Джойс Керол Оутс
ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ

Був чоловік, якого вона любила непогамовною любов'ю, і дні
її минали в роздумах про його дружину.
Зовсім не соромлячись і не криючись, вона стежила за нею.
Вона з'являлася слідом за нею біля жалюгідного магазинчика
«Пібоді маркет», в якому було повно людей, і зосереджено чека-
ла — та жінка виходила, сідала в свій пікап і від'їжджала. А дів-
чина на ім'я Дорі стояла на тротуарі, паралізована єдиною дум-
кою; здавалося, ця думка паралізувала навіть її гарне ясне
волосся — серце в неї билось, билось, наче й воно обмірковувало
цю думку, складало плани, та раптом, як на уроці сучасних тан-
ців, вона рвучко поверталася й бігла геть від «Пібоді» до зупинки
біля Елкс-Клаб і далі до університетського містечка, куди пряму-
вав пікап.
Як тільки машина в'їжджала в браму, прибігала Дорі, від-
ставши від неї на кілька будинків, і спостерігала, як та жінка
виходить — на мить у неї оголялося стегно, зів'яле біле тіло, що
його аж ніяк не слід було виставляти напоказ, потім вона обер-
талась і нахилялася, може, й покректуючи при цьому, щоб дістати
з заднього сидіння сумки. Назустріч вибігали двоє її синів — без
пальт, без курток. Нервові, поривчасті, вони викликали в Дорі
жалість. Вийшовши з машини, їхня мати випростувалась — повна
жінка в приношеному пальті, — і, тримаючи в обох руках по важ-
кій сумці, сварячи або піддражнюючи дітей, заходила з ними
в будинок. І Дорі вже не було на що дивитись, хіба тільки на
пікап, який побував у бувальцях, на заметений снігом дворик
перед будинком Арберів та на їхній будинок. Це був великий,
потворний, облуплений вікторіанський будинок, такі ж будинки
в їхньому кварталі орендували багато факультетських викладачів.
Дорі, яка успадкувала від матері здатність підмічати найменші
несправності в речах, здавалося, що будинок можна відремонту-
вати й надати йому пристойного вигляду; але поки ВІН залиша-
тиметься чоловіком ЦІЄЇ ЖІНКИ, будинок буде неохайним, об-
лупленим і потворним.
Вона любила чоловіка цієї жінки шаленою любов'ю, і в самій
її любові було щось потворне. Цю скритну дівчину вважали просто
тихонею, однак вона ввійшла в його життя зовсім не випадко-
во — не випадково з'явилася в його класі, — навпаки, кожний її
крок до поставленої мети, як і кожний предмет туалету та вираз

обличчя, був заздалегідь продуманий, точно розрахований і витон-
чений. До двадцяти років вона майже не задумувалась про себе,
тепер вона була захоплена собою завжди. Вона була довгонога,
довгорука, струнка і з виду дуже сором'язлива, проте ця позірна
сором'язливість була тепер стилізована й стала привабливою.
Вона покинула вживати косметику, і на її юному обиччі, мов
зірочки, сяяли здоров'ям веснянки. Тепер вона скидалася на дів-
чину з реклами тенісних кортів — вона справді грала в теніс, хоч
і досить посередньо. В теніс вона грала з НИМ. І любов так
затьмарила їй голову, що теніс — ці ритмічні, безжальні удари
по м'ячу — здавався їй тільки приводом, так само, як усе в поезії
і взагалі в літературі, лише прийом, який приховує щось
зовсім інше. Любов? Він повинен би вже знати, а може, він
не знав?
Невже він не здогадувався? Щоправда, він грав у теніс з дуже
багатьма дівчатами, тому в цій грі для нього не було нічого
незвичайного... Думка її працювала далі, і, замість того, щоб
спати, вона будувала відчайдушні, хитромудрі плани, обмірковуючи
з цілеспрямованістю, притаманною сучасній молоді, як його запо-
пасти, бо їй здавалося, що вона ніколи не зможе відмовитись від
цього чоловіка.
Дружина вселяла в неї не менший страх, аніж чоловік. Вона
публікувала тонкі книжки віршів, недоступних для розуміння
Дорі, а він, знаменитий чоловік, писав романи й критичні статті.
Дружина була велика, енергійна, яскрава жінка. Чоловік, Марк
Арбер, був майже такий самий великий, хоч і не такий яскравий,
обличчя мав досить меланхолійне, з сіруватим відтінком замазки.
Дорі думала про них постійно — наяву і вві сні, і часом вона
відчувала струмування своєї крові, нестримне бажання, об'єктом
якого був не тільки цей чоловік, а чомусь і його дружина — це
було бажання забрати її здібності, її славу, її дітей, її потворний
будинок, її потворне тіло, саме її життя. У цієї жінки були ясні,
щирі блакитні очі, ходили чутки, що вона п'є; Дорі ніколи не гово-
рила про неї.
Коледж був жіночий, елітарний і дорогий, досить було дівчині
пробути в ньому понад рік, як вона починала відчувати дивну
спорідненість із ним. їй здавалося, що тут завжди була вона й інші
дівчата, такі схожі одна на одну — сонні, з ненафарбованими
обличчями, з лижами взимку й велосипедами в теплі дні, — ніби
тут завжди були ці першокласні професори та й коледж завжди
був такий першокласний, — все, все було таке завжди, існувало
тут споконвіку. В кашемірових блузках, із засмальцьованими
комірами, повсякчас забруднені пастою з кулькових ручок,
дівчата мали стильний і демократичний вигляд. Як і всі, Дорі
розуміла, що більшій частині людства просто не пощастило, що
ніхто з цих знедолених ніколи не переступить порога коледжу,
ніколи — їх не пустять сюди армії в касках, які стережуть його.
Вона ж, Дорі Вайнгаймер, не належала до числа знедолених,

