Фленнері О'Коннор
ДОБРУ ЛЮДИНУ ВАЖКО ЗНАЙТИ

Бабуся не мала бажання їхати у Флоріду. Вона хотіла відві-
дати якогось родича на сході Теннессі й не пропускала жодної
нагоди вплинути на Бейлі. Бейлі був її єдиний син, у якого вона
й жила. Він сидів біля столу на краєчку стільця, схилившись над
оранжевою спортивною сторінкою «Джорнела».
— Ти глянь сюди, Бейлі,— сказала вона.— Ось на прочитай.—
Вона однією рукою вперлася в худе стегно, а другою потрусила
газету над його лисиною.— Той тип, що прозиває себе Невдахою,
втік з федеральної в'язниці і простує у Флоріду. Ти прочитай, що
тут пишуть, що він зробив з тими людьми. Прочитай-но. Я ніза-
що не повезла б дітей туди, де розгулює такий злочинець. Мене б
потім довіку мучило сумління.
Бейлі так і не відірвав очей від своєї газети. Бабуся махнула
на нього рукою і обернулася до невістки — молодої жінки в шта-
нях, з круглим, як капустина, невинним обличчям, пов'язаної
зеленою хусткою, що її кінці стирчали на маківці, немов кролячі
вуха. Вона сиділа на канапі й годувала дитину абрикосами з
бляшанки.
— Діти вже бачили Флоріду,— сказала бабуся.— Тепер їх тре-
ба повезти кудись інде, хай подивляться на світ, чогось навчаться.
А на сході Теннессі вони ніколи не були.
Невістка, здавалося, не слухала її, але восьмирічний Джон
Веслі, присадкуватий хлопчик в окулярах, сказав:
— Як ви не хочете їхати у Флоріду, то лишайтеся вдома.—
Він сидів на підлозі з своєю малою сестрою Джун Стар і читав
комікси.
— Та вона й дня не лишиться вдома, хоч тії її озолоти,—
сказала Джун Стар, не підіймаючи русявої голови.
— Ну добре, а що ви робитимете, коли той Невдаха вас спій-
має? — спитала бабуся.
— Я йому як дам,— сказав Джон Веслі.
— Вона не лишиться вдома й за мільйон,— вела своєї Джун
Стар.— Боятиметься щось пропустити. Завжди, куди ми, туди
й вона.
— Стривай-но, міс,— сказала бабуся,— я тобі нагадаю про це,
коли ти проситимеш мене накрутити тобі коси.
Джун Стар відповіла, що її коси й так кучеряві.

Другого дня бабуся була готова швидше за всіх і перша сіла
в машину. Свій великий чорний саквояж вона прилаштувала в
кутку, і він височів там, як голова гіпопотама. Під ним бабуся
сховала кошик з котом Пітті Сінгом. Вона не мала наміру залишати
кота самого; за три дні він без неї занидіє, а ще може ненароком
зачепити котрийсь вимикач: на плиті й отруїтися газом. Бейлі,
її син, не дозволяв брати кота в мотелі.
Бабуся розташувалася ззаду, а обабіч неї Джон Веслі й Джун
Стар. Бейлі й невістка з дитиною сіли спереду; вони вирушили
з Атланти у вісім сорок п'ять, і спідометр показував цифру 55 890.
Бабуся записала її: коли вони вернуться додому, всім буде цікаво
знати, скільки ж миль вони здолали, от вона їм і скаже. Хвилин
за двадцять вони вже були на околиці міста.
Стара дама вмостилася зручніше, скинула білі нитяні рукавич-
ки і поклала їх разом з сумочкою в заглибину біля задньої шибки.
Невістка була в тих самих штанях і в зеленій хустці, але бабуся
вирядилась у темно-синій брилик з пучком білих фіалок і в темно-
синю сукню в білу цятку. Комірець і чохли з білого серпанку
закінчувалися мереживом, а біля викоту вона пришпилила напа-
ханий пучок штучних фіалок. Часом би сталася аварія, то кожен,
хто знайде її мертву на шляху, зразу побачить, що вона дама.
Бабуся заявила, що, на її думку, такого гарного дня тільки
подорожувати: ні гаряче, ні холодно, і нагадала Бейлі, що макси-
мальна швидкість п'ятдесят п'ять миль на годину і що за придо-
рожніми щитами і в кущах ховаються патрульні — не встигнеш
зменшити швидкість, як вони вже поженуться за тобою. Вона
звертала їхню увагу на все, що їй здавалося цікавим: на Стоун-
Маунтін ', на голубе громаддя граніту, що часом височіло з обох
боків дороги, на жовті глинясті узбіччя, порізані червоними про-
жилками, і на вруна ярини, що рядками зеленого мережива
вкривали поле. Дерева купалися в сріблясто-білім світлі, навіть
найхирлявіші з них світилися. Діти читали комікси, а невістка
заснула.
— Проїдьмо швидше Джорджію, хай вона щезне з очей,— ска-
зав Джон Веслі.
