Джон О'Хара
НА КРАЩЕ МІСЦЕ

Ред Уолтерс проводжав очима «пірс-ерроу», що від'їжджав від
бензоколонки. Він усе ще махав рукою вслід, хоч місіс Гофмен,
як завжди, дивилася перед себе.
— Що й казати,— мовив Ред Уолтерс,— чим вони більші, тим
кращі.
— Твоя правда,— погодився його компаньйон Чарлі Коннорс.—
Чим більші, тим кращі.
— А знаєш, у скільки оцінюють цю місіс Гофмен? — спитав
Ред Уолтерс.
— Як я чув, у мільйон з лишком,— відповів Чарлі.
— Мільйон? Мільйон вона одержала, коли її старий віддав
богу душу. А тепер їй ціна добрих два, як не всі три мільйони,—
сказав Ред.
— Три мільйони доларів!—проказав Чарлі.—Більшості лю-
дей задосить було б і одного.
— А ти задумувався хоч раз, який прибуток дають три міль-
йони доларів?
— Прибуток? Ні, мені й на думку таке не спадало,— відповів
Чарлі.
— Так ось, якщо всякі там акції та облігації дають їй п'ять
процентів річного прибутку, то з одного тільки мільйона вона має
п'ятдесят тисяч на рік. А тепер помнож це на три.
— Сто п'ятдесят тисяч доларів на рік? — перепитав Чарлі.
— Сто п'ятдесят тисяч на рік самого прибутку,— підтвердив
Ред Уолтерс.— Ось скільки їй набігає.
— Боже праведний, та це ж майже три тисячі доларів щотиж-
ня! — вигукнув Чарлі.
— Щоправда, це не чиста готівка: частина йде на податки,—
сказав Ред.— Але навіть якщо вона тратить щотижня тисячу
доларів на податки, усе одно дві тисячі залишається їй.
— Подумати тільки, ця стара має дві тисячі доларів на тиж-
день,— сказав Чарлі.
— Десь близько того,— підтвердив Ред.
— Дві тисячі поділити на сім...— прикинув Чарлі.
— Майже три сотні на день,— кивнув головою Ред.
— Три сотні доларів па день! А якби нам такі гроші, Реде,—
що б ми робили?
— На цьому місці нам ніколи стільки не заробити.

— Добре, як ми маємо ті три сотні хоч на тиждень.
— Атож, Та чи багато нам випадав таких тижнів? — сказав
Чарлі.
— Не так уже й багато. До того ж це не чистий прибуток,
а все разом.
— Твоя правда,— погодився Чарлі.
— Коли нам випадав щотижня покласти до кишені по півсотні
доларів, то й це, вважай, щасливий рік.
— Але ж таке буває часто, Реде. Буває й більше.
— Я знаю, але ж ми нічого не вкладаємо в діло. Ти береш
свої півсотні, я беру свої півсотні, а поступу ніякого.
— Воно-то так, але коли в кінці тижня я приношу додому
сорок доларів, а не п'ятдесят, то Мері зчиняє такий лемент, що
чути аж у сусідній окрузі.
— Моя Бесс так само. Не те що лементує, але починає плака-
ти, а це ще гірше. Позвикали мати свої півсотні, а нема того, щоб
подумати, скільки б то вийшло, якби кожен з нас відкладав по
п'ятірці на тиждень. А за рік це п'ятсот двадцять доларів.
— І то правда,— сказав Чарлі.
— А з такими грішми вже й до банку б піти, попроха-
ти позики, щоб змінити місце. Нам потрібне краще місце,
Чарлі, і край. Добре, що в машині старої місіс Гофмен скінчив-
ся бензин, а то б не бачити нам її тут довіку. Ти чув, що вона
мені сказала?
— Ні, я заливав бак.
— Так ось, вона, мовляв, не знала, що я тримаю бензоколонку.
Вона пам'ятає, як я до війни носив їй газети. На кожне різдво
давала мені п'ять доларів. Вона була єдина, від кого я одержував
п'ять доларів, а я був єдиний, кому ті п'ять доларів будь-коли
перепадали. Не було в місті другого рознощика, який хоч раз
одержав би від когось такі гроші. Щоправда, не вона сама мені
їх давала, а її управитель. Інші хлопці раділи, коли їм щастило
одержати двадцять п'ять центів.
