвінок. Усі посхоплювалися з місць.
Начальник підбіг до апарата й нахилився над ним. Усі, хто був присутній в апаратній, завмерли, очікуючи новин.
«Проминув нашу станцію,— читав по складах начальник.—У вікнах вагонів не, помітили нічого незвичайного. Мабуть, усі сплять і не знають про небезпеку. Пари і палива в паровозі, на жаль, багато. Останню версту поїзд пройшов за неповну хвилину, і швидкість його не меншає».
— Що збираєтесь робити? — розгублено запитав начальник.
Усі подивилися один на одного і позаклякали в однакових позах; їхні бліді обличчя в голубуватому світлі електричних лампочок скидалися на гіпсові маски.
— Що робити? Порадьте щось,— обізвався нарешті начальник.
— Пустити назустріч інший поїзд,— запропонував хтось несміливо.
— А де взяти машиніста? — заперечив хтось із кутка.
— Нагорнути насип,— запропонував інший.
— Скажете ще, що треба міст перекинути через річку,— іронічно зауважив начальник.— Теж практична порада...— докинув він уїдливо.
Знову запала тиша. На обличчях присутніх відбивався безпорадний відчай, очі благальне дивилися на начальника. Та він мовчав, обличчя його було сіре, губи скривились у гримасі. Потім він двічі провів долонею по обличчю й розпачливо застогнав:
Раптова поява цих похмурих постатей викликала на майдані справжню сенсацію.
— Що трапилося? Звідки ця похоронна процесія? — залунали з усіх боків запитання.
Вони тим часом проштовхувались крізь натовп — мовчазні, понурі. Крокували повільно, мовби хотіли відтягнути вирішальну хвилину — відкрити людям страшну таємницю.
Шлях цій дивній процесії перепинила балюстрада. Начальник, побачивши, що далі йти нікуди, зупинився, пильно глянув на вишуканий натовп, що з цікавістю й нетерпінням чекав на його слово, ще дужче зблід і, стримуючи хвилювання, почав:
— Шановні громадяни Ришвіля! Ми одержали телеграфне повідомлення, яке,— вважаю, що це мій обов'язок,— ми повинні оголосити вам.
— Сталося щось погане? — спитав хтось збоку.
— Мабуть, катастрофа! — залунало звідусіль.
— Тихо! — спробував хтось угамувати натовп.
— Справді, тихо, тихо! — підтримали його з усіх боків. Гамір ущух, і начальник почав читати ці короткі, як постріли, уривчасті фрази. Здавалося, вони падали просто на серця присутніх, дедалі важчі, дедалі жахливіші.
«Швидкість поїзда не меншає»,— закінчив начальник. Потім підвів очі й подумав, що стоїть перед натовпом мерців — такими блідими стали всі обличчя; губи у всіх побіліли, очі посмурніли, як матове скло. Ті, хто стояв позаду, ще не знали, в чім річ, однак відчували: трапилось щось незвичайне і вочевидь страшне.
— Що сталося? Кажіть! — здійнялася буря запитань. Після того, як начальник усе розповів, натовп заціпенів. Нарешті натовп отямився. Люди втупились у бліде обличчя начальника, чекаючи від нього, чи, скорше, сподіваючись почути якісь заспокійливі слова.
Начальник, відчувши на собі ці погляди, відвів очі й машинально подивився на річку.
Тисячі голів повернулися в той самий бік — і всіх охопив страх. Річка, що круто вигиналася біля кручі, була крас-номовніша за всі відповіді. Всі мовчки дивилися на блакитну стрічку води і, здавалося, обливались холодним потом, не в змозі відвести поглядів од бурхливої хвилі, яка билася об плити мармурової тераси.
Цей перший голос скорботи німотного досі натовпу збудив від глибокої задуми якогось чолов'ягу, що стояв трохи осторонь.
Вирізнявся він серед цього вишуканого товариства не тільки своїм буденним сірим убранням, а й обличчям. Воно було засмагле, аж темне,— чи то від сонця, чи то від диму. Риси його були грубі, але виказували енергію й волю; все це разом із атлетичною статурою надавало йому особливої привабливості, чарувало силою і природною красою.
Чоловік вийшов із натовпу і впевненими кроками став віддалятися від Ришвіля уздовж колій.
За дві версти від станції над коліями звисав пішохідний міст. Під ним проходили поїзди. Тут чоловік зійшов із колії і спритно вибрався на міст. Сонце вже зайшло, тільки хмари рожевіли на обрії. На тлі бузкового неба темніли обриси двох телеграфних стовпів та дерев. Попереду жовтіло залізничне полотно, зблискували сріблом дві стрічки колій.