— Якби я була хлопцем,— зауважила бабуся,— то ніколи не
сказала б так про свій рідний штат. Теннессі відомий горами, а
Джорджія пагорбами.
— Теннессі — смердюче село,— сказав Джон Веслі.— І Джорд-
жія також паскудний штат.
— Факт,— сказала Джун Стар.
— Колись,— мовила бабуся, сплітаючи тонкі вузлуваті паль-
ці,— діти дужче шанували свій рідний штат і своїх батьків, та
й взагалі все. Люди жили тоді справедливо. Ой гляньте, яке гар-
1- С т о у н-М а у н т і н — гранітна скеля поблизу міста Атланти в шта-
ті Джорджія, на якій витесано пам'ятник героям громадянської війки
1861-1865 pp.

ненько! — вигукнула вона, показуючи на негреня, що стояло на
порозі халупи.— Правда ж, хоч малюй його? — додала вона.
Всі обернулися й глянули в задню шибку. Негреня помахало
їм рукою.
— Він без штанів,— зауважила Джун Стар.
— Мабуть, у нього їх зовсім немає,— пояснила бабуся.—
В сільських негренят немає багато-чого з того, що є в нас. Якби
я вміла малювати, я б його намалювала.
Діти помінялися коміксами.
Бабуся викликалась потримати дитину, й невістка передала її
через спинку переднього сидіння. Вмостивши мале на колінах,
бабуся гойдала його і розповідала про все, що вони минали. Вона
закочувала очі, віддимала губи й тулилася сухим, зморщеним
обличчям до гладенького, ніжного дитячого личка. Часом дитина
дарувала їй непритомну усмішку. Вони проїхали повз лан, засія-
ний бавовною, серед якого, ніби острівці, видніло п'ять чи шість
обгороджених могил.
— Гляньте он туди! — показала бабуся на могили.— Там
колись ховали родину плантатора. На кожній плантації раніше
було своє кладовище.
— А де ж сама плантація? — спитав Джон Веслі.
— Все «Розвіяне вітром» ', ха-ха-ха,— пожартувала бабуся.
Діти докінчили свої комікси, дістали сніданок і почали їсти.
Бабуся з'їла бутерброд з маргарином та одну оливку і не дозво-
лила дітям викинути крізь віконце порожню коробку й паперові
серветки. Дітям стало нудно, і вони вигадали собі розвагу: одне
вибирало хмару, а друге вгадувало, на що вона схожа. Джон
Веслі вибрав хмару, схожу на корову, і Джун Стар вгадала, що
то корова, але Джон Веслі, сказав, що то машина. Джун Стар
заявила, що він грається нечесно, і вони затіяли бійку, штовхаючи
одне одною поза бабусею.
Бабуся заявила, що розповість їм цікаву історію, якщо вони
втихомиряться. Розповідала вона дуже театрально, закочувала
очі, хитала головою. Коли вона ще була молодою дівчиною, роз'
казувала бабуся, до неї залицявся містер Генрі Аткінс Май із
Джеспера в штаті Джорджія. Він був гарний на вроду, справжній
джентльмен, і щосуботи приносив їй кавуна, вирізавши на ньому
ножем своє прізвище: Г. А. Май. Та ось однієї суботи містер Май
приніс їй кавуна, а вдома нікого не було. Він поклав його на ґанку,
а сам сів у свій кабріолет і поїхав у Джеспер. Але той кавун їй
не дістався, бо один негр побачив, що на ньому написано ГАМАЙ,
та й згамав його.
Джона Веслі ця історія насмішила, він усе не переставав хихо-
тіти, а Джун Стар заявила, що не бачить у ній нічого цікавого.
1- «Розвіяно вітром» — назва роману американської письменниці
М. Мітчсл (1900—1939), в якому змальовано розпад давнього плантатор-
ського ладу в середині XIX ст. в США.

Вона б не вийшла заміж за того, хто дарує тільки кавуни
щосуботи.
— 1 дарма,— сказала бабуся.— Містер Май був справжній
джентльмен, до того ж купив акції кока-коли, тільки-но вони
з'явилися на біржі, і кілька років тому помер багатієм.
Вони зупинилися коло «Вежі» поласувати сендвічами з пече-
ною яловичиною. «Вежа», частково побілена, а частково оббита
дошками будівля, де містилася бензоколонка й зала для танців,
стояла на голому місці, зразу, коли виїхати з Тімоті. її господарем
був товстун на прізвище Рудий Семмі Бате, тож і сама будівля,
і дорога на кілька миль з обох боків була прикрашена плакатами:
«СКУШТУЙТЕ СЛАВЕТНОЇ ПЕЧЕНІ РУДОГО СЕММІ», «НІ-
ХТО НЕ ЗРІВНЯЄТЬСЯ З РУДИМ СЕММІ», «ЗАВІТАЙТЕ ДО
РУДОГО СЕММІ, ТОВСТОГО ЖАРТУНА СЕММІ», «СЕММІ -
ВЕТЕРАН», «^УДИЙ СЕММІ - ВАШ ПРИЯТЕЛЬ».
