Велика Магеланова Хмара

ЛЕГЕНДИ ПОЛІССЯ: БІЛИН


То ще за тих старих часів було, як татари нападали. Малих сіл вони не чіпали, щоб не робити переполоху, а як уже зайдуть у велике, там уже мають чим поживитися. Але як тільки прийдуть у якесь село, то перше, що мають зробити, то скинути дзвони з дзвіниці й розбити, щоб як поїдуть, не дали у друге село знати. Бо люди, як тільки довідувалися про татар, зразу тікали в ліс. Хто з чим міг: з коровами, волами, кіньми, овечками. Тільки курей залишали в селі, щоб півні не видали нового місця своїм голосом. А то все на вози — і в ліс.

Зайдуть татари у село, а там пустка. Тільки кури по городах гребуться. Зловити курку — вдень не зловиш, вночі не побачиш, як вона десь на груші сидить. Запалити — в інших селах побачать. То з чим прийшли — з тим і пішли. І таке бувало.

А десь чи то в Ковлю, чи, може, в котромусь селі жили брати дзвонарі. Так хороше дзвонили, що ніде не чути було, щоб десь були кращі. Якось вони провідали, чи, може, знак який хтось подав, що на село йдуть татари. Стягнули дзвони з дзвіниці — запрягли волів та й повернули до лісу.

Татари в село— а ні дзвонів, ні людей уже нема. Вислідили, де найглибший слід від коліс — і поскакали на конях. Брати не встигли далеко й утекти, тут їх і догнали. Були б на мак посікли, але тут щось голосно-голосно тріснуло, й земля разом з військом і дзвонарями почала осідати. І стало тут озеро.

Кажуть, на Великдень, як тільки бамкне на церкві великий дзвін, то до нього озивається другий із дна озера.

То вже як у нас стало село, то люди й не думали, як його назвати — Білин, бо й озеро так зветься від тих . братів.

Велика Магеланова Хмара