Уїллард Мотлі
МАЙЖЕ БІЛИЙ ЮНАК

За походженням він був наполовину негр, наполовину білий.
За суспільним становищем — тільки негр. Це ставало ясно, коли
люди довідувалися, що його мати—мулатка з штучно випрямле-
ним волоссям і з ногами, які змушували чоловіків обертатись їй
услід,— тоді вони не зважали на колір шкіри. У нього очі були
сірі, а шкіра така біла, як у Сліма Петерсона; волосся — світле
і зовсім пряме. Тільки ніс та губи були великі — єдиний натяк.
Тітонька Б'юла Мей казала, що він виглядає достоту як «білий
сіромаха». Інші .люди, чорні й білі, плели поза очі бозна-що про
його батьків, навіть після того, як вони побралися. Ті самі люди,
коли мова заходила про нього самого, говорили, прицмокуючи
язиком та похитуючи головою: «Як прикро! Як прикро!» А одна
ірландка з розкошланим волоссям, почуваючи до нього симпатію,
зайшла так далеко, що призналася йому: «Я б одружила тебе зі
своєю донькою, якби ти був білий». У святій простоті та жінка
зовсім забула спитати, хоче він сам того чи ні.
Одне йому запам'яталося. Коли він був малий, батько якось
узяв його на руки й підніс до великого овального дзеркала у
вітальні. «А йди-но сюди, Люсі»,—іпокликав він матір Джіммі.
Мати підійшла, з усмішкою дивлячись на обох своїх чоловіків, що
міцно обіймалися; один такий маленький і беззахисний, другий —
високий, з серйозним поглядом. Вона стала поруч, поправляючи
комірець Джіммі й прибираючи йому з очей волосся. Батько
тримав його посередині між собою і дружиною. «Поглянь у дзер-
кало, синку», — мовив він. Всі троє подивились у дзеркало.
Поважно, не усміхаючись, не пильно, а сумовито й задумливо.
«Поглянь на матір... А тепер на мене», — стримано наказав бать-
ко. «Бачиш, яка шкіра у матері?» Джіммі дивився на свою най-
дорожчу, ласкаву матір, яку так любив. «А тепер поглянь, якого
кольору шкіра в мене». Джіммі дивився на батька. На свого най-
кращого в світі батька. «Ми всі любимо одне одного, сину, всі
троє», — промовив батько, а мати зустрілася з ним поглядом
у дзеркалі, і в очах її крізь смуток прозирала гордість. Вона
обходила рукою його і батька заразом. «Люди — це просто люди.
Одні добрі, інші — погані, — сказав батько. — Люди — це люди.
Дивись... і пам'ятай». Він пам'ятає. І не забуде ніколи.
Якимсь чином той день залишився з ним на все життя. Він
носив його з собою всюди, по обидва боки расової межі. Темношкі-

pi хлопці, з якими він товаришував, називали Джіма «білий негр»,
а білі приятелі часом кидали на нього дивні погляди, але ніколи
нічого такого не казали. Хіба що коли разом вибиралися на
побачення; тоді його сором'язливо попереджали: ти ж, мовляв,
не прохопись ненароком про негрів... Джім не дуже зважав на
те. Всі хлопці чудові, якщо вони тобі до вподоби; всі дівчата
кокетують і заграють, а час від часу влаштовують сцени. Люди —
це просто люди.
Джім пам'ятав іще дещо.
...П'ятдесят восьма вулиця, кафе «Прерія». Лоренцо, білі
білки на чорному обличчі. Кучеряве волосся поприлипало до лису-
ватої голови, наче мухи до липкого паперу. Рубі, її лискуче, шо-
коладного кольору обличчя, кіски сторчма на голові, стрункі бру-
натні ноги, що їх мати називала «лезами». Лоренцо: «Ти чорний,
як і ми». Рубі виспівує: «Та-ак, так! Білий негр, білий негр!» Ло-
ренцо під'юджує: «Ти такий, як і ми. Це каже моя мати. Просто
негр!» Лоренцо й Рубі підступають ближче, погрожують жестами,
кривляються, боляче смикають його за пряме біляве волосся і в
один голос вигукують: «Білий негр! Білий негр!»
Прізвисько так і лишилося.