Коли вони під'їхали до «Вежі», Рудий Сем лежав просто на
землі під вантажною машиною, а неподалік верещала сіра мавпа
з фут заввишки, прив'язана ланцюгом до мильного дерева. Мавпа
стрибнула на дерево і метнулась на найвище гілля, коли діти
вилізли з машини й кинулися до неї.
Всередині «Вежа» була довгою темною залою з прилавком
в одному кінці, столами в другому і місцем для танців посередині.
Вони сіли за збитий з дощок стіл поряд з музичним автоматом.
і дружина Сема, висока жінка, така засмагла, що її коси й очі
були ясніші за шкіру, відразу ж прийняла в них замовлення.
Невістка вкинула монету, і автомат заграв «Теннессійський вальс».
Бабуся заявила, що під цю мелодію їй завжди кортить танцювати,
і спитала Бейлі, чи немає і в нього такого бажання, але той
тільки блимнув на неї очима. Він не успадкував її погідної вдачі,
і дорога завжди його дратувала. Карі очі бабусі блищали. Вона
розхитувала головою, вдавала, ніби танцює, не встаючи з стільця.
Джун Стар попросила заграти щось таке, щоб можна було висту-
кувати закаблуками. Мати вкинула ще одну монету, автомат
заграв якусь швидку мелодію, Джун Стар вийшла на середину
й затанцювала, вистукуючи закаблуками.
— Яка гарненька,— сказала дружина Рудого Сема, перехиляю-
чись через прилавок.— Підеш до мене за дочку?
— Чого захотіли,— відповіла Джун Стар.— Я й за мільйон
не жила б у такій халабуді!
Вона побігла на своє місце.
— Гарненька дівчинка,— знов сказала жінка, ввічливо всмі-
хаючись.
— Як тобі не соромно! — просичала бабуся.
Зайшов Рудий Сем і сказав дружині, щоб не вовтузилася за
прилавком, а швидше виконувала замовлення гостей. Його захис-
ного кольору штани трималися на самих клубах, а через них
перевішувався під сорочкою і двигтів, наче мішок з борошном,

живіт. Сем підійшов ближче, сів за сусідній столик і зітхнув
з присвистом.
— Аякже, доробишся до чогось, дідька лисого,— сказав він.—
Дідька лисого.— Він витер червоне пітне обличчя брудною хусточ-
кою.—Такі настали часи, що нікому не можна вірити. Що, хіба
не правда?
— Правда, колись люди були куди кращі,— погодилась ба-
буся.
— Ось минулого тижня пришелепалися до мене двяє хлопців,—
сказав Рудий Сем,— під'їхали «крейслером». Машина стара, роз-
бита, але доброї марки, та й хлопці мені здалися нічого. Сказали,
що працюють на тартаку, і вірте чи пі, а я дав їм бензину наборг.
Ну скажіть мені, чому?
— Бо ви добра людина,— відразу відповіла бабуся.
— Авжеж, мем, мабуть, що так,— сказав Рудий Сем, наче й
сам спантеличений її словами.
Його дружина принесла замовлені страви: п'ять тарілок без
таці, по дві в кожній руці і одну на зігнутому лікті.
— Ніде в світі немає жодної душі, якій можна було б повіри-
ти,— сказала жінка.— Жоднісінької,— додала вона й позирнула
на Рудого Сема.
— А ви читали про того злочинця, Невдаху, що втік з в'язни-
ці? — спитала бабуся.
— Він ще, гляди, й до нас завітає,— мовила дружина Сема.—
Тільки-но почує, що є таке місце, то миттю з'явиться. Дізнається,
що десь хоч два центи є в касі, то миттю...
— Ну годі,— перебив її Рудий Сем,— іди принеси гостям
кока-коли.
Дружина вийшла.
— Добру людину важко знайти,— сказав Рудий Сем.— Життя
стає дедалі гірше. А я ж пам'ятаю ще ті часи, коли можна було
піти з дому і навіть дверей не замкнути. А тепер спробуй.
Вони з бабусею погомоніли про давні часи. Стара сказала, що,
на її думку, то все Європа винна: там, певне, гадають, що тут
грошей хоч греблю гати. Рудий Сем погодився, що це свята правда.
Діти вибігли надвір, на сліпуче сонце, і спинилися біля мавпи
па мильному дереві з дрібним, як мереживо, листям. Мавпа вишу-
кувала на собі бліх і кожну старанно розкушувала, ніби якісь
ласощі.
В гарячий полудень вони рушили далі. Бабуся дрімала, про-
кидаючись кожні п'ять хвилин від власного хропіння, їй перехоті-
лося спати аж за Тумсборо, бо вона раптом згадала, що десь тут
поблизу була стара плантація, куди вона одного разу приїздила
ще дівчиною. Вона сказала, що чільну стіну будинку прикрашало
шість колон, і до нього вела дубова алея, а обабіч неї стояли дві
обвиті плющем альтанки, де приємно було посидіти з кавалером.