навпаки, їй напрочуд пощастило, і вона завжди повинна дякувати
долі, бо в неї було анітрохи не більше прав на життя, ніж у без-
лічі бідняків, які живуть у цьому світі. І в її уяві виникали нечіткі
фотографії темнолицих голодних натовпів, чи виснажені обличчя
із давніх знімків Освенціму, або ще щось моторошне з «Нью-Йорк
тайме», який кожного разу вважав своїм обов'язком повідомити
щось таке саме напередодні різдва. їй був властивий по-дівочому
м'який і стійкий ідеалізм, який під впливом її університетських
наставників перетворився в прагматизм. Усі вони, студенти Гар-
варда і Йєля, були ідеалістами. Але їм уже сповнилося сорок,
і тепер вони стали так само нетерпимі до загальновизнаних цін-
ностей, як і до поширеної серед їхніх студентів моди носити
хрести. Марк Арбер був найбільше зневірений і красномовний
випускник Гарварда.
На семінарі він сидів уже «на чолі» столу, відкинувшись на
шкіряну спинку крісла. Він був досить дебелий. Колись у мину-
лому, яке Дорі, незважаючи на всі свої зусилля, уявляла дужд
невиразно, він грав у футбол і брав участь у війні — в одній із
війн: мабуть, думала Дорі, це була друга світова війна. У нього
було негарне пихате обличчя і потемнілі зуби. Вірші він читав
різким, свистячим, сердитим голосом. «Як і Маркс, я вважаю, що
поезія сита донесхочу любов'ю, хай їй біс. Сьогодні поезія повинна
культивувати батіг», — часто заявляв він похмуро, а Дорі, яка
не зводила з нього очей, намагалася зрозуміти, чи це серйозно.
кажеться. В їхньому семінарі навчалися чотири дівчини зі стар-
ших курсів, іноді вони ставили йому запитання або висловлювали
власну думку, проте важко було вгадати, яку реакцію викличуть
їхні слова. Часом здавалося, що він їх не чує, іноді він з байду-
жою готовністю кивав головою, або, втупившись у своїх студенток
невидющим поглядом, промовляв: «Таке зауваження досить харак-
терне». Отак сиділа вона, невідривне дивлячись на нього, і серце
її ладне було перетворитися на камінь, охоплене бажанням, нена-
вистю і заздрістю до його дружини; й істота, яка протягом два-
дцяти одного року була Дорі Вайнгаймер, на кінець зими поступо-
во переродилася, переповнилась ревнощами. Вона й сама не знала,
чого прагнула сильніше — цього чоловіка чи перемоги над його
дружиною.
Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала
в нього книги, де кожна його позначка була для неї головолом-
кою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, від-
кидався на спинку крісла і говорив у своїй напористій, роздрато-
ваній і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби
перед ним натовп або його друзі — однаково хто, — він обрушу-
вався на самозванців у сучасній поезії, додаючії до кожного імені
«цей кретин з його сонетами», «ця корова з її дочірнім комплек-
сом», так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: «Будь
ласка, не сердьтесь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте
поблажливі».