...Гурти жінок на тротуарі. Губи їхні ворушаться, коли він
проходить повз них з підручниками під пахвою. Очі в усіх
опущені, але стежать за ним. «Як прикро! Як прикро!»
Він бачив їх, знав, що вони говорять про нього. «Як прикро!
Як прикро!»
...Мати плаче в їхній квартирці на четвертому поверсі Трид-
цять дев'ятої вулиці. Каже батькові: «Треба виїздити звідси,
Джіме. Не можна вийти разом на вулицю, всі на нас тільки
й видивляються. Ніби ми вбили когось».
«Яке нам діло до того, що вони видивляються чи базікають?»
«Навіть коли я йду сама, все одно... Мене ніколи не запрошу-
ють у гості. Вони кажуть, нібито я... думаю, що краща за них.
бо одружилася з білим, а такі, як я, мені вже, мовляв, не під-
ходять...»
Батько на те: «Чому люди втручаються не в свої справи? А хай
їм дідько!» Мати плаче. Нема друзів, нема товариства. Тільки їх
троє.
...Потім переїзд у нетрі поблизу Холстеда й Максвелла, де
люди всіх рас мешкали разом, тулилися по сусідству. Євреї, мек-
сіканці, поляки, негри, італійці, греки — всі раси змішувались.
Там було чудово. Вони вже могли виходити на вулицю разом.
Ніхто на них не витріщався, ніхто їх не обзивав.
Він виріс там.
...Помалу підростав. Скільки разів білі приятелі не запрошу-
вали його на вечірки до себе додому, коли там бували дівчата
з їхнього кварталу. Але за межі кварталу вони вибиралися разом,
знайомилися з дівчатами, ходили на побачення з незнайомками
чи кудись на вечірки. Він не любив думати про компанії в їхньому

кварталі — дівчата, музика і все інше. Для нього двері туди були
зачинені.
...Тільки раз він збрехав. Уже кілька тижнів він товаришував
із Тоні з Расін-авеню. Грали в більярд, пили пиво на Вест-Меді-
сон-стріт, роз'їжджали на старенькому деренчливому «шевроле»
Тоні. Якось той глянув па нього дивним поглядом і спитав прямо:
«Власне, а хто ти є?»
Джім почервонів, обличчя в нього пашіло. «Я поляк», — ска-
зав він.
Пізніше Джім пошкодував про це. Хто зна, чому він так від-
повів. Йому було соромно.
...Потім він закінчив школу й мусив іти на роботу. Влашту-
вався в готелі, у центрі міста, — адже ніхто не знав, хто він
насправді; а тітонька Б'юла Мей сказала, що нічого поганого
в цьому нема, він може «зійти за білого», коли йдеться про заро-
біток, тільки нехай і не думає цуратися своїх людей.
А для нього то був обман. Зречення половини власного «я».
Нечесна гра. Він знав, як важко темношкірим хлопцям знай-
ти пристойне місце. Інша річ — сказати: «Я негр», — і спробу-
вати своє щастя нарівні з ними, шукаючи роботу. Він так не
сказав.
Джім пам'ятав безліч таких речей, вони зав'язувалися в його
нам'яті міцними вузлами. Расова межа для нього не існувала, він
міг жити так, як хотів. Дівчат завойовував одразу. Бігав на вечір-
ки на Саус-Сайд, на Тридцять п'яту, на Мічіган-стріт і в Саус-
парк. Відвідував танці в залі «Савой» і «Трайянон». Бував на
родинних святах у поляків та італійців, на весіллях в ірландців.
Він з біса гарно проводив час. Люди — це просто люди...
Джім водився і з негритянськими дівчатами. Деякі з них
трималися осторонь від нього, не знаючи, хто він. Це були його
люди. Але він не почував себе з ними вільно. І з білими теж не
ставав до кінця собою. Своїх людей у нього не було.
А тоді зовсім несподівано шалено закохався в Кору. Такого
з ним раніше не траплялося. Часом він мріяв, хто це буде — біла
дівчина чи негритянка. А теперь ось воно. Він не міг нічим собі
зарадити і злякався. Він бентежився, дивувавсь і, хоча соромився
признатись собі в цьому, в нього виникло бажання не мати
й краплини негритянської крові.