нагулявшись по садку. Вона добре пам'ятала, котрою дорогою
треба звертати туди. Вона знала, що Бейлі не захоче гаяти часу

на оглядини якогось там старого будинку, та що більше вона
говорила про нього, то дужче їй кортіло знов побачити його й
дізнатися, чи альтанки ще й досі там стоять.
— У ньому є сховок,— хитро мовила бабуся. Вона брехала,
але їй дуже хотілося, щоб це була правда.— Кажуть, що в ньому
сховали родинне срібло, коли сюдою проходила армія Шермапа,
а потім не могли його знайти...
— Ой як цікаво! — зрадів Джоп Веслі.— Поїдьмо глянути на
той будинок! Знайдемо сховок! Вистукаємо всі дошки й знайдемо!
Хто там мешкає? Куди треба звертати? Тату, звернімо туди, га?
— Я ніколи не бачила будинку зі сховком! — вигукнула Джун
Стар.— Поїдьмо глянути на нього! Тату, чуєте, можна туди звер-
нути?
— Він недалеко звідси,— докинула бабуся.— Хвилин двадцять
їзди, не більше.
Бейлі дивився просто поперед себе. Спідня його щелепа випну-
лась, як підкова.
— Ні,— сказав він.
Діти почали пхикати й верещати, їм конче хотілося глянути
на будинок зі сховком. Джон Веслі гупав ногами в спинку перед-
нього сидіння, Джун Стар повисла в матері на шиї і розпачливо
скиглила їй у вухо, що вони ніколи не бачать нічого гарного,
навіть на канікули, і ніколи не можуть робити того, що хочуть.
Дитина й собі заплакала, а Джон Веслі так гамселив у переднє
сидіння, що в батька ті удари відбивалися в нирках.
— Ну гаразд! — крикнув він і спинив машину на узбіччі доро-
ги.— Цитьте! Замовкніть хоч на секунду! Якщо ви й далі так
верещатимете, то я взагалі нікуди не поїду.
— Дітям було б дуже корисно подивитися на той будинок,—
промурмотіла бабуся.
— Гаразд,— мовив Бейлі,— але знайте, я тільки раз роблю
гак на такі дурниці. Вперше і востаннє.
— Той путівець, що на нього треба звертати, лишився за милю
звідси. Я помітила, коли ми його минали.
— Путівець? — простогнав Бейлі.
Поки вони верталися, бабуся встигла згадати що багато ціка-
вого про будинок: виявляється, над вхідними дверима там було
вікно з кольоровими шибками, а л залі висіла люстра на багато
свічок. Джон Веслі сказав, що сховок треба, мабуть, шукати в
каміні.
— Ви не зможете зайти в будинок,— сказав Пейлі.— Ви ж не
знаєте людей, що там живуть.
— Поки ви будете розмовляти з ними на порозі, я оббіжу буди-
нок і залізу у вікно,— мовив Джоп Веслі.
— Ніхто не вийде з машини,— сказала його мати.
Вони звернули на путівець, і машина, здіймаючи хмари чер-
воної куряви, застрибала ііа вибоїнах. Бабуся згадала ті часи. коли
ще ніде не було мощених доріг і тридцять миль доводилося долати
цілий день. Дорога бігла пагорбами, на ній траплялися несподівані
ями, вимиті дощами, та круті повороти над небезпечними ярами.
То нони опинялися на вершині й перед ними на багато миль
видніли верхівки дерев, то за хвилину спускалися в червону
улоговину, і припорошені дерева дивились на них згори.
— Якщо зараз не з'явиться садиба,— сказав Бейлі,— поверну
назад.
Скидалося на те, що цією дорогою давно ніхто не їхав.
— Вже недалеко,— заспокоїла його бабуся, і не встигла вона
вимовити ці слова, як її приголомшила жахлива думка. Ця думка
так спантеличила бабусю, що вона почервоніла, витріщила очі,
несамохіть дриґнула ногами й зачепила саквояж у кутку машини.
Саквояж упав, газета, що прикривала кошик під ним, з якимось
дивним звуком піднялася, і кіт Пітті Сінг стрибнув Бейлі на плечі.
Тієї миті діти попадали додолу, невістка, притискаючи до себе
дитину,, вилетіла крізь дверці на землю, бабусю шпурнуло на
переднє сидіння. Машина перекинулася і зсунулась боком у гли-
бокий яр поряд з дорогою. Бейлі утримався на місці, а кіт — сірий,
смугастий, з білою латкою спереду на морді і рожевим носом,—
гусеницею обвився навколо його шиї.
Тільки-но діти переконалися, що можуть ворушити руками й
ногами, вони вибралися з машини й загукали:
— Аварія! Ми попали в аварію!
