Кетрін Енн Портер
ВІН

Віплам жилося дуже тяжко. Нелегко було прогодувати стільки
голодних ротів, нелегко надбати дітям теплої одежі на зиму, одне
слово, недарма вони казали:
— Бог його знає, що б з нами було, якби ми-жили на Півночі.
Та й тримати усіх у чистоті теж було нелегко.
— Видно, наше безголів'я ніколи нас не покине,— нарікав,
бувало, містер Віпл.
Проте місіс Віпл покірно приймала все, що їм посилала доля,
й називала його добром, принаймні тоді, коли її міг почути хтось
чужий.
— Хай жодна душа не знає, що нам скрутно,— щоразу в таких
випадках казала вона чоловікові. Місіс Віпл страх не любила,
щоб їй співчували.— Не треба, щоб люди поглядали на нас згорда,
хіба дійде до того, що ми будемо жити в фургоні й переїздитимемо
з місця на місце збирати чужу бавовну..
Свого меншого сина місіс Віпл любила дужче, ніж обох стар-
ших дітей разом. І безперестанку заявляла про це, а коли розмов-
ляла з котроюсь сусідкою, то навіть жалілася на чоловіка й на
свою матір: вони, мовляв, кривдять хлопця.
— Чого ти всім торочиш таке? — казав містер Віпл.— Люди
ще й справді подумають, що, крім тебе, ніхто його не любить.
— Бо мати найбільше вболіває за свою дитину,— нагадува-
ла йому місіс Віпл.— Ти й сам знаєш, що так завжди буває. А
батько що! Від нього в таких випадках великої любові нема чо-
го сподіватися.
Це не заважало сусідам дотримуватися іншої думки.
— Якби господь змилосердився і забрав його до себе! — казали
вони одне одному.— Це кара за гріхи батьків,— приходили вони
до спільного висновку.—Не інакше, як на дитині окошилася їхня
погана кров чи якісь лихі вчинки.
Це все говорилося за спинами у Віплів, а в очі кожне казало:
— Не так уже з ним погано. Все буде гаразд. Бачите, як він
росте.
Місіс Віпл ненавиділа такі розмови, намагалася думати про
щось інше, та щоразу, коли хтось переступав її поріг, ця тема
неодмінно спливала знов: місіс Віпл мусила спершу поговорити
про нього, а тоді вже могла перейти на щось інше. Здавалося,
від цього їй легше ставало на серці.

— Я ні за які скарби світу не захотіла б, щоб із ним щось
сталося, але боюся, що не вбережу його від лиха. Він такий дужий
і непосидющий. Завжди в щось та встряне. Відколи зіп'явся на
ноги, то й хвилинки не всидить на місці! Часом аж дивно став,
як він до всього хапається, смішно дивитися на його витівки.
З Емлі вічно щось стається, я не встигаю перев'язувати їй син-
ці, Едне як тільки впаде, то відразу поламає ногу. А він хоч
би що затіяв, навіть не вдряпнеться. Колись проповідник, як
приїздив сюди, так гарно сказав, я тих слів довіку не забуду.
Сказав, що невинного сам бог носить, а тому він ані вдариться,
ані впаде.
Щоразу, коли місіс Віпл переповідала ці слова, груди їй зали-
вала тепла хвиля, на очах виступали сльози, і тоді вже вона могла
говорити й про щось інше.
Він справді ріс, і в нього ніколи нічого не боліло. Вітер зірвав
з курника грубу дошку йому на голову, а він ніби й не відчув
удару. Він навчився кількох слів і відразу ж їх забув.. Він
не скиглив з голоду, як інші діти, а чекав, поки йому щось дадуть.
А тоді сідав у кутку й жадібно їв, плямкаючи й сьорбаючи. Він
обріс салом, наче його хто загорнув у пальто. Він міг понести
вдвічі більше дров чи води, ніж Едне. Емлі, бувало, гляди і вже
застудиться («У мене вдалася»,— казала місіс Віпл), тому в холод-
ну погоду її накривали ще й його ковдрою. Бо вік, здавалося,
зовсім не відчував холоду.
А проте місіс Віпл день у день тремтіла з ляку, що з ним може
статися якесь лихо. Він лазив по персикових деревах куди краще
за Едне, вистрибував серед гілля, як мавпа, достоту як мавпа.