Цієї зими він шість чи сім разів пропустив заняття, і всі дів-
чата виявили такт. «Як ти вважаєш, він справді геній?» — запи-
тували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до геть
усього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск
його тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків,
що цілком можливо — він був геній; це були дівчата, які серйозно
вірили в існування геніїв, їхні високооплачувані велемовні профе-
сори вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про
свої таланти, почувати себе невпевнено в стінах коледжу і бути
впевненими у власних силах за його порогом. І Дорі, в якої не
було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низь-
кий, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її та-
лант полягав у її відданості своїй пристрасті, в її підступному
терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі
зуби...
Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона
принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввій-
шов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що
заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить
дивний. Його критичні статті часто з'являлися в нью-йоркських
газетах і журналах, а головне — його знали як автора трьох неве-
ликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, зне-
барвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе
спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коле-
джу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його
дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про...
Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі
Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена при-
страсть — хіба не однаково?
Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула
на цю руку, схожу на шматок м'яса, потім на нього — і не ворух-
нулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса,
безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі
вимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немо-
лодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний чер-
воний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:
— Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закоха-
на в вас. Це сталося зі мною не дуже давно.
— Що, що? — перепитав він і стис її слабку руку, наче віта-
ючись. — Що ви сказали? — В його голосі чулося здивування
і ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.
2
Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізви-
щем —Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала
й третє ім'я — Барбара Камерон, але воно належало до другої
епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітика.

На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, відда-
лік від дітей, любила сидіти одна й думати, втупившись у малень-
кий восьмикутник вікна. Перехожі здавалися їй нікчемними
й безпомічними. Сама вона була огрядна, пітлива жінка, всі її
сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимон-
ного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама
була така велика, вона швидко підмічала чужі недоліки, мовби
розглядала людей у збільшувальне скло. Кожного .ранку мимо її
вікна хиткою ходою шкандибала баба, проходила величезна негри-
тянка, певно, чиясь наймичка, постукувала алюмінієвими мили-
цями дівчина з коледжу — нещасне, відважне створіння, за нею
з'являвся хлопчик із лляним чубом, який жив на другому кінці
вулиці, — у його не по-дитячому серйозному обличчі було щось
демонічне, її власні діти теж були розвинені не по літах і май-
же не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно пере-
бували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.
Нещодавно Барбара Скотт одержала Пулітцерівську премію
за складний цикл сонетів «Голоси різних людей»; її енергійну,
стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала
писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у «Нью-
Йоркер» («О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих
милиць, приглушений гумою»). Талант у неї був настільки при-
родний, що вона дозволяла словам нести себе, куди заманеться.
Десять років вона ходила до психоаналітика й навчилася нічого
не приховувати в собі, і навіть коли їй нічого було сказати, її
виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм
великим, порізаним столом — діти роками дряпали його іграшка-
ми^— і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Най-
дужче зворушували її люди з будь-якими фізичними вадами, може,
вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше
роз'ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями,
на очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через
кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка все ще немай
вдома, а навчання в школі скінчилось: її сини бігли через газон
додому.
Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний
Джефрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спир-
том і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний
сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім
чорним ходом, і Барбара з криком накинулась на них. Нашатир
попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кри-
чала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півго-
дини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого
вона ненавидить — дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка?
її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона
прибрала нашатир і налила собі віскі.
Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захо-
пилися механічним конструктором і забули про неї. Це добре.

Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк,
і на вигляд старші свого віку, немов під тягарем незвичайних
здібностей вони рано подорослішали. Все ж клопоту із ними
вистачало: вони повсякчас щось забували, губили, ламали речі,
обдурювали, передражнювали вчителів, шкільних товаришів
і батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього
ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов
навмисне, не плакали. Вона не завжди могла впевнено сказати,
кому дала життя, — вони були такі незрозумілі, що, навіть коли
бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх
просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові
було ніколи. Він завжди поспішав. У його кабінеті стояли три
старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір —
стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього
не вистачало часу для дітей, він лише похмуро кивав їм або
спиняв їх. Він, Марк Арбер, був такий скороспілий, що після
першого роману, написаного в двадцять чотири роки, який набув
великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від
однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від само-
го себе — він називав це «встигати за своїм другим я», «істинним
н». Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час
щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу
було вже за сорок п'ять, і він, як і більшість відомих критиків
середнього віку, здійснив перехід із «перспективних» у «визнані»,
уникнувши проміжної стадії.
П'ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була
людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що вхо-
див до комплекту конструктора. «Це сучасний кентавр», — мудро
зауважив хлопчик, і Барбара запам'ятала його слова, вважаючи,
що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстро-
ваного журналу...
Мов непрошена гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосередже-
но возяться її сини з металевими пластинками, гайками, болта-
ми, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити
Маркові в коледж, дізнатися, що сталось...
Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура
й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику
для паперів чотири чи п'ять зіжмаканих аркушів — весь його
доробок за тиждень.
Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі
говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм
не подобався Марк — вони вихваляли Барбару; якщо не подоба-
лась Барбара — вони захоплювалися Марком. Обоє були «визна-
ними», але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкри-
вали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині
чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони
відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери... Визнан-
ня повинно було давати їм задоволення, а замість цього воно

змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожне-
чею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом без-
кінечної в Новій Англії зими.
Вона налила собі ще віскі й заснула н кріслі. Невдовзі її роз-
будив гамір — билися діти. Вона сказала: «Припиніть», — і вони
відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бави-
лись у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким
ніколи не користувалися. У Барбари боліла голова. Вона підве-
лася і вийшла налити собі ще віскі.
Близько першої години ночі Марк ввійшов до будинку з чор-
ного ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло. Варбара
в картатому купальному халаті сиділа в кухні біля стола. У неї
було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. «Якого
біса ти сидиш тут?» — спитав Марк. Вона спробувала здвигнути
плечима, він подивився їй просто у вічі. «Я привів тобі економку.
У тебе немає часу для себе, для свосї роботи. — Вимовляючії ці
слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося
сумнівів щодо його ставлення до цієї роботи. — Ти не повинна
занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої
роботи, а для нагляду за господарством — іншими словами, в її
обов'язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб.
Тобі не доведеться думати про дрібниці».
Він не був п'яний, хміль пройшов кілька годин тому, і тепер
він говорив плутано і пишномовне, як говорять удосвіта. Він був
у потертому твидовому пальті—в тому самому, яке він носив,
коли вони одружились, — без краватки, мабуть, кудись її запхнув;
його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що
реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова
знічуються перед живою людиною та її потребами.
— Економка тут, за дверима, — мовив Марк, — зараз я її
приведу.
Він повернувся зі студенткою, яка з вигляду була така, як
і сотні інших студенток.
— Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певно,
ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі, — сказав
Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині.—
Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім'ї викладачів
факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі
наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати
Її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.
Барбара сиділа непорушне. Дівчина була бліда й розгублена,
на вид їй років шістнадцять, не більше. Волосся в неї не приче-
сане, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима
і, здавалося, хотіла щось сказати.
— Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут
усю ніч? — розізлився Марк.
Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко
дихаючи, Марк сердито затупотів по сходах, і дівчина відразу

пішла слідом. І ось уже нічого в домі не вказувало на її присут-
ність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого не сказала,
і тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні,
нагадував про те, що тут відбулося, — запах духів, чисто вимитого
волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких
ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов
від неї і опинився у квартирі їхнього чікагського знайомого —
попав у якийсь вуличний інцидент, його потовкли, — як він набив
їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуеля
Річардсона, і як... Гірких спогадів було багато. Згадала вона,
звісно, й Маркових коханок, про одних вона домислювалась, інших
знала, та ось тепер...
Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться
повідомляти про це спільним знайомим: «Знаєш, Марк зовсім
зав'язнув зі своїм жахливим романом, майже рік ані руш, і тому...»
Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояс-
нення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуван-
ням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи.
У віддаленому крилі будинку в незручній кімнаті для наймички
спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх синів, а може,
вони тільки вдавали, що сплять, і лише вона, Барбара, стояла
в темряві й споглядала безформну масу свого тіла, намагаючись
знайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля. Хід подій був підвлад-
ний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили
з нею роки, порятунку не було.
з
І з цього дня вони стали жити однією сім'єю, або, як казав
Марк: «Це так, ніби ми взяли в дім няню: адже Лант могла жити
в нас постійно, а тепер вона зовсім не буде потрібна». Барбара
готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж
і поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами
Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машин-
ки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити
посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім вона йшла до
себе в кімнату і вчилась... чи щось робила, напевне, вона там щось
робила.
Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні,
Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі
він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запро-
шують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати
за дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче
погодилась, їй так подобалось вести господарство! У ній виховали
любов до порядку, і розгардіяш у домі Арберів засмучував її.
Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила
почорнілий посуд — сама Барбара давно забула, що це срібло, -
мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її

у дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя
з квіткових грядок. Що можна було їм сказати про неї? Барбара
не казала нічого.
«От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не
здогадувалась, що в нас таке страшенне безладдя», — говорила
Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по
руці, заспокоював: «Який же в нас хаос, просто вона схиблена
на чистоті. Я пе вважаю, що в пас безладдя».
Життя поруч з такою істотою мало свою принаду. Молодість
Барбарй не була схожа на молодість Дорі. Під час сніданку всі
тіснилися за спільним столом — тут не було місця секретам, ніхто
не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий
настрій. Зморщечки на обличчі в Барбарй, її смуток не могли бути
не помічені, як не можна було приховати винуватого збудження
Марка, його манеру казати: «Ми повинні поїхати...», «Ми запро-
шені». Це «ми» означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи —•
всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна.
Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї
захоплювало дух від радісного чекання, її волосся блищало, і кож-
на веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі,
що примушувала Барбарине серце боляче стискатися. Зуби в неї
були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький нена-
фарбований рот — несподівано хтивий... Так, усе це примушувало
серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на
день, а Барбара тижнями ходила в тих самих бахматих брюках
і чорному светрі.
Дорі з'являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих
пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки
аристократичних пансіонів грають у трав'яний хокей, і грубих
рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в ела-
стичних брюках, акуратно натягнутих донизу штрипками, які
обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі,
порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд, її при-
страсне бажання допомагати пригнічувало Барбару.
«Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок», —
казала вона роздратовано, і Дорі, мов дитина, яку покартали,
обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття
не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час
сніданку Марк міг перевіряти, як сини вивчають мови. Його
запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами
обрушувались на хлопчиків, ніби гавкіт, — і вони відповідали
з нервовим збудженням, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись
перед дівчиною, яка спостерігала їх з захопленням та любов'ю
і, здавалося, не знала, чи правильні були їхні відповіді.
— Які вони розумні, як усе чудово, — зітхала Дорі.
Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося понов-
лювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетер-
пінням чекала на ці короткі поїздки, Марк тепер рідко брав її

з собою. Він їздив звичайно з Дорі, своїм «секретарем», вона
завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його
враження. Марк ніколи не попереджав дружину про ці поїздки,
тому вона не могла встигнути зібратись. І це був такий очевидний,
такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від'їзду Бар-
бара плакала, стоячи в кухні... Вона дзвонила друзям у Нью-
Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком дієть-
ся. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі.
Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови
з друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зов-
сім нереальним до того часу, поки не клала трубку і знову не
ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в буди-
нок з протягами, що його вони орендували в коледжу, де Барбара
знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.
Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної
думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно
бавились або гасали в батьковому кабінеті, що їм заборонили,
і через якийсь час щось піднімало Барбару на нохи, вона повільно,
важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де
була можлива будь-яка потворність. Коли вона шльопала хлопчи-
ків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали.
«Що з тобою, мамо? — питали вони. — Ти сама не своя». — «Це
ваш батько з'їхав з глузду!» — кричала вона.
їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому не відомі, нік-
чемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її
горем. Активістки жіночого комітету в коледжі і ті були в кращому
становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гід-
ність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бостонському
експресі, була принаймні молода; і хоч дурна й невідома, та,
може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося
їх опублікувати... то хто зна, чим би це могло скінчитися... хто
зміг би передбачити. Дорі Вайнгаймер була одна з п'ятисот чи
п'яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь зако-
хався саме в неї, може, й хтось інший на його місці теж закоха-
вся б? І Барбара в паніці уявляла собі вечоринки, про які вона ні-
чого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою,
Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька
в тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із «Bora» — невагомі
кістки й безвиразне обличчя.
— Дорі довго житиме в нас? — часто запитували хлопчики.
— А що, вона вам не подобається?
— Вона така гарна, від неї так приємно пахне. Вона довго
житиме з нами?
— Запитайте про це вашого батька, — гнівно кидала Барбара.
Перебування дівчини у них дома справді було оформлено за
всіма правилами. Щороку деякі сім'ї викладачів факультету, не
маючи засобів для утримання наймички, брали до себе в дім одну
чи двох студенток, іноді це мало форму опікування чи благодій-

ності, і самі Арбери завжди з презирством ставились до такого
відвертого лібералізму. Але тепер у них була Дорі — і Барбарі
доводилось бігати зі своєю сумкою на коліщатках між прилавками
в «Пібоді маркет», уникаючи зустрічей з іншими професорськими
дружинами, які неодмінно спитали б про їхню компаньйонку.
Вона була змушена купувати для дівчини окремі продукти —
шпінат, овочі, артишоки, — тоді, як вони з Марком любили жирне,
солодке, борошняне, їжу, від якої розвивався склероз судин, руй-
нувалося серпе і здувався живіт. Поки Барбара жадібно їла
й пила, Дорі відчужено підчіплювала на виделку малесенькі шма-
точки. Барбара могла з'їсти втричі більше за Дорі. її апетит
страшенно зростав від самої лише присутності дівчини. (Дорі
звичайно сумирне питала: «Це хлопчики так забруднили ванну?»
або «Можна я відвезу пилосос у майстерню?» Ці невинні запитан-
ня і збуджували в Барбари просто звірячий апетит).
У квітні, через три з половиною місяці після появи Дорі
в їхньому домі, Барбара сиділа нагорі за своїм столом, коли почув-
ся тихий стукіт у дерев'яні двері. Барбара не звикла до відвідин,
незграбно обернулася й поглянула на Марка поверх окулярів.
— Можна мені ввійти? — спитав він. — Над чим ти пра-
цюєш?
У її машинці не було паперу.
— Ні над чим.
— Останнім часом ти не показувала мені нових віршів, що
сталося?
Він сів на підвіконня і закурив. Барбара відчула фізичну
насолоду, побачивши, як він постарів. У неї, як у кожної повної
жінки, шкіра була гладенька, і зморшки на обличчі були непо-
мітні. У нього ж, як у всіх гладких чоловіків, при кожному русі
тряслись в'ялі складки жиру. Чудово, в нього навіть пальці трем-
тіли, коли він закурював сигарету.
— Це найкраще місце в будинку, — сказав він.
— Ти хочеш, щоб я поступилася ним Дорі?
Він здивовано подивився на неї:
— Поступилася? Навіщо? Звичайно, ні.
— Я подумала, може, тобі хочеться випробувати мою вели-
кодушність,
Він спантеличено похитав головою. Барбара намагалася розі-
братись, ненавидить вона цього чоловіка чи відчуває до нього
письменницьку цікавість. Може, він схибнувся, а може, знову
почав пити? Він не пішов на лекції, і вона чула, як вранці він
сперечався з Дорі.
— Барбаро, скільки тобі років? — спитав він.
— Сорок три, як тобі відомо.
Він дивився вбік, на ящики й інший мотлох, ніби приймаючи
серйозне рішення,
— У нас, знаєш, виникли невеликі труднощі.
Барбара зосереджено розглядала свої тупі нігті й мовчала.