Він зустрів Кору на танцях у «Трайяноні». Волосся вона мала
не таке світле, як у нього, але дуже кучеряве. Шкіра в неї була
рожева й ніжна, груди пружні, а ясно-червоні губи невимушене
розтулені й завжди вологі. Завжди такі.
Познайомив їх Лео. Потім залишив самих, і вони весь час
танцювали вдвох, а коли настав час розходитись, Лео кудись зник.
Джім запитав, чи не можна провести її додому.
— Це було б дуже мило з вашого боку, — сказала вона. її
усміхнені, ляльково-блакитні очі широко розплющились.
Дівчина на мить притулилася до нього, коли він помагав їй

одягти пальто. Він спалахнув від задоволення, від легкого дотику
їхніх тіл. Не озиваючись одне до одного, вони йшли поруч крізь
натовп, що розтікався після танців, і вийшли на Котедж-Гроув,
усе ще мовчки. Коли проходили повз освітлені дзеркальні вітрини
аптеки Уолгріна, Джім спитав її:
— Не бажаєте вилити солодового напою?
Вона не відповіла, лиш усміхнулась йому, а він у дверях при-
тримав її м'яку руку.
Маленькими ковтками вона пила солодове молоко. Джім водив
соломинкою в склянці. Час від часу Кора позирала на нього
і привітно мружилась. Обоє 'мовчали. Потім, коли вона допила,
Джім підніс сірника до її сигарети, і вони затримали погляди
одне на одному надовше, ніж годилося б. Губи в неї зовсім розту-
лилися, а кільця диму від сигарети заплутались у волоссі.
Вони стояли поруч перед її будинком, і обом не хотілося йти.
— Гарні були танці, — мовила Кора, торкаючись пальцями
верхівки живоплоту.
— Так, а надто після того, як я зустрів вас.
— Ми ще з вами побачимося, правда? — спитала вона, несмі-
ливо позираючи на нього.
Джім дивився собі під ноги. Він намагався не почервоніти.
— Краще я сам вам скажу, ніж хтось інший... Я негр, — вимо-
вив він.
На мить їй забило дух, відібрало мову.
— О, ви жартуєте! — вигукнула вона з коротким, дражливим
смішком.
— Ні. Я сказав вам, бо ви подобаєтесь мені.
Вона ступила крок назад. Підвела очі на вікна будинку, див-
лячись, чи не горить де світло за шторами.
— Будь ласка, дозвольте мені знову побачити вас, — сказав
Джім.
Дівчина, заспокоївшись, відвела погляд від вікон. Втупилась
собі під ноги, як і він. Не підійшла ближче. Губи в неї були міцно
стулені, в куточках рота залягли різкі складки.
— Дозвольте мені зустрітися з вами, — повторив Джім.
Ще раз нишком зиркнула на будинок, тоді на нього, все ще
не ймучи віри.
— Це ж неправда — те... що ви не білий?
— Хіба це має значення?
— Ні... тільки...
— Дозвольте мені зустрітися з вами, — просив Джім.
Її губи трохи розімкнулися. Вона якось дивно на нього поди-
вилася і так глибоко зазирнула в очі, що він почав тремтіти;
обдивившись його з голови до ніг, знову глянула в очі. Струснула
головою.
— Гаразд... зателефонуйте мені завтра вдень. — І дала йому
номер.

Він бачив, ,як дівчина йшла в будинок. Потім попрямував
до рогу і став 'чекати на трамвай. Вдарив ногою об тротуар і міцно
стис кулаки.
Джім зустрівся з нею в Джексон-парку. Вони ходили по
алеях. Кора була дуже гарна в своєму рожевому платті, губи
в неї- були трохи надуті, а очі весь час дивились убік. Для Джіма
вона була все на світі. У глибині парку, далі від людей, вони сіли
на лавку й Кора сказала:
— Я ніколи не любила чорн... негрів. Ти зовсім не схожий
на них.
Вони попростували в другий кінець парку.
— Чому ти всім говориш про це? — спитала вона.
— Люди — це просто люди, — відповів він, але ці слова вже
не звучали переконливо.
Ще двічі вони зустрічалися в парку. Перший раз просто
сиділи й розмовляли, а на другий — пішли в кіно. Обидва рази
він проводив її до зупинки трамвая і там прощався. Так хотіла
вона.