— Ох, місіс Віпл, не дозволяйте йому так гасати по деревах!
А то ще колись схибнеться і впаде. Адже він не розумів, що
робить.
Місіс Віпл тоді майже кричала на сусідку:
— Він розуміє, що робить! Він такий самий тямущий, як інші
діти! Ану злазь сюди, чуєш?
Коли він нарешті опинявся долі, безглуздо всміхаючись усім
своїм видом, вона ледве стримувалась, щоб не вдарити його при
людях, так весь час страшенно боялася за нього.
— Це все сусіди винні,— сказала вона чоловікові.— Ох, як би
я хотіла, щоб вони не пхали носа в наші справи! Я не можу
загадати йому ніякої роботи, бо все боюся, що хтось із них з'явить-
ся й почне мені гризти голову. От узяти б хоча бджоли. Едне
не може з ними впоратися, бо вони його дуже кусають, я не маю
часу всього доглянути, а його не зважуюсь пустити до вуликів
через людей. Хоч йому байдуже, як його десь і вкусить бджола.
— Це тому, що він як деревина, не відчуває болю,— відповів
містер Віпл.
— Посоромився б так казати про власну дитину! — обурилась
місіс Віпл.— Хотіла б я знати, хто про нього потурбується, як
не ми? Він усе бачить, усе чує, все робить, що я йому загадаю.

Дивись, щоб хтось, борони боже, не підслухав твоїх слів! Люди
подумають, що тобі інші наші діти кращі за нього.
— Та вони мені всі однакові, ти сама знаєш, але навіщо гала-
сувати, яка з того користь? Ти завжди все бачиш у чорному світ-
лі. Краще дай йому спокій. Він сам якось видряпається. Годуємо
ми його вдосталь, голий не ходить, хіба ні? — містер Віпл раптом
відчув себе стомленим.— Принаймні змінити ми нічого не можемо.
Місіс Віпл також відчула себе стомленою і озвалася кволим
голосом:
— Так, що вже є, те є, я сама знаю це не згірше за інших.
Але він моя дитина, і я не хочу давати людям приводу до балачок.
Вони вже й так весь час перетирають нас на зубах, аж мене лють
бере.
Ранньої осені місіс Віпл отримала від свого брата листа, в яко-
му той повідомляв, що другої неділі приїде до них у гості з дру-
жиною і двома дітьми. «Тож ріж корів і бугаїв, щоб я до цурки
все поїв!» — написав він наприкінці. Місіс Віпл так сподобався
цей жарт, що вона прочитала його двічі вголос, її брат був на
таке мастак.
— Ну що ж, покажемо йому, що він не дуже й помилився,—
мовила вона.— Заріжемо одне порося від льохи.
— Що? З нашими достатками йти на таке марнотратство?
Я проти,— сказав містер Віпл.— За те порося перед різдвом мож-
на взяти купу грошей!
— Мені соромно й прикро, що ми не можемо подати на стіл
щось смачне хоч тоді, коли до нас приїздять у гості мої родичі,—
сказала місіс Віпл.— Не хочу, щоб його дружина потім казала,
що в нас нема чого в рот покласти. Боже, та це ж краще, ніж
купувати м'ясо в місті. А ти завжди розтринькуєш там гроші!
— Ну гаразд, тільки сама різатимеш порося,— мовив містер
Віпл.— Господи боже, не диво, що ми ніяк не вийдемо із злиднів!
Найважче було відняти порося від льохи. Вона була страшна,
лютіша за корову джерсейської породи. Едне не захотів навіть
пробувати.
— Та льоха розсотає мені кишки по всьому хліві!
— Ну добре, страхопуде,— мовила місіс Віпл.— Загадаю йому,
він не такий ніжний, як ти, все зробить, що треба.
Вона засміялася, наче вдало пожартувала, і легенько підштовх-
нула його до хліва. Він підкрався, схопив порося просто з-під
живота в матері, кинувся назад і майнув через загороду, хоч
розлючена льоха мало не хапала його за штани. Чорненьке порося
верещало, як роздратована дитина, випиналося і роззявляло рота
до вух. Місіс Віпл узяла порося за рильце і одним махом перері-
зала йому горло. Побачивши кров, він щось забелькотів і втік.