— Я ніколи не розносив газет,— сказав Чарлі.
— Ось як воно було. На різдво в редакції нам видавали кален-
дарі, а ми розносили їх передплатникам. Звичайно, це була над-
нормова робота, але ми знали, що передплатники віддячать нам
якимсь дріб'язком. Хто десять центів дасть, хто двадцять п'ять.
А управитель старої місіс Гофмен дав мені п'ять доларів. Чотири
з них я сховав. Моя матуся не знала, скільки я маю з того чи
того передплатника, просто знала, що мені дають. Тому я й ска-
зав, що одержав від старої місіс Гофмен долар, але чотири зали-
шив собі.
— Що ж ти з ними зробив? — спитав Чарлі.
— Відклав, щоб утекти з дому. Старий мене лупцював, та й
мати від нього не відставала, отож я й відкладав собі нишком що
міг, поки набереться досить для втечі.
— Та так, здається, й не втік? — спитав Чарлі.

— Ні.— Ред похитав головою.— Вона знайшла ті мої гроші.
Шістнадцять доларів і сорок п'ять центів у такому, знаєш, фірмо-
вому кисеті від тютюну «Булл Даргем».
— Еге ж, пам'ятаю. Ті кисети ще були з шнурочком,— сказав
Чарлі.— Де ж ти їх ховав, що вона знайшла?
— У себе під матрацом. Аж раптом їй якось заманулося
перевернути той матрац, коли я був у школі. Глядь — а там гроші.
Тоді вони взялися бити мене вдвох. Питали, де я їх украв. А коли
я врешті сказав правду, вони мене так відлупцювали, наче я їх
справді вкрав. Шістнадцять доларів і сорок п'ять центів. Думав
утекти, коли зберу двадцять.
— Гм...
— Знаєш, це стара місіс Гофмен навела мене на спогади.
Якби я не зволікав, а втік, коли мав ті шістнадцять доларів, то
не був би тепер у цьому місті — хтозна де був би, але не тут.
— А куди ти хотів податися? — спитав Чарлі.
— До Філадельфії. Ти пам'ятаєш, як на свої чотирнадцять
я був чималий хлопець. Думав влаштуватися на торговельне суд-
но, а якщо не вдасться, то піти у військовий флот. Якби я втік,
батьки не дуже побивалися б за мною. їх тільки те і обходило,
що я газети розносив. Кожного тижня як не старий то стара
відбирали в мене зароблені гроші. Нам платили по п'ятницях.
Моя дільниця була по всій Лантененго, починаючи від Другої-
стріт. Платня була тверда — долар на тиждень. Мені належало
більше, але клятий начальник доставки міг забрати в тебе діль-
ницю, якщо не поділишся з ним заробітком. Плати грошики або
йди геть. Отакий він був, той Джонні Мінзер.
— А, це той сучий син,— сказав Чарлі,— брат дурнуватого
Арті.
— Я робив триста вісімдесят чотири доставки на тиждень,
і мені належало по центу за кожну. Разом — три долари вісім-
десят чотири центи. А замість цього я одержував долар. Та й то
діставався він не мені, а моїм батькам. «А хто платить за твої
'черевики?» —казав старий. Ха, а хто платить за моє ліве плече,
що стало в мене нижче від правого, бо я по шість днів на тиждень
тягав на ньому сумку з газетами? Казали, той Джонні Мінзер
щотижня загрібав понад сотню доларів, крадучи в нас, і всі гроші
йшли на випивку-та повій. Пригадуєш, як він розбився на мото-
циклі? Та жоден з нас і сльози не зронив.
— Ще б пак,— сказав Чарлі.
— Жоден, це вже як є,— провадив далі Ред.— Єдине, за чим
я шкодував,— що те сталося надто пізно й мені вже не було з того
ніякої користі.
— Ай справді, це ж було вже після того, як ми демобілізу-
вались,— сказав Чарлі.
— Влітку дев'ятнадцятого року,— уточнив Ред.
— Еге ж, десь тоді,— погодився Чарлі.— Дивно, що він не
зазіхав ще й на календарні гроші.