Потім вони зустрічалися крадькома. Кора не хотіла бачитися
з Джімом, коли з ним були його білі приятелі, й ніколи не пояс-
нювала чому. А коли вони лишалися самі, вона міцно притиска-
лась до нього всім тілом. Все було добре й тоді, коли Кора запро-
шувала декого з своїх друзів — тих, хто не знав його.
Вони бачилися часто. І невдовзі Джі'м, ловлячи на собі її
довгі, пильні погляди, зрозумів, що подобається їй. Він помічав,
як іноді вона міцно хапала його за руку, як визивно танцювала
з ним. Часом Кора дозволяла провести себе додому, і там, на ґанку,
вони стояли, притулившись одне до одного. «Коро, я хочу, щоб
ти прийшла до мене в гості, — сказав він якось. — У мене чудові
батьки, вони тобі сподобаються». Він мріяв, як вони вчотирьох
зберуться разом. «Наш район не дуже гарний, тобто я хочу ска-
зати, що зовні він не дуже привабливий, але люди в нас кращі,
ніж... деінде. Ось побачиш, тобі сподобаються мої батьки». — «Га-
разд, я прийду, Джіммі. Я не проти».
Батько кепкував з нього, казав, що це, напевне, серйозно,
адже досі він ніколи не приводив дівчат додому. Мати приготу-
вала смажене курча й домашнє печиво. Коли він виходив по
Кору, батько й мати, обоє з ганчірками в руках, вдесяте до блиску
протирали меблі у вітальні. Він чув, як вони тихо сміються, зга-
дуючи перше своє побачення.
Джім не попередив їх, що вона біла. Але вони анітрохи не
здивувалися.
— Мамо, це Кора.
— Дуже приємно, люба моя. Джіммі так багато говорив про
вас.
Мила, кохана матінка! Завжди така добра й привітна...
— Тату, це Кора.

Батько усміхається, дивиться на дівчину своїми блакитними,
точнісінько як у неї, очима і починає розповідати якусь неймо-
вірну історію із серії «Коли Джіммі було три роки...» Милий, ста-
ренький батько... «Люди — це просто люди».
Батьки почували себе цілком невимушене. Тільки Корі було
трохи ніяково. Вона нервувала, уникала батькового й материного
погляду, шукала підтримки у Джіма. Сиділа на самому краєчку
стільця. «Т-так, сер... Ні, місіс Уорнер». Дівчина лише торкнулася
чудових страв, що їх мати готувала півдня. А Джім дивився на
неї, на матір і батька, сподіваючись, що вони нічого не помітять;
кінець кінцем він і сам почав нервувати й зрадів, коли вони
вийшли з дому. Тут обоє знову стали самі собою.
— Мати й батько в мене чудові. Тобі треба їх краще взнати, —
казав він, благальне дивлячись на неї й шукаючи співчуття.
Кора неуважно посміхнулася й нічого не відповіла.
На Чотирнадцятій вулиці вони зустріли Сліка Харпера. Слік
був чорний, як ніч. Говорив він з південною вимовою, вживаючи
чікагські жаргонні слівця, і через те іноді важко було його зро-
зуміти. Він любив витанцьовувати джітсрбаг просто на вулиці,
а дівчат мав цілу купу — чорних, мулаток, світлошкірих... До
всіх їх він ставився однаково й спокійно, і всі називали його просто
Слік; одягався за останнім криком моди — носив штани з широ-
ким ременем, крислаті капелюхи, яскраві спортивні куртки, кубин-
ські черевики на високих підборах і солом'яні брилі з барвистими
стрічками. Слік привітався з Джімом, а на Кору кинув швидкий,
уважний погляд.
— Слухай, старий! — гукнув він. — Я знаю, всі дають чосу,
коли з'являється поліцейська таратайка, але де це ти подівся?
Без жартів. Я шукав тебе, старий. В суботу ми встругнемо вечірку
і хочемо, щоб ти теж був.
Джім стояв, прикипівши до тротуару, нервово перебирав паль-
цями в кишенях і боявся підвести очі на Кору. Він бачив, як
ворушилися великі червонуваті губи Сліка, відкриваючи рядки
білих зубів. Аж ось Слік замовк;, він пильно дивився на Кору
з вимушеною посмішкою на чорному обличчі.