«Нічого, забуде і ще й як їстиме м'ясо»,— подумала місіс Віпл.
Щоразу, коли вона згадувала про їжу, губи її несамохіть вимов-
ляли слова: «.Він з'їв би все, якби я його не спиняла, з'їв би до
крихти й те, що я лишаю старшим, якби я дозволила».
7
їй неприємно було згадувати про це. Він, наймолодший, деся-
тирічний, був такий самий завбільшки, як Едне, хоч тому вже
пішов чотирнадцятий.
— Аж соромно,— півголосом мовила вона.— А Едне такий
розумний!
їй було прикро на душі. Найперше тому, що розбирати поро-
ся — чоловіча робота. Вона не могла дивитися на голу, обдерту
рожеву тушку; порося було надто пухке, м'якеньке й жалюгідне.
Просто ганьба, що все так склалося. Коли вона кінчала його
розбирати, то вже була б рада, якби брат краще не приїздив.
У неділю вранці місіс Віпл кинула все й вимила його. Та за
годину він знов став такий самий брудний, бо ловив попід тином
опосума і лазив у клуні на сіно шукати яєць.
— Господи, ви тільки гляньте на нього, вся моя праця пішла
нанівець! Он як чемно стоять Едне й Емлі. Не встигнеш прибрати
його, як він уже знов замажеться! Скинь цю сорочку й одягни
іншу, а то що люди подумають? — І вона добре нам'яла
йому вуха.
Він закліпав очима, потер голову, і на обличчі в нього з'явився
такий вираз, що місіс Віпл була вражена до глибини душі. Коліна
в неї затремтіли, і їй довелося сісти, щоб застебнути йому сорочку.
— Ох, ще й день не почався, а я вже не маю сили.
Приїхав брат із своєю годованою, пишною дружиною і двома
непосидющими, голодними хлопцями, їх пригостили чудовим обі-
дом. Посеред столу, прибране зеленню, з маринованим персиком
у роті, лежало хрумке смажене порося. До нього було багато
підливи й солодкої картоплі.
— Видно, тут хата багата,— сказав брат,— Мене доведеться
котити додому, як діжечку, коли я все це з'їм.
Усі голосно засміялися — так приємно було разом посміятися
за столом. Місіс Віпл аж потеплішало на серці.
— О, ми маємо ще шестеро поросят. Ви так рідко буваєте,
що треба було влаштувати ще й не такий бенкет.
Він не заходив до їдальні, і місіс Віпл знайшла дуже добре
пояснення його відсутності.
— Він надто несміливий, не такий, як старші діти,— сказала
вона.— Йому треба до вас звикнути. Він не з кожним уміє зійти-
ся, навіть якщо то родичі. Самі знаєте, як воно буває в декотрих
дітей.
Ніхто не сказав на це нічого недоречного.
— Так само, як мій Елфі,— мовила невістка.— Часом дово-
диться аж бити його, щоб він пішов привітатися з власною ж
бабусею.
На цьому й стали. Місіс Віпл найперше наклала йому повну
тарілку їжі.
— Я завжди пильную, щоб він не був скривджений, навіть
якщо старшим не лишається,— пояснила вона й понесла йому
тарілку.

— Він може підтягтися на руках аж до верха дверей,— ска-
зала Емлі.
— О, то з нього виросте гарний хлопець! — сказав материн
брат.
Гості поїхали після вечері. Місіс Віпл помила посуд, повклада-
ла дітей спати й сіла розшнуровувати черевики.
— Бачиш,— сказала вона чоловікові,— отака вся моя рідня.
Вихована й ґречна. Ані жодного тобі недоречного зауваження.
Дуже делікатні люди. Я страх не люблю, як хтось починає роби-
ти мені зауваження. А порося було смачне?
— А чого ж, смачне,— відповів містер Віпл.— Пропало три-
ста фунтів свинини, та оце тобі й усе. Легко бути ввічливим, коли
ти прийшов наїстися. А хто зна, що в них на думці.