— Вона завагітніла. Мабуть, з наміром.
- Що?
— Ну, — неохоче повторив Марк, — вона зробила це умисне.
Вони помовчали. Потім Марк сказав уже іншим тоном:
— Вона каже, що любить дітей. Вона любить наших дітей
і хоче мати своїх. Це поважний аргумент, я не можу позбавити
її цього права... Я розповідаю тобі все це, може, ти погодишся
допомогти...
— Що ти маєш на увазі?
— Я домовився про дещо в Бостоні, — відповів він, відводячи
очі. — І Дорі згодилась... хоч і неохоче... але, на жаль, боюсь, я
не зможу відвезти її... Ти ж знаєш, мені треба їхати в Чікаго...
Барбара не дивилась на нього.
— Я ж повинен виступати в Чікагському університеті разом
із Джоном Чіарді. Як тобі відомо, це було вирішено ще рік
тому — мова йтиме про стан сучасної поезії. Адже ти знаєш...
1 тепер я ніяк не можу відмовитись.
— То й що?
— Ти не могла б відвезти Дорі...
— Чи не могла б я відвезти її...
— По-моєму, у нас немає іншого виходу, — промовив він
повільно.
— Тобі потрібне розлучення, щоб одружитися з нею?
— Я ніколи цього не казав.
— Та все ж таки?
— Не знаю.
— Подивись на мене. Ти хочеш одружитися з нею?
У нього засіпалась повіка. Тик мучив Марка вже двадцять
років.
— Ні, не думаю. Не знаю, тобі ж відомо, яка мені огидна
сама ідея розриву.
— Невже в тебе немає ані краплі сміливості?
— Сміливості?
— Коли ти хочеш одружитися з нею, одружуйся, я не зава-
жатиму тобі.
— А ти сама хочеш розлучитись?
— Я тебе запитую. Вирішувати повинен ти. Дорі змогла б мати
власну дитину і здійснити свою мрію. Вона може пред'явити свої
права, права жінки на двадцять років молодшої за мене, — з убив-
чою посмішкою сказала Барбара. — Вона змогла б стати третьою
місіс Арбер і завдяки цьому — об'єктом заздрощів. Невже в тебе
не вистачить для цього сміливості?
— Я гадав, — з гідністю промовив Марк, — що ми обоє вва-
жаємо наш шлюб щасливим. Він був не такий, як шлюби наших
знайомих — почасти, звісно, тому, що ми працюємо в різних жан-
рах, але найістотніше те, що ми завжди розуміли одне одного.
Останні три місяці ти виявила надзвичайне благородство Барбаро,
і я ціную це, — сказав він повільно, схиливши голову, — ціную і не