— Не зазіхав? Ще й як зазіхав. За календарі треба було
викласти йому ще півдолара. Коли б він знав, що стара місіс
Гофмен дає на чай п'ять доларів, то пішов би розносити ті кален-
дарі сам. Але він вважав, що нам дають щонайбільше по двадцять
пять центів, а деякі скупердяги шкодують і п'ятака. Бувало й
таке, що служниця дає тобі десять центів, а по очах бачиш, що
мала дати більше.
— їй, певне, й на думку не спадало, що хлопчиськові можна
дати більш, як десять центів,— зауважив Чарлі.
— Воно так, але ж коли господарі дали, то належало віддати
все,— сказав Ред.— Я певен, що й служниці на нас наживалися.
Тітка моєї Бесс колись була куховаркою у Стоуксів. Я давно вже
збираюсь випитати в неї, чи не знала вона чогось такого, бо ті
Стоукси такі люди, що навряд чи давали всього десять центів.
Вони ж рідня старій місіс Гофмен.
— Це ще нічого не означає— заперечив Чарлі.
— Та звісно. Є люди щедрі, а є й скупі. Але про що ж це
я думав? Щось хотів тобі таке сказати.
— Може, про Джонні Мінзера?
— Ні, ні, ні. Про стару місіс Гофмен.
— Спробуй згадати. Ми говорили про те, яка вона багата.
— Та от щось пов'язане з цим,— пробурмотів Ред.
— Вона тобі сьогодні щось сказала,— нагадав Чарлі.
— Хоч лусни, вилетіло з голови.
— Стривай! Вона сказала, що не знала про бензоколонку, і це
наштовхнуло мене -на думку, що якби ми знайшли краще місце,
то нашими клієнтами були б такі люди, як стара місіс Гофмен.
Багато хто з них добре до мене ставились, коли я розносив їм
газети.
— Та добрячих місць чимало, були. б тільки гроші.
— Чи я цього не знаю! Отож я й сказав, що якби ми відкла-
дали по п'ятірці щотижня, то за рік набігло б п'ятсот двадцять
доларів. А знаєш, що це таке? Це десь близько п'яти процентів
з десятитисячного капіталу.
— Щодо циферії я покладаюся на тебе, Реде. Ти ж знаєш, що
рахівник з мене ніякий.
— Так ось, припустімо, банк дає нам позику десять тисяч
доларів під п'ять процентів річних. Вони, звісно, заправлять біль-
ше, але десь близько того. Отже, десять тисяч ми одержали і
виплачуємо проценти — п'ятсот доларів на рік. А ми ж заробля-
тимем куди більше, ніж тут, Чарлі. Добряче місце було б, скажімо,
між Вісімнадцятою і Маркет-стріт, десь там. У такому місці ми
матимемо більше шансів розгорнути комісійну торгівлю. Бог
свідок, якщо ми залишимось тут, то про це й думати годі.
Тут не продаси й нових шин, не те що автомобіля. Я не скажу,
що ми так одразу й почнемо торгувати, але якби нам відкритії
хоч сяку-таку майстерню в пристойному місці, вони б самі
до нас прийшли.

— Ти маєш на думці промисловців?
— Еге ж, промисловців,— відповів Ред.
— Що ж, як на мене, це непогано, Реде. Я б сміливо взявся
ремонтувати будь-яку машину з тих, що ходять нині по дорогах.
Я б залюбки порядкував у майстерні, при умові, що ти вестимеш
усі справи. І продаж. Продаж тобі доведеться взятії на себе. Бо я
не зумів би,, як той казав, продати й рятувального круга потопаю-
чому. А от щодо механіки я не боюся.
— Я ось про що перед цим подумав,—сказав Ред.—Зібрав
я тоді шістнадцять доларів і сорок п'ять центів. Ще б три з поло-
виною долари — і духу б мого тут не було. А що вийшло? Моя
стара знайшла мою схованку і все скінчилося тим, що вони вдвох
мене одлупцювали. Надто довго я зволікав. Треба було чкурнути
ще з п'ятнадцятьма доларами.
— Може, й так, але якби ти втік у чотирнадцять років і най-
нявся на пароплав або пішов у флот, то хто знає, чи не скінчилося б
це сифілісом, а то й ножем у спину. Може, воно й краще, що ти
залишився тут?