. Бабуся лежала, скорчившись під щитком з приладами й палко
бажала, щоб у неї виявилась якась рана,— тоді Бейлі не відразу
накинеться на неї з лайкою. Перед аварією її приголомшила ось
яка жахлива думка: той будинок, який вона так добре пам'ятала,
був не в Джорджії, а в Теннессі.
Бейлі обома руками відірвав кота від шиї і шпурнув його крізь
віконце просто на сосну. Тоді виліз з машини й пошукав очима
дружину. Вона сиділа, прихилившись спиною до схилу червоного,
розмитого дощами яру і пригортала до грудей немовля, яке не-
стямно верещало. Вона лише розпорола собі щоку і зломила клю-
чицю.
— Ми попали в аварію! — захоплено вигукували діти.
— Тільки нікого не вбило,— розчаровано мовила Джун Стар,
коли побачила, що бабуся, шкутильгаючи, вийшла з машини.
Брилик, пришпилений до волосся, утримався в бабусі на голо-
ві, але криси спереду заломилися й стали дибки, а букетик фіалок
висів над вухом. Бабуся і Бейлі теж посідали на схилі, щоб трохи
заспокоїтись. Усі тремтіли.
— Може, хтось над'їде,— хрипким голосом сказала невістка.
— Я, мабуть, щось собі пошкодила,— мовила бабуся, тримаю-
чись за бік, але до неї ніхто но озвався.
Бейлі цокотів зубами. Він був у жовтій спортивній сорочці,
розмальованій яскраво-синіми папугами, і обличчя в нього було
такс саме жовте, як сорочка. Бабуся вирішила не признаватися,
що той будинок у Теннессі.

Дорога проходила футів за десять над ними, і їм було видно
тільки верхівки дерев, що росли за нею. По той бік яру, в якому
вони сиділи, також здіймався ліс, високий, темний і густий.
Через кілька хвилин вони побачили на пагорбі далеченько від
себе машину, яка наближалася так поволі, ніби ті, хто там сидів,
спостерігали за ними. Бабуся встала й розпачливо замахала
руками, щоб привернути їхню увагу. Машина так само повільно
зникла у видолинку, тоді з'явилася знов, ще повільніше вибираю-
чись на той пагорб, з якого вони перекинулись. Це була чорна,
розхитана машина, схожа на катафалк. У ній сиділо троє чоло-
віків.
Вона спинилася просто вад ними, і водій кілька хвилин мовчки
дивився на них суворим незрозумілим поглядом. Потім він повер-
нув голову, щось буркнув своїм супутникам, і вони вилізли з
машини. Один з них, гладкий хлопець у чорних штанях і черво-
ній, мокрій від поту футболці з сріблястим конем на грудях,
зайшов з правого боку і спинився, роззявивши рота в безглуздій
посмішці. Другий, у штанях захисного кольору, синьому смуга-
стому піджаку й сірому капелюсі, насуненому на чоло так низь-
ко, що він затуляв йому більшу частину обличчя, неквапом зай-
шов з лівого боку. Жоден з них не озивався.
Водій теж виліз з машини і став, так само дивлячись на них
згори. Він був старший за своїх супутників. Чуб у нього почав
уже сивіти, окуляри в тонкій срібній оправі надавали йому вчено-
го вигляду. Довгасте обличчя було пооране глибокими зморшка-
ми. На ньому не було ні сорочки, ні майки, лише тісні сині джинси.
В руці він тримав чорного капелюха і револьвера. Двоє інших
також були озброєні.
— Ми попали в аварію! — загукали діти.
Бабусю не залишало дивне почута, що вона знає чоловіка
в окулярах. Його обличчя було їй таке знайоме, ніби вона знає
його віддавна, але вона не могла згадати, хто це. Чоловік відійшов
від машини й почав спускатися схилом, обережно ступаючи, щоб
не посковзнутися. Взутий він був у темно-руді з білим черевики
без шкарпеток, тому видно було худі червоні кісточки.
— Добрий день,— привітався чоловік.— Бачу, що вас спіткала
невелика пригода.
— Ми двічі перевернулися! — сказала бабуся,
— Раз,—поправив він.—Ми бачили. Залізь, Гайраме, в ма-
шину, глянь, чи вона ціла,— спокійно сказав він хлопцеві в сіро-
му капелюсі.
— Навіщо вам револьвер? — спитав Джон Веслі.— Що ви з ним
робите?
— Леді,— звернувся чоловік до невістки,— ви б не покликали
дітей, щоб вони сіли біля вас? Вони мене дратують. Усі посідайте
там, де стоїте.
— Чого це ви командуєте, що нам робити! — обурилася Джун
Стар.

За ними зяяв ліс, немов чорна паща.
— Ходіть сюди, — покликала мати.
— Слухайте,— раптом озвався Бейлі,— ми попали в скруту.
Ми попали в...
Тієї миті бабуся зойкнула, зіп'ялась на ноги і втупилася в
чоловіка.
— Ви Невдаха! — вигукнула вона.— Я вас відразу впізнала!