можу не спитати себе: чи зміг би я... чи вистачило б у мене, на
твоєму місці, сил зробити те, що змогла зробити ти? Я хочу
сказати, якби ти привела в...
— Я знаю, що ти хочеш сказати.
— Це був рідкісний шлюб. І я не можу допустити, щоб він
розпався під впливом пориву, емоцій, необдумано... — туманно
закінчив він.
Він трохи звихнувся, вирішила Барбара. Вуха в нього пашіли.
Вперше їй стало шкода дівчинку, яка, по суті, була ніким, просто
безликою істотою, і тепер чекала вирішення своєї долі в потвор-
ній кімнатці для наймички.
— Гаразд, я відвезу її в Бостон, — сказала Барбара.
4
Наступного ранку Марк повинен був їхати в Чікаго. Він ска-
зав, що його не буде майже тиждень — крім доповіді, мав там ще
справи. Напередодні вони втрьох влаштували щось схоже на про-
щальну вечерю. Дорі сиділа, поклавши тонку руку на свій плаский
дитячий живіт, і байдуже пила, поки Барбара й Марк сперечалися,
порівнюючи достоїнства двох англійських романістів; їхні літера-
турні суперечки завжди бували дуже дотепні, поверхові, запальні
й захоплюючі. О другій годині ночі Марк розбудив Дорі, щоб попро-
щатися з нею, і Барбара, пишаючись своєю тактовністю, пішла
нагору одна.
Другого дня вона повезла Дорі в Бостон. Дорі була маминою
донечкою, такими завжди втішаються мами, чистенькою, розум-
ненькою, слухняною — їй не личило так боятись.
І Барбара сказала різко:
— Я знаю дуже багатьох жінок, які робили аборти, вони зали-
шились живі.
— А ви самі робили?
- Ні.
Дорі відвернулась.
— У мене діти, і, може, це важче; вважають, що це важче, —
відповіла Барбара на її німий докір, немов пропонуючи Дорі щось
натомість.
- Я дуже хотіла б мати дітей. Трьох, приміром. — сказала
Дорі.
— Три — гарне число.
— Але мені страшно... Я не знаю, що робити... Я не знаю, що
тепер робити...
Вона ж сама ще дитина, із співчуттям подумала Барбара; з нас
трьох Дорі опинилась у найскрутнішому становищі. Дівчина сиді-
ла, відиернувппісь до вікна, її розпущене волосся прикривав шарф;
як усі студентки, вона носила пальто з'верблюжої вовни, нігті в неї
були ненафарбовані й нерівні, — наче вона їх гризла.

— Облиште думати про це. Заспокойтеся.
— Так-так, — байдуже озвалася дівчина.
На серці в Барбари ставало все тяжче — ніби тіло її старіло
з кожною хвилиною. Їй ніколи не подобалось її власне тіло. У Дорі
було незрівнянно граціозніше, пропорційніше і модніше тіло, її
ж власне тіло дісталося їй від другого віку, повнокровного дев'ят-
надцятого століття, коли пишну плоть вважали достоїнством. Бар-
бара думала про свої вірші, такі легкі й іноді дуже витончені, вірші
дівчини, в яких мерехтять неясні образи і далекою луною пере-
гукуються дивні рими, — адже, по суті, ці вірші повинні належати
не їй, а Дорі. Вона не відповідала власним поезіям. І на наступному
відрізку шосе, їдучи назустріч сумнівній меті, вона раптом з жахом
збагнула, що слова не мають ніякого значення, нічого не має зна-
чення, крім тіла — людського тіла і тіл інших створінь та предме-
тів. Що ще існувало?
Лише її власне тіло було достовірною реальністю її життя.
В реальності існування Дорі, яка зіщулилась у кутку, теж не
доводилося сумніватись, адже вони їхали, аби щось зробити з цим,
зруйнувати цю реальність. Вона уявляла собі Марка, котрий у цей
час був уже в Чікаго, на коктейлі; слова, мов бур'ян, проростають
у нього в голові, а його дотепи так швидко проникають у свідомість
інших людей, що в самій цій швидкості криється обман, їй здалося
дивним, що вони з Марком об'єдналися проти Дорі, яка страждала
тому, що була абсолютно реальна й беззахисна і ніколи не розтра-
чувала себе в словах.
Вони приїхали в Бостон і почали шукати потрібну вулицю.
Барбара відчувала гнітючу незручність і намагалася не дивитись
на дівчину. Вона голосно бурчала, поки вони кружляли по місту.
Нарешті, згаявши на пошуки півгодини, вони знайшли те, що
шукали. Це була невелика приватна клініка —похмура, сіра будів-
ля. Барбара проїхала мимо, об'їхала квартал і вернулась.
— Ану, тримайте себе в руках, — сказала вона, звертаючись до
непорушного профілю Дорі. — Для мене це теж не пікнік.
Вона зупинила машину, і вони з Дорі попрямували до лікарні,
яка, здавалось, була порожня та й весь квартал був порожній...
Відчуваючи незрозумілий тягар на серці, Барбара запропонувала:
— Давайте спочатку влаштуємося в готелі, щоб потім про це
не думати.
Вона відвезла мовчазну дівчину в готель на бульварі й звеліла
їй зачекати в номері, сказавши, що швидко повернеться. Дорі,
немов під впливом наркотиків, втупилася в Барбару, яка годилась
їй у матері — на мить ніж ними спалахнуло почуття товарисько-
сті, яке буває лише в матері з дочкою, — потім Барбара вийшла
з кімнати. Дорі залишилась сидіти на дуже легкому стільці — імі-
тація під дерево й шкіру, її погляд втупився в бюро. Час від часу
вона переводила очі на картину в рамі, що висіла над ліжком, —
жінка в червоній вечірній сукні й чоловік у смокінгу милувались
при місяці водоспадом. Так, не скидаючи пальта, дівчина просиділа