— Та вже ж, це на тебе схоже,— мовила місіс Віпл.— Чогось
іншого я й не сподівалася. Ти ще скажеш, буцімто мій брат буде
всім розповідати, що ми даємо йому їсти на кухні! Ох, мати
божа! — Вона раптом схопилася руками за голову, відчувши десь
посеред лоба гострий біль.— Тепер ти мені все зіпсував, а було ж
так гарно й легко. Ну гаразд, ти не любиш моєї рідні й ніколи
не любив, гаразд, вони не скоро знов приїдуть, не бійся! Але ж
зате вони не зможуть сказати, що він був гірше вбраний, ніж
Едне... Ох, їй-богу, часом мені хочеться вмерти.
— А мені хочеться, щоб ти перестала лаятись,— мовив містер
Віпл.— У нас і так досить лиха.
Випала важка зима. Вони завжди бідували, але місіс Віпл
здавалося, що, такої скрути, як тієї зими, в них ще ніколи не було.
Вони зібрали вдвічі гірший урожай, ніж сподівалися: бавовну
продали, але грошей після сплати рахунку за взяті наборг харчі
майже не лишилося. Крім того, їм довелося замінити одного коня,
і їх обдурили: новий кінь здох від запалу. Місіс Віпл весь час
думала, як то важко жити з таким чоловіком: завжди боїшся, що
його хтось обдурить. Вони ощадили на всьому, але місіс Віпл ка-
зала, що є речі, без яких не можна обійтися, а вони коштують гро-
ші. Потрібен був теплий одяг для Едне й Емлі, які три місяці на
рік ходили за чотири милі до школи.
•— А він більше сидить біля груби, то нащо йому багато оде-
жі,— казав містер Віпл.
— Авжеж,— погоджувалась місіс Віпл.— А коли він буде
поратись надворі, то одягне твою брезентову куртку. Краще я
його не можу вбрати.
В лютому він захворів. Обличчя в нього посиніло, він лежав,
згорнувшись калачиком під тоненьким укривалом, і важко дихав.
Містер і місіс Віпл два дні робили йому, що могли, а потім зляка-
лися й послали по лікаря. Лікар сказав, що його треба держати
в теплі й давати йому багато молока та яєць.

— Думаю, що він не такий міцний, як здається на вигляд.
Таких дітей треба особливо глядіти. І треба його краще вкри-
вати.
— Я саме випрала його велику ковдру,— мовила місіс Віпл.—
Не люблю заводити бруду.
— Ну, то негайно вкрийте його, як ковдра висохне,— мовив
лікар,— бо він може схопити запалення.
Містер і місіс Віпл стягли ковдру з свого ліжка, та ще й пере-
несли його ліжко до груби.
— Ніхто не скаже, що ми не зробили для нього все, що могли,—
мовила місіс Віпл.— Навіть спали розкриті, щоб йому було тепло.
Коли настала весна, він начебто оклигав, тільки почав тягти
ногу, ніби вона боліла. А проте весь час, поки сіяли бавовну,
ходив за сівалкою.
— Я домовився з Джімом Фергесоном про бугая для корови,—
сказав містер Віпл.— Бугай пастиметься в нас, а восени я дам
Джімові ще трохи сіна. Це краще, ніж платити гроші, коли їх
немає.
— Думаю, що ти не сказав цього Фергесонові,— мовила місіс
Віпл.— Не треба йому знати, що ми докотилися до таких злиднів.
— Господи боже, хто ж каже, що ми докотилися до злиднів!
Але часом треба заглядати й наперед. Нехай він приведе бугая,
бо Едне сьогодні мені потрібний коло хати.
Спершу місіс Віпл навіть зраділа, що саме він піде по бугая.
Едне надто рухливий, йому не можна довірити таку роботу. З бу-
гаєм треба поводитись спокійно. Та коли він пішов, вона почала
тривожитись і скоро вже не витримала, кинула все, вийшла на
стежку виглядати його. До Фергесона було майже три милі, і день
випав гарячий, та однаково він уже мав би вернутися. Вона при-
клала руку дашком до лоба й дивилася доти, доки перед очима
в неї замиготіли барвисті кола. Знов те саме, що й ціле життя,
думала вона, завжди мусиш чимось журитися, немає тобі ані хви-
лини спокою. Вона довго чекала, поки нарешті побачила, як він,
тягнучії ногу, звернув у бічну вуличку. Він ішов поволі, з дубцем
у руці, ведучи величезного бугая на держаку, причепленому до
кільця в носі, і не озирався ні назад, ні по боках. Ступав, як
сновида, приплющивши очі.