— Авжеж,— сказав чоловік і ледь усміхнувся, ніби йому все-
таки було приємно, що його знають.— Та було б краще для всіх
вас, леді, якби ви мене не впізнали.
Бейлі рвучко обернувся і так вилаяв матір, що навіть діти
зніяковіли. Вона заплакала, а Невдаха почервонів.
— Не журіться, леді,— сказав він.— Чоловік часом таке ска-
же, що й не думає. То, мабуть, слово саме в нього вихопилось.
— Вп ж не будете вбивати леді, правда? — сказала бабуся.
витягла з-під рукава чисту хусточку й витерла очі.
Невдаха викопав носаком ямку в землі, тоді засипав її.
— Та не хотілося б,— відповів він.
— Слухайте,— мало не крикнула бабуся,— я знаю, ви добра
людина. По вас видно, що ви не з простих. Я знаю, ви з порядної
родини!
— Звичайно,— сказав він,— з такої порядної, що далі вже
нікуди.— Він усміхнувся, показавши рівні, міцні білі зуби.— Кра-
щої жінки за мою матір не було на світі, і батько також мав золоте
серце.
Хлопець у червоній футболці обійшов їх і став ззаду, вперши
руку з пістолетом у стегно. Невдаха присів навпочіпки.
— Наглядай за дітьми, Боббі Лі,— сказав він,— ти ж знаєш,
що діти мене дратують. — Він дивився на шістьох людей, що
скупчилися перед ним, і, здавалося, ніяковів, не знаючи, про що
з ними говорити. — Яке чисте небо, — зауважив він, глянувши
вгору. — Сонця, щоправда, звідси не видно, зате немає ані хма-
ринки.
— Так, гарний сьогодні день,— погодилась бабуся.— Послухай-
те,— сказала вона,— ви дарма звете себе Невдахою, бо я знаю,
що ви маєте добре серце. Зразу видно, досить тільки глянути
на вас.
— Цитьте! — крикнув Бейлі.— Ніхто не втручайтесь, я сам усе
владнаю! — Він стояв зігнувшись, як бігун перед стартом, але
не рухався з місця.
— Я ціную ваші слова, леді,— мовив Невдаха й обвів револь-
вером на землі кружечок.
— Цю таратайку можна за півгодини полагодити,— озвався
Гайрам, визираючи з-за піднятого капота.
— Добре, але спершу ти й Боббі Лі підете з ним і з хлопчиком
у ліс.— сказав Невдаха, показуючи на Бейлі і Джона Веслі.—
Хлопці хочуть вас про щось запитати,— звернувся він до Бейлі.—
Ви б не пішли з ними в лісок?

— Слухайте,— почав Бейлі,— ми попали і» страшну скруту!
Ніхто не розуміє, в якому ми становищі,— голос його зірвався.
Очі в Бейлі були такі яскраво-сині, як папуги на сорочці. Він і
далі не рушав з місця.
Бабуся підвела руку, щоб поправити криси, ніби хотіла йти
до лісу разом з сипом, але криси відірвались і лишилися в руці.
Вона якусь мить дивилася на них, потім упустила додолу. Гайрам
підтримував Бейлі за руку, наче вів старого діда, Джон Веслі
вчепився за батька, а Боббі Лі йпгоп позаду. Так вони подалися
до лісу, а коли досягли краю темної гущавини, Бейлі прихилився
до голого стовбура сосни й гукнув:
— Я зараз вернуся, мамо, почекайте на мене!
— Негайно вертайся! — гукнула їм услід бабуся, та вони вже
зниклії в гущавині.— Бейлі, сину мій! — трагічним голосом знов
покликала бабуся, але похопилася, що дивиться на Невдаху, який
сидів навпочіпки перед нею.— Я твердо знаю, що ви добра люди-
на,— розпачливо мовила вона.— Ви не з простих.
— Ні, леді, недобра я людина,— відповів Невдаха, помовчав-
ши, ніби зважував її слова,— але на світі е ще гірші за мене.
Батько казав, що я іншого виплоду, ніж мої брати й сестри. Одні
люди, казав, можуть прожити весь свій вік і не спитають себе,
для чого вони живуть, а іншим неодмінно треба до всього доскіпа-
тись, і я, мовляв, саме такий. Казав, що я буду у все пхати
свого носа.— Невдаха одяг свого чорного капелюха і раптом гля-
нув на бабусю. Тоді відвів очі в напрямку лісу, паче знов зніяко-
вів.— Вибачте, леді, що я при вас без сорочки,— сказав він, ледь
згорбившись.— Ми закопали той одяг, у якому втекли, ну от
і ходимо так, поки немає нічого кращого. Це, що па пас, ми пози-
чили в зустрічних людей,— пояснив він.
— Нічого, не турбуйтеся,— мовила бабуся.— Мабуть, БРИЛІ
взяв із собою ще одну сорочку.
— Я потім гляну,— мовив Невдаха.
— Куди вони його повели? — закричала поністка.