— Коро, це Слік Харпер.
— Добрий день. — Її голос долинув десь іздалеку, наче з даху
будинку.
— Радий бачити вас, — сказав Слік. — Маєш гарний смак,
Джіме. — Він оглянув дівчину з голови до ніг. — Чому б тобі не
взяти її на нашу вечірку?
— Може, й візьму. Але нам уже треба йти.
Йому довелося тоді крокувати швидко, щоб не відстати від
Кори.
До них додому вона'більш не приходила.
Але невдовзі запросила його до себе, перед тим добре підго-
тувавши. «Тільки не... не прохопися моїм батькам, що ти негр.
Будь ласка, Джіммі. Обіцяй мені... Батько не любить чорних...

У моїх старих не такі широкі погляди, як у мене... І не ображайся
на батька, Джіммі», — попереджала вона.
Він пішов туди. Біля їхнього будинку стояла машина кремо-
вого кольору, а в кімнатах — попільниці на високих підставках,
столики з химерними дрібничками, рояль, на якому ніхто не грав.
Корин батько курив сигари, мав акції кількох компаній, щозими
проводив два тижні у Флоріді й полюбляв історійки про «флорід-
ських негрів». У Кориної матері губи були розтулені так само,
як у доньки, але вона дихала важко, ніби весь час силкувалася
наздогнати сама себе. То була огрядна, одягнена без усякого смаку
жінка. Коли чоловік крізь сигарний дим розповідав «південні»
історії, вона картала його: «Ну-бо, Гаррі, ти не повинен так гово-
рити! Що про тебе подумає цей милий юнак? На світі багато
добрих, чесних негрів, я певна. Звичайно, мені не доводилося
зустрічатись із ними особисто... Але ж, Гаррі, не будь таким гру-
бим. Не забувай, що ти пив молоко з грудей чорношкірої годів-
ниці, 0 Гаррі, розкажи ї'м про те мале негреня, що хотіло догля-
нути твою машину., Пригадуєш: «Два центи на бочку, містере
з Півночі! »
Кора сиділа, тримаючи руки на колінах і міцно переплівши
пальці. Джім усміхався з жартів містера Хартлі й почував себе
жахливо. Він зрозумів, що краще не ходити в гості ні до кого.
а бути тільки вдвох.
Джім і Кора зустрічалися чотири місяці. Це був важкий
час для них обох. Але й нарізно вони почували себе нещасливи-
ми. А коли були разом, то очима повсякчас звинувачували одно
одного. Здавалось, іноді вони просто зазнавали втіхи від взаємних
образ. Джім не подзвонить їй, і йому погано. Кора не напише йому
або піде на побачення з Чаком Нелсоном чи Фредом Шульцом —
тоді погано їй. Щось тримало їх нарізно. І щось притягало одне
до одного.
Джім багато сушив собі голову. Чотири рази мусило відбутися
перетворення. Чотири рази напівнегр повинен одружитися з білою,
щоб офіційно його визнали білим. Кров має пройти чотири пере-
творення. Мулат — ось ким він був; квартерон, октарон — тоді
лише все це зникає. Тоді ти вже нарешті білий. Можливо, його
правнуки... Чотири рази кров повинна змішатися з іншою кров'ю.
Якось пізно ввечері вони їхали машиною Тоні до лісового
заповідника.
— Про що ти думаєш, Джіммі?
— Так, ні про що. Просто думаю.
— Тобі до вподоби моя нова сукня? Як я в ній виглядаю?
— Який гострий місяць, правда, Коро?
Машина м'яко котила темним, порожнім шосе. Вони виїхали
на гравієву дорогу, і тут Джім перемкнув мотор на другу швид-
кість. Кора притулилася щокою до рукава його пальта. Чути було,
як гілки дерев шкрябають по боках машини. Цієї хвилини Кора
була ближче до нього, ніж будь-коли. Він відчував запах парфумів

у її волоссі, жовтаві пасма якого лоскотали його ніс. Він зупинив
машину й вимкнув світло. Кора підняла його руку над своєю
головою і поклала собі на плечі, потім на талію, гладила її.
— Давай посидимо так — поруч і в теплі... — прошепотіла
вона. її голос потонув у нього на грудях, у складках пальта.
Вони довго сиділи так. Тоді Джім сказав:
— Давай пройдемося.