Невдовзі останній промінь вечірньої зорі, дерева і стовпи розтанули в сутінках. Настала та коротка мертва мить, коли день уже скінчився, а ніч іще не запала.
Навколо залягли морок і тиша. Повіяв теплий вітер, розлив навколо пахощі полів та лук і завмер у долині. Лазурове небо потемнішало, тихо зійшла на землю ніч зі щедрим світлом зірок.
Чоловік скинув кашкета, розстебнув куртку і на повні груди вдихав свіже, прохолодне повітря. За ним стелилася бліда смужка електричного світла, але незабаром його постать зникла в темряві.
— Уже, здається, йде,— схвильовано прошепотів він.
Справді, вдалині замиготіли два вогняних кружальця. З кожною хвилиною світло їх ставало яскравішим. Скоро вже можна було розгледіти дві фари поїзда, що наближався. Нарешті стало видно трубу, над якою клубочився дим з жаринами іскор, і з темряви виринув паровоз. Важко пахкаючи, він котивсь по коліях, як величезне чудовисько. В його розміреному клекоті відчувалися сліпе могуття, розбурхана стихія, безжальна руйнівна сила. За ним слухняно, як раби, котилися вагони. В першому їхали педагоги. Тут панувала мертва тиша, яку порушували хіба що подихи вчительок і вчителів, що спокійно спали на лавах. На їхніх обличчях малювались байдужжя і втома. У кволому світлі свічки вони скидалися на припорошені пилом статуї, скинуті лиходієм з п'єдесталу.
В інших вагонах їхали хлопчики й дівчатка. Старші майже всі спали, стомлені далекою прогулянкою і святом, проте не так міцно, як вихователі. Дехто з дітлахів тримався уві сні за лаву, ніби збирався вставати, проте слабенькі рученята розтулялись, з грудей вихоплювався стогін, ніби скарга на їхнє безсилля.
На інших обличчях лежала печать якоїсь невимовної печалі. В декого були напіврозплющені очі — в них затаїлися страх і туга, навіть блищали сльози. Здається, багатьох із них мучили якісь кошмари — вони неспокійно крутилися, хапаючи побілілими вустами повітря. Іншим, навпаки, снилися чудові, безтурботні сни — вони замріяно простягали свої худі рученята, а на напіврозтулених губах грала блаженна усмішка. Але ж, придивившись пильніше, і тут можна було помітити тривогу.
Адже і тих, і тих об'єднувало підсвідоме передчуття біди, яке, здавалося, виповнювало цей морок.
Наймолодші через цю тривогу не могли заснути, а сиділи парами чи групами і тихо розмовляли. Якийсь хлопчик, умостившись долі, поклав голівку на коліна дівчинці.
— Заспокой мене,— тихо просив він.
Губи в нього тремтіли, він ледве стримувався, щоб не заплакати.
Дівчинка поклала на його голівку свої маленькі рученята, лагідно примовляючи:
— Так добре?
— Добре,— відповів хлопчик, і личко його засяяло радістю.
— Що з тобою? — нахилилась вона до нього.
— Отак я ні про що не думаю,— прошепотів хлопчик і ще тісніше притулився до дівчинки.
В іншому кутку, біля вікна, блідий худорлявий хлопчина, показуючи дітям на іскри, що пролітали за шибкою, непевно жебонів:
— Розгоряються, а потім гаснуть ..
— А що від них залишається? — прошепотів хтось.
— Дим,— відповів він і затремтів, мовби від холоду. Хлопчина, що заговорив, був такий сумний, що одна з дівчаток, думаючи, що він голодний, простягла йому пряник. Він одвів її руку й гірко посміхнувся:
— Я не хочу їсти. Але ж тут,— він показав на груди,— дуже тривожно.
Тим часом свічки у ліхтарях догоряли, стало швидка темніти. Це посилило незбагненну тривогу. Діти позбивалися в гурти й дедалі голосніше схлипували.
Безугавний стукіт коліс трохи заглушував ридання, а невмолимий паровоз, вкриваючи хмарою диму всі вагони, мчав уперед, тягнучи їх за собою, сонних і плачучих,— на смерть, на погубу.
Чим ближче підходив поїзд, тим дужче хвилювався чоловік, тим бурхливіше здіймалися його груди.
— Це мчить некерована, нестримна смерть Ришвіля,— прошепотів він.
Він розумів, що ніяка мертва перешкода не зможе зупинити нестримного шаленого бігу поїзда, проте досить свідомій силі проникнути всередину паровоза,— і розбурхану стихію буде переможено.
Він уже був у вирі цієї боротьби,— і це надало йому сили. Йому здавалося, що головою він сягає хмар, а зорі палахкотять просто над його чолом.