— Батько й сам був добра штука,— мовив Невдаха.— Ніколи
не давав маху. Але з владою вмів ладнати. Знав, як до неї підсту-
питися.
— Ви також могли б стати чесною людиною, якби спробува-
ли,— сказала бабуся.— Уявіть собі, як чудово було б десь осісти,
зажити собі спокійно й зручно, не думаючії про те, що на тебе
весь час хтось полює.
Невдаха креслив землю руків'ям револьвера і ніби обмірковував
ЇЇ слова.
— Це ви правду сказали, хтось весь час полює па тебе,— про-
мурмотів він.
Бабуся стояла і, дивлячись згори па Невдаху, раптом помітила,
які в нього худі лопатки.
— Ви коли-небудь молитесь? — спитала вона.

Він похитав головою. Бабуся тільки побачила, як ворухнувся
чорний капелюх між лопатками.
— Ні,— сказав він.
З лісу долинув постріл, за ним другий, і знов запала тиша.
Бабуся' рвучко повернула голову. Але почула тільки, як у верхів'ях
дерев прошелестів вітер, ніби хтось протягло, задоволене відіт-
хнув.
— Бейлі, сину мійі — гукнула бабуся.
— Я колись був мандрівним проповідником, виспівував
псалми,— повів далі Невдаха.— Чого я тільки не перепробував.
Служив у війську, на суходолі й на морі, вдома і за кордоном.
Був двічі одружений, працював у похоронному бюро й на залізни-
ці, орав святу землю, раз попав у смерч, раз бачив, як людину
живцем спалили.— І він подивився на невістку й на дівчинку, що
сидіЛи, пригорнувшись одна до одної, бліді, з осклілими очима.—
Бачив навіть, як били жінку,— додав він.
— Моліться, моліться,— почала бабуся,— тільки молитва...
— Наскільки пам'ятаю, я не був поганим хлопцем,— сказав
Невдаха майже мрійливо.— Але в якомусь місці життєвої стежки
я спіткнувся, і мене замкнули до в'язниці. Поховали живцем.—
Він втупив очі в бабусю, не даючи їй відвести погляду.
— Якби ви тоді були почали молитися,— мовила вона.— А за
що вас уперше замкнули до в'язниці?
— Глянь праворуч — стіна,— сказав Невдаха, знов дивлячись
на безхмарне небо,— глянь ліворуч — стіна. Глянь угору — стеля,
глянь униз —- підлога. Я вже забув, за що, леді. Я там сидів-сидів,
згадував-згадував, що ж я таке зробив, але й досі не згадав. Часом,
бувало, здається, ніби ось-ось згадаєш, але ні, все дарма.
— Може, то сталася якась помилка, що вас посадили? — нері-
шуче спитала бабуся.
— Ні, леді,— сказав Невдаха,— ніякої помилки не сталося.
Вони мали проти мене папери.
— Ви, мабуть, щось украли,— мовила бабуся.
Невдаха глузливо пирхнув.
— Ніхто в світі не мав чогось такого, щоб я захотів украсти,—
сказав він.— Лікар у в'язниці, той, що лікує психів, казав, начебто
мене за те посадили, що я вбив свого батька, але я знаю, що це
брехня. Мій батько ще дев'ятсот дев'ятнадцятого помер від грипу,
я до його смерті не мав ніякого стосунку. Він похований на
баптистському кладовищі в Маунт-Гоупвелі, можете самі туди
поїхати й переконатися.
— Якби ви були молилися,— сказала стара,— Ісус урятував
би вас.
— Та воно так,— сказав Невдаха.
— Ну, то чому ж ви не молитесь? — спитала нона. рантом
затремтівши з захвату.
— Бо я не хочу, щоб мене хтось рятув.чн,— відповів він.—
Я сам зроблю все, що треба.

З лісу до них надійшли Боббі Лі та Гайрам. Боббі Лі тяг
за собою жовту сорочку з яскравими синіми папугами.
— Кинь мені ту сорочку, Боббі Лі,— сказав Невдаха.
Сорочка майнула вгору, впала йому нгі плечі, ,і він одяг її.
Бабуся не могла б сказати, що нагадувала їй та сорочка.
— Ні, леді,— повів далі Невдаха, застібаючії сорочку,— я пе-
реконався, що сам злочин не має значення. Ти можеш зробити
те чи те, вбити когось чи вкрасти в нього колесо від машини,
однаково рано чи пізно забудеш, що ти зробив, але кару свою
отримаєш.
Невістка почала хапати ротом повітря, наче Її хтось душив.
— Леді, може, ви з дівчинкою прогуляєтесь до ліска? — спи-
тав її Невдаха.— Боббі Лі й Гайрам проведуть вас до чоловіка.
— Дякую,— ледь чутно сказала невістка, її ліва рука звисала,
мов нежива, і сонну дитину вона тримала самою тільки правою.
— Поможи дамі, Гайраме,— сказав Невдаха, побачивши, як
їй важко видиратися схилом нагору.— А ти, Боббі Лі, візьми за
руку дівчинку.