Він одчинив дверцята й, підтримуючи її, поміг вилізти л ма-
шини. Поки він ще не розімкнув руки, вона легенько вкусила
його за вухо.
— Не роби цього, — сказав він, а вона захихотіла.
Важко дихаючи, вони пробиралися крізь невисокі кущі в лісі.
Віття дряпало їм руки. Кілька тоненьких гілочок заплута-
лися в Кориному волоссі. Вони відчували, як ноги вгрузають
у землю. Кора не приймала руки з Джімової голови й перебирала
волосся. «Облиш, облиш», — казав він. І врешті спіймав її пальці
й міцно затис у своїх. Отак вони і йшли. Світив місяць, і від них
на землю падали тіні. Два силуети, що підіймалися некрутим
схилом.
Нагорі Джім знайшов невелику галявину, порослу травою.
Далеко на північний схід простяглеся Чікаго — низки тьмяних
вогників, чимдалі численніших і тьмяніших.
їх огортала ніч.
Вони сиділи на маленькому горбочку, плечем до плеча, і Кора
пригорнулася до нього ще тісніше. Вона відчувала тепло його
грудей, відкритої шиї. Вони не розмовляли, не ворушились. Він
глянув угору, на розсипані по небу зірки, й на місяць, який саме
ховався за хмару. Його рука обвилась навколо неї, ніби захищаючи
її. Джім заплющив очі й уткнувся обличчям у її волосся.
— Коро! Коро!
Єдиною відповіддю був легенький порух дівочого тіла.
— Коро, я кохаю тебе!
— Кохаєш, Джіммі? — мовила вона і притислась до нього так
міцно, що він відчув, як стукотить її серце.
Він не поворухнувся. Але за хвилю вона почала повільно від-
хилятися назад і потягла за собою і його, аж поки обоє лягли на
землю. Так вони лежали довго. Він дивився на Кору. Очі її були
заплющені. Вона важко дихала. Губи були розтулені й вологі.
— Джіммі.
— Що?
— Нічого.
Він сів. Кора теж.
— Тут нікого немає, крім нас, — сказала вона.
її пальці розстебнули один ґудзик на його сорочці, потім
другий, почали перебирати волосинки на грудях.
— Тут нікого немає, крім нас, — проказала вона ще раз і за-
сунула руку далі під сорочку, пестячи його плечі й шию.
— Ми не можемо, Коро. Не можемо.

— Тому, що ти не білий? Але для мене це байдуже, Джіммі.
Слово честі, байдуже.
— Ні, не тому. Я люблю тебе. Ось чому я не можу. Ось чому
я хочу...
Він сів рівно. Зірвав кілька травинок, підняв і задивився на
них проти світла. Вона лежала головою в нього на колінах, лежала
зовсім спокійно. Джім відчував її подих, тепло й вологу в себе
на руці. Він випустив травинки, глянув, як вітер підхопив їх
і кинув на землю. Потім узяв Кору за плечі й ніжно підвів; вони
сиділи близько, вдивляючись одне одному в очі.
— Я хочу, щоб у нас це було чесно, Коро, — сказав він. —
Ти вийдеш за мене заміж?
Червоні плями на її щоках виглядали так, ніби після ляпаса,
їх було видно навіть при світлі місяця. Дівчина сиділа, не спи-
раючись на нього. Руки її випростались, рівні й пружні, її очі
впились у його, наче хотіли пропалити їхню ніжну оболонку.
— Ти клятий брудний негр! — вигукнула вона, скочивши на
ноги й подалася геть так швидко, як тільки могла.
Коли вона зникла, він ліг долілиць на те місце, де щойно
сидів. Випростався. Трава, яку він вирвав, прилипла йому до
губів.
— Люди — це просто люди. — Джім вимовив це вголос. —
Люди — це просто люди.
Він засміявся хрипко, глухо. «Люди — це просто люди». Потім
у нього вихопилося щось схоже на сміх, перерваний риданням.
Він плакав, у нестямі схопившись руками за голову, заховавши
обличчя в траву, щоб заглушити свій плач. Там, десь далеко від
нього втікала Кора. Місяць вийшов з-за хмари й освітив його білі
руки, що безпорадно обхопили голову, білі руки й біляве волосся.