Місіс Віпл страшенно боялася бугаїв, вона наслухалася багато
всіляких історій про їхній норов, про те, як бугай може спокійні-
сінько йти з тобою, а тоді раптом зареве, почне гребти землю
ратицями, кинеться і роздере тебе рогами на шматки. Кожної
хвилини та чорна почвара може напасти на нього, ох матінко
божа, а в нього навіть не стане глузду втекти.
Не можна ані озиватись, ані ворушитися, щоб не злякати бугая.
Ось він хитнув головою і зігнав рогом муху. Місіс Віпл несамохіть
скрикнула й погукала його, щоб швидше йшов. Та він, здавалося,
не чув її крику, бо й далі спокійно вимахував дубцем, тяг ногу,

а за ним важко ступав великий бугай, наче покірне теля. Місіс
Віпл перестала кликати його й побігла до хати, тихо молячись:
— Господи, не дай, щоб з ним сталася біда. Ти ж знаєш, гос-
поди, люди скажуть, що не треба було посилати його, що ми
не дбаємо про нього. Ох, допоможи йому добратися додому, щасли-
во добратися, і я вже краще берегтиму його! Амінь.
У вікно вона побачила, як він привів бугая на подвір'я і при-
в'язав біля клуні. Тепер можна було не стримуватися, та місіс
Віпл якби й хотіла, то не мала вже на це сили. Вона сіла, вся
тремтячи, й заплакала, затуливши обличчя фартухом.
З кожним роком Віпли все біднішали. Здавалося, господарство
їхнє занепадало саме собою, хоч як тяжко вони працювали.
— Ми сходимо нінащо,— казала місіс Віпл. — Чого ми не
використовуємо своїх найкращих можливостей, як' інші люди?
Скоро нас зватимуть білою шушваллю.
— Коли мені сповниться шістнадцять, я піду з дому. Працю-
ватиму в магазині Поуела. Зароблятиму гроші. Досить з мене
ферми,— заявив Едне.
— А я буду вчителькою,— сказала Емлі.— Але спершу треба
скінчити школу з найкращими оцінками. Тоді я зможу мешкати
в місті. Тут я зовсім занидію.
— Вона вдалася в мій рід,—мовила місіс Віпл.—У нас геть
усі шанолюбні, ніколи не вдовольняються будь-чим.
Коли настала осінь, Емлі трапилась нагода найнятися офіціант-
кою до залізничної їдальні в сусідньому містечку. Соромно було б
не скористатися нею, бо платню давали добру, та ще й безкоштов-
не харчування, тож місіс Віпл вирішила відпустити дівчину —
хай школа рік почекає.
— Ти ще маєш доволі часу,— сказала місіс Віпл.— Ти молода,
та й розуму тобі не позичати.
Коли Едне також пішов з дому, містер Віпл спробував утри-
мувати ферму вдвох із ним. Він начебто непогано з усім справ-
лявся, робив і свою роботу, і ту, яка досі належала Едне, не
помічаючи, що її стало вдвічі більше. Вони досить добре господа-
рювали до різдва, поки одного ранку він не посковзнувся на кризі,
коли вертався з клуні, і не впав. Він не підвівся, а почав якось
дивно корчитись на одному місці. Коли надійшов містер Віпл, то
побачив, що в нього якийсь напад.
Його занесли до хати й посадовили на стілець, але він голосно
плакав, кидався, тож довелось покласти його в ліжко, і міс-
тер Віпл поїхав у місто до лікаря. Всю дорогу туди й назад
його мучила думка, звідки взяти грошей: справді скидалося
на те, що його обсіли всі злигодні, які тільки може витерпіти
людина.
Після того випадку він більше не встав. Ноги н нього спухли.
стали вдвічі товщі, ніж були, напади також поверталися. Через
чотири місяці лікар сказав:

—Немає ради, мабуть, краще віддати його в міський приту-
лок. Я влаштую це для вас. Там його будуть добре доглядати,
а ви матимете вільні руки.