— Тут? А що я тут маю? Ми обидва працюємо по десять-два-
надцять годин щодня, і якщо не приносимо додому щотижня по
півсотні, то в одного з нас жінка лементує, наче її ріжуть, а в
другого реве, мов перед страшним судом. Наші діти надто малі,
щоб цінувати нас, та й ніколи вони нас не цінуватимуть, Чарлі.
Вони беруть приклад з матерів. Бесс ніколи не дозволить нашим
дітям виполоти бур'ян у сусідовому садку. «Нема чого моїм дітям
полоти сусідам бур'ян»,— каже вона. Марно казати їй, що навіть
діти заможних батьків з Лантененго полять бур'ян і по суботах
розносять вечірню газету; А діти Бесс Уолтерс, бач, надто поважні
для цього! А те, що я з ранку до вечора вулканізую старі шини,
то нічого, аби тільки приносив додому півсотні. Ні, Чарлі, треба
нам тікати звідси, і край.
— І коли ж, по-твоєму, нам звідси тікати?
— Чим скоріше, тим краще,— сказав Ред.— Якби на мені тепер
був вихідний костюм, я б знаєш що зробив?
— Що?
— Сів би в машину та й поїхав просто до банку. Оце просто
зараз,— відповів Ред.— Хоч ні, там, здається, о третій зачиняють.
— То ти хочеш це зробити, не порадившись із жінками? —
спитав Чарлі.
— Атож, не порадившись. Поїхав би до банку, і якби мене
там хоч трохи підтримали, ми цього ж таки тижня й почали б.
Ти відкладаєш свої п'ять доларів, я — свої.
— Ну, ае знаю, Реде,— сказав Чарлі.— Спершу треба пого-
ворити з жінками.
— Якщо ми почнемо говорити з жінками, то ніколи цього
не зробимо. Це знову буде те саме, що з моїми шістнадцятьма
доларами. Ти ж знаєш, що саме так воно буде. То з якого дива
ти крутиш головою?

— Та ось думаю. П'ять доларів на тиждень... Мері купила
на виплат дещо з меблів. То треба виплачувати.
— У мене теж цього клопоту задосить,— сказав Ред.— З ласки
Бесс я сплачую величезні страхові внески — мабуть, вона боїться,
що скоро віддам кінці. Але ти підтримаєш мене, а я підтримаю
тебе. Це найперше, що для них важитиме. «А Чарлі теж прино-
сить на п'ять доларів менше? А Ред теж приносить на п'ять доларів
менше?»
— Реде, якщо ми так зробимо, то вони нам цього довіку
не подарують. Мері не дасть мені й хвилини спокою.
— Та знаю я, як воно буде,— сказав Ред.— Нехай тільки Мері
купить собі якийсь там фартух абощо, то Бесс відразу спитає,
на які такі грошики його куплено. Вони пильнуватимуть одна за
одною, мов яструби. Але богом присягаюся, в мене таке відчуття,
що як ми не зробимо цього тепер, то не зробимо вже ніколи.
— Учора в тебе не було такого відчуття,— зауважив Чарлі.
— Може, було, а може, й ні. Навряд чи воно отак раптом
накотило. Гадаю, воно вже давно мене точить.
— Знаєш, про що я оце подумав? — запитав Чарлі.
— Про що?
— Мабуть, якби стара місіс Гофмен не спинилася сьогодні
заправитись у нас, ти не мав би такого відчуття,— сказав Чарлі.
— Можливо, тут і є якийсь зв'язок,— погодився Ред.— Боже
милий, триста доларів на день! Була б вона не така стара, я за-
любки оженився б на ній.
— Женись і так, вона довго не протягне,— мовив Чарлі.—
Подзвони з автомата й скажи, що вирішив на ній оженитися.
Ось тобі п'ять центів на телефон. Нехай буде за мій рахунок.
— Сучий ти син,— мовив Ред.
— Скажеш потім, що з цього вийде. А поки що в мене до біса
роботи.
— Гаразд, сучий сину. Монету я залишаю собі,— сказав Ред.
— Купи пакет жувальної гумки,— порадив Чарлі.