Січеслав (Дніпропетровськ)
Балада
про чорного і білого янгола
Липневої нічки зустрілась я з янголом близько
торкнувся легенько крилом, мовив голосом тихим:
побудь, мов, зі мною, приємне твоє товариство,
у плавнях орільських ми знайдемо радість і втіху!
Рука льодяна мого серця палкого діткнулась,
холодні вуста усміхались так ніжно й принадно,
не зчулась душа, як спокою і волі позбулась,
і, відчаєм гнана, пішла до Ріки на пораду:
"Ореле, матусю, рятуй, моя пристрасть - мов пастка,
висушує спрага, жага невгамовна і згуба.
Який він вродливий, який неземний і прекрасний!
І все ж він жартує і зовсім мене він не любить."
Й шепнула Орілька:" Лети, моя донечко, далі!
Ти, бідна, не білого янгола, чорного стріла.
Той чорний лиш тішитись буде з твоєї печалі.
А білий, де, знаєш сама, його скурта обсіла.
Шкодуй, моя донечко, серця на любощі зайві,
Не пий, моя донечко, із глека цього - він порожній.
Не схиб, бо часу в тебе мало для праці зосталось,
Нехай він іде собі геть, янгол тьми подорожній!
До білого линь, і молися, якщо він озветься,
І слабкість спокутуй свою, і благай про
натхнення!
Бо янгол той чорний - спокуса земна, що минеться,
А янгол той білий - Покликання Вище, поетко!"
...Облудлої хтивості пута ослабли, і тіло
оману дурну подолавши, злетіло над плесом.
І янгола чорного тінь у воді розчинилась.
І янгола білого усміх сяйнув в піднебессі...
***
Я більше тебе не покличу в діброви Едему,
де так нас чекли посестри мої безкорисні -
Надія і ніжністьтремтлива столи застеляли,
а ложе ладнали - Жага й неземна Насолода.
Казали мені - ти приходь з ним по зорі вечірній,
уроча вечерястоїть на тонкій скатертині,
і чаша труй-зілля, що втому вгамовує денну,
вам серце зворушить, і мужності дасть, і наснаги...
Хоч мить, а в раю, хто із смертних собі в тім
відмовить?
Стояв остовпілий, ні кроку ступити не в змозі,
Лиш блиснули очі, й чоло твоє божисте зблідло,
Та торбу свою полотняну тримав наготові.
Чому ж зволікав ти, розгублений мій пілігріме,
на прощу до кого рушаєш, мандрівнику бідний?...
Ворота зачинено. В рай не запрошують двічі.
Іди собі, старче, ціпок не зламай по дорозі.
***
До 90-ліття Степана Бандери
Над ріллею заспраглою,
неораною, чорною -
орати її ще й орати! -
здіймається сонце червоне.
Ora, ore o Ra! -
молитися сонцю щоденно...
Ім`я Твоє
червоно-чорним тюльпаном
навісні розквітає в степу.
Ім`я Твоє
вітер колише в лісах,
ніби прапор -
Bandiera!
Здобудеш
українську державу,
або загинеш
в борні за неї! -
кликав Ти.
Є держава вже, брате,
І немає її...
Віл остовпілий
римигає жуйку злиденну,
остюками давиться гірко,
сили підвестися нема -
віковічна літаргія триває...
Трапезують
шаблезубі
вовкодухи-вампіри,
опівночі шниряють степом -
цмулять цівочками тонкими
задрімалу волову кров...
Воля або смерть!
Ти сказав
І вкотре народився, Степане.
Яблучко червоне
на чорній тарелі землі...