— Я не хочу триматися з ним за руку,— сказала Джун Стар,—
він схожий на свиню.
Товстий хлопець спаленів, вишкірив зуби, схопив Джун Стар
за руку й потяг до лісу слідом за Гайрамом, що вів її матір.
Лишившись сама з Невдахою, бабуся переконалася, що втрати-
ла голос. На небі не було жодної хмаринки, але й сонце не світи-
ло. Вона хотіла сказати йому, що треба молитися. Вона кілька
разів розтуляла рота, поки щось вимовила.
— Господи Ісусе, господи Ісусе,— врешті почула вона свій
Г9лос. Вона хотіла просити господа, щоб той урятував Невдаху,
але її прохання прозвучало як прокльон.
— Атож,— мовив Невдаха, наче погоджувався з нею.— Ісус
усе перевернув догори ногами. З ним вийшло те саме, що й зі
мною, тільки він не зробив ніякого злочину, а я зробив, вони
довели мені, бо мали папери. Звісно, вони тих паперів так мені
й не показали,— мовив він.— Тому тепер я всюди залишаю свій
підпис. Я давно вже вирішив завести підпис і все, що роблю, запи-
сувати, вести вчинкам своїм лік. Хочу знати, що я зробив, щоб
потім порівняти злочин з визначеною мені карою і побачити, чи
її по заслузі відміряно. І щоб на тому світі можна було довести,
що до.мене поставились несправедливо. Я сам прозвав себе Невда-
хою,— сказав він,— тому що ніяк не можу врівноважити свої лихі
вчинки з тією карою, яку витерпів.
З лісу долинув розпачливий крик, а за ним постріл.
— А ви як вважаєте, леді, це хіба справедливо, що одного
карають забагато, а другого зовсім не карають?
— Господи Ісусе! — вигукнула бабуся.— Ви ж не з простих!
Я знаю, у вас не здійметься рука застрелити леді! Я знаю, ви
з порядної родини! Моліться! Господи Ісусе, ви ж не будете стрі-
ляти в леді. Я віддам вам усі свої гроші!

— Леді,— мовив Невдаха, дивлячись повз неї в ліс,— де таке
бачено, щоб небіжчик давав щось грабареві.
З лісу почулося ще два постріли, і бабуся підняла голову, мов
спрагла стара індичка, що тягнеться до води.
— Бейлі, сину мій! — закричала вона так, ніби в неї розрива-
лося серце.
— Тільки Ісус воскрешав мертвих,— повів далі Невдаха,— але
йому також не варто було цього робити. Він усе перевернув дого-
ри ногами. Якби так було, як він казав, то лишається тільки одне:
кинути все і йти за ним, а якщо не так, то треба прожити тих
кілька років, що тобі судилися, якнайкраще — когось убити, чи
спалити його дім, чи зробити йому якусь гидоту. Нема більшої
втіхи, як робити гидоту! — крикнув він голосом, що скидався май-
же на тваринне ревіння.
— А може, він не воскрешав людей,— промурмотіла бабуся,
сама не усвідомлюючи, що вона каже; у голові в неї так наморо-
чилося, що вона опустилася додолу й підігнула під себе ноги.
— Мене там не було, тому не скажу, чи він справді воскре-
шав,— відповів Невдаха.— А хотів би я бути там! — Він ударив
кулаком об землю.— Це несправедливо, що мене там не було, бо
я б тоді знав усе напевне. Чуєте, леді,— мало не заверещав він,—
якби я там був, то знав би все напевне і не докотився б до такого!
Голос його наче ось-ось мав зірватися, і в бабусі на мить про-
ясніло в голові. Вона побачила зовсім близько його скривлене
обличчя, і їй здалося, що він зараз заплаче.
— Адже ти один із моїх синів,— промурмотіла вона.— Моя
власна дитина!
Вона простягла руку й торкнулася його плеча. Невдаха відско-
чив, ніби його вкусила гадюка, і тричі вистрілив їй у груди. Тоді
поклав револьвер на землю, зняв окуляри й заходився їх про-
тирати.
Гаирам і Боббі Лі вернулися з лісу й спинились край яру,
дивлячись згори на бабусю, що чи то сиділа, чи лежала в калюжі
крові, підігнувши під себе ноги, як дитина, і всміхалася безхмар-
ному небові.
Без окулярів очі Невдахи, почервонілі й водяві, здавалися яки-
мись беззахисними.
— Віднесіть її і киньте туди, куди повкидали всіх,— сказав
він, беручії на руки кота, що терся об його ногу.
— Нічого не скажеш, балакуча була бабуся,— зауважив Боббі
Лі і, гейкнувши, скотився в яр.
— Добра була б жінка, якби в неї щохвилини хтось стріляв, —
сказав Невдаха.
— Наче це така велика радість,— мовив Боббі Лі.
— Мовчи. Боббі Лі,— сказав Невдаха.— Жити теж не велика
радість.