— Ми його не лишаємо без догляду,— сказала місіс Віпл,—
і я не хочу відпускати його від себе. Хай ніхто не каже, що я від-
дала свою хвору дитину між чужі люди.
— Я розумію, як вам тяжко, місіс Віпл,— мовив лікар,— може-
те мені цього не казати. Я сам маю сина. Але краще послухайте
мене. Я не можу нічого більше зробити для нього, щиро вам кажу.
Містер і місіс Віпл довго розмовляли того вечора, коли вже
лежали в ліжку.
— Це просто милостиня,— сказала місіс Віпл.— Ось до чого
ми дійшли, нам дають милостиню. Ніколи я не сподівалася, що й
так ще буде.
— Ми ж платимо податок на утримання того притулку, як
і інші люди,— сказав містер Віпл.— Та я й не вважаю, що це
милостиня. Я думаю, що так буде краще. Він там матиме все,
що треба... А крім того, я більше не маю чим платити лікареві.
— Може, тому лікар і захотів, щоб ми віддали його... може,
боїться, що ми не заплатимо,— сказала місіс Віпл.
— Не кажи такого,— роздратовано мовив містер Віпл,— а то
лікар ще образиться й ми не зможемо відвезти його.
— Ох, та хіба ми надовго його відвозимо? Як тільки йому
стане краще, ми відразу заберемо його додому.
— Таж лікар казав тобі не раз і не два, що йому не стане
краще, і годі про це балакати,— мовив містер Віпл.
— Лікарі не все знають,— майже радісно сказала місіс Віпл.—
І хай там як, а влітку Емлі отримає відпустку, Едне також приїз-
дитиме на неділю, ми всі разом працюватимемо, знов станемо
на ноги, діти відчують, що вони мають куди приїхати.
І вона відразу уявила собі літо в повняві, буйний садок і нові
білі завіски на всіх вікнах; Едне й Емлі вернулися додому такі
радісні й веселі, всім їм так добре разом. О, таке ще може бути,
злидні повинні їх трохи попустити!
При ньому вони мало розмовляли, бо й досі не знали, наскіль-
ки він їх розуміє. Нарешті лікар визначив день, і сусід, який мав
бричку з переднім і заднім сидіннями, взявся відвезти їх. Приту-
лок міг би прислати карету, проте місіс Віпл не витримала б, якби
його забирали з дому, наче тяжкохворого. Містер Віпл із сусідом
віднесли його, замотаного в укривала, на заднє сидіння і вмостили
поряд з місіс Віпл, одягненою, в чорну кофту. Вона нізащо б не
поїхала в будь-чому, як жебрачка.
— Ти сама впораєшся, а я, мабуть, лишуся вдома,— сказав
містер Віпл.— Мені здається, що немає потреби їхати всім.
— Авжеж, ми ж не назавжди його відвозимо,— пояснила місіс
Віпл сусідові.— Тільки на якийсь час.
Вони виїхали з двору. Місіс Віпл тримала за краї укривал.
щоб він не перехилявся набік. Він сидів, весь час кліпаючи очима.

Питім вивільнив руки й почав терти носа кулаками, а далі вже
кінцем укривала. Місіс Віпл не повірила своїм очам: він витирав
сльози. Великі, як горох, сльози, що викочувалися з кутиків його
очей і стікали по щоках. Він шморгав носом і ковтав слину. Місіс
Віпл водно допитувалася:
— Хіба тобі так погано, серце моє, га? Хіба тобі так пога-
но, га?
їй здавалося, що він звинувачує її в чомусь. Може, він згадав,
як вона м'яла йому вуха, може, був ображений за той день з
бугаєм, може, колись застудився і не міг сказати їй, що хворий,
а може, знав, що вони відвозять його, бо надто убогі й не годні
трлмати його вдома. Хоч би як там було, а в місіс Віпл розрива-
лося серце. Вона й сама гірко заплакала, пригорнувши його до
себе. Його голова впала їй на плече: вона ж так його любила, як
тільки могла, а в неї ж були ще Едне й Емлі, про яких теж
треба було подумати. Чого б тільки вона не зробила, щоб утішити
його. Ох, яке горе, що він народився на світ.
Нарешті вдалині показався притулок; сусід їхав якомога
швидше, не зважуючись озирнутися назад.