З-за лісу викотився червоний місяць, осяяв фантастичним сяйвом усе навколо і чоловіка, що стояв біля залізниці. Обличчя його було таке бліде, а очі так блищали, що, здавалося, то якийсь привид. Погляд був націлений па вогні поїзда, постать подалася вперед. Так буває, коли мають зустрітися дві ворожі сили, коли готуються до двобою не на життя, а па смерть.
Ще кілька хвилин — і поїзд опиниться за кілька метрів од мосту. Його величезні ліхтарі залили світлом усе навколо. На обличчі чоловіка заграло полум'я. Він спритно кинувся до протилежного краю мосту, весь напружився, ніби приготувавшись до шаленого стрибка.
Тут із труби вирвалась густа хмара диму і заснувала все довкруж...
Тим часом Ришвіль потерпав від великого страху. Зловіслі чутки блискавично розносились по місту, супроводжувані стогоном, плачем, тривогою і відчаєм. У кожного в цьому поїзді був хтось із рідних, а найбільше — дітей, їхніх кровинок... Тому в місті цієї ночі піхто не заснув.
Ті, кого не було на привокзальній площі, сиділи па балконах, стояли па вулицях...
Це тривожне чекання, ця невпевненість,— що ж усе-таки буде? — це передчуття нещастя, чогось страшного доводили натовп до справжнього божевілля.
— Хай буде що буде, тільки швидше!
Ця думка билась у голові кожного, хоч ніхто не насмілювався висловити її вголос, незважаючи на майже математичне передбачення того, що мармурова балюстрада не витримає поїзда, що вона впаде в прірву, потоне в річці... Хоч, правду кажучи, в декого жевріла іскорка надії. Городянам несила було збагнути, що та сама сила, яка привозила пі хліб із віддалених ланів, кришталь з далеких гір, корали і перли з лона морів, тепер може обернутися протії них і враз знищити їхніх дітей. Тривожні вісті, залізнична колія, що обривалася на краю прірви, хвилі, що бились у білий мармур,— усе це розвіювало останні надії, проте люди хапалися за будь-що, аби тільки відігнати примару біди.
На пероні зібралися всі найповажніші особи міста, пожежники, вздовж колії стояли солдати.
Простоволосі жінки в нестямі зривали із себе коштовності й кидали їх у річку, ніби намагаючись її вмилосердити або ж їм стало соромно, що в таку небезпечну для своїх дітей мить вони так ошатно повбиралися.
Іноді зривалися з вуст запитання: «Навіщо поглибили річку?», «Чому досі не побудували місі, не з'єднали берегів?»
Натовп, що впав у страшенний розпач, тепер, здавалося, на якусь мить заспокоївся. Але відчуття неминучої трагедії не минало. Обличчя в декого пашіли рум'янцем, в інших трусилися щелепи. Ще інші, бліді як полотно, тих'о плакали.
Електричні ліхтарі обливали їх потоками голубуватого світла; кришталева баня сяяла чудовими вітражами іі позолотою,— а люди ридали, і бамкали на сполох дзвони.
В одну з таких важких, мов передсмертний подих, хвилин, якийсь дідок, що його правнуки були в поїзді, впав навколішки й став хреститися.
Раптом хтось вигукнув:
— Їде!
З тисяч грудей вихопився тужливий стогін.
— Отче наш, іже єси...— молився побожний дідок.
— Отче наш...— підхопили всі.
Затуманені погляди звернулися вгору, але замість неба побачили вітрчжі на кришталевій бані.
Руки в дідка затремтіли ще дужче, і він знову почав молитися.
— Хай святиться ім'я твоє... Хай прийде царство твоє... Хай буде воля твоя...— жебонів він, а натовп повторював за ним молитву.
Поїзд невпинно наближався.
— І відпусти нам гріхи наші, як ми відпускаємо ..— молився дідок, а тоді раптом простогнав: — Даруй мені, боже, цю брехню!
Він опукою впав на кам'яну підлогу.
Натовп завмер; людям було вже не до молитви.
Поїзд тим часом вкотився під склепіння.
Нова страшна хвиля відчаю змусила людей впасти ницьма, мов пшеницю на полі від помаху серпа. Запала моторошна тиша — тільки нестямно бамкали дзвони і глухо форкав паровоз, а над похиленими людськими постатями слався дим.
Раптом у повітрі пролунав пронизливий свисток. Усі дзвони вмить замовкли.
Зупинений чиєюсь могутньою рукою, поїзд став.
Коли розвіявся дим, перед паровозом у кривавих відблисках ліхтарів усі побачили людську постать.
Сіра робітнича куртка на чоловікові була розстебнута на грудях. На скронях пружно пульсували жили, на обличчі грало багряне полум'я. В руці він тримав уламок мармурової балюстради, звалища якої утворили міст через річку.