досить довго. Вона відчувала, як у неї в стегні пульсує кров. Пуль-
суюче посіпування було таке сильне, що все її тіло ніби танцювало.
Та вона не звертала на це уваги. Вона не знала, скільки пробула
в цій кімнаті, — її розбудило ранкове світло. Кілька хвилин Дорі
в паніці пригадувала, де вона і хто її сюди привіз. І відразу ж у неї
виникла впевненість, — усе, якщо настав ранок, усе і мине. Зна-
чить, хтось потурбувався про неї, придумав, як улаштувати для неї
все якнайкраще, і влаштував усе саме так.

5
І от вона стала третьою місіс Арбер, через місяць після смерті
другої. Барбару знайшли на другому кінці міста в елегантному
мотелі «Рай». На думку Марка, це був сміливий, цинічний жарт.
Смерть Барбари сповнила його меланхолією, він почав пити і вили-
вав свої почуття' в слізній риториці, яка лякала й дратувала Дорі.
Просторікування про «безмірну сміливість» Барбари нервували її.
Друга місіс Арбер прийняла велику дозу снотворного і вмерла
легко — у її серця просто не вистачило сили для її тіла. От і все.
Однак це було ще не все, бо Марк і далі говорив про це.
— Вона зробила це заради дитини, щоб зберегти їй життя.
Неймовірно, зовсім як у романах. — Топ він мав винуватий.
Вона вийшла за нього заміж і, на загальний подив, стала місіс
Арбер. Навіть Марк був здивований. Сама Дорі не дуже здивува-
лася, бо мрійники готові до багато чого, в загальних рисах вона
продумала й це, хоч і не вгадала, як усе відбудеться. Звісно ж, вона
відрепетирувала самогубство другої місіс Арбер і її похорон уже
рік тому, коли ще не могла нічого знати чи навіть передбачати,
і тепер не дуже здивувалась. Життя, втягаючи її у свій круговорот,
набуло рівних обрисів,- стало безжальне, тьмяне, буденне. Вона
залишилась мрійницею, хоч була тепер місіс Арбер. Зіпершись на
кістляві лікті і нахилившись уперед, до вікна, вона сиділа на гори-
щі за старим столом і дивилася на похмурий двір перед будинком
та на людей, що проходили мимо. Дехто з них, думала вона, погля-
дає на будинок з насмішкуватим презирством.
У неї народилась дівчинка, Кароліна. Дорі весь час вовтузилася
з нею, вона піклувалась і про хлопчиків; коледжу вона не змогла
закінчити. Вечорами, коли всі діти врешті засинали, Марк іноді
виходив з кабінету й читав їй уривки зі свого нового роману чи
вірші покійної дружини. Дорі дивилась на нього невідривне, нама-
гаючись вникнути в зміст. Любов прикувала її до Марка, та все
ж вона не могла пов'язати свою любов саме з цим чоловіком, не
могла осягнути її розумом.
Цієї весни Марка запрошували всюди. Він літав у Каліфорнію,
де брав участь у розрекламованому симпозіумі разом із Джорджем
Стейнером і Джеймсом Болдуїном, а Дорі залишалася вдома.
Джефрі лікувався у психіатра, і Дорі доводилось через день

возити його в Бостон. А до того ще й своя дитина і численні Мар-
кові гості, які часто-густо приїздили без попередження і залиша-
лися в них на тиждень. Вони пізно лягали, пізно вставали, пили,
їли, сперечалися — це було саме те життя, яке мало стати і її
життям, однак вона не могла пристосуватись до нього, їй здава-
лося, що її власна дитина була якимось чином пов'язана з колиш-
ньою Марковою дружиною, наче це була дитина тієї жінки, тільки
залишена їй, Дорі, під опікування. Вона була вдячна долі за те,
що народила дівчинку: адже жінки завжди були спільницями
і розуміли одна одну.
В червні до них приїхали на тиждень двоє знайомих, і Дорі
довелося для них готувати їжу. Це були довгі, худючі, сиві, дива-
куваті молоді люди. Вони зненацька ставали нестерпно метушли-
вими, або зухвалими й істерично дотепними, в їхній невимушеній
поведінці було щось невловиме образливе, хоча Дорі ніяк не могла
зрозуміти, що саме. Вони обидва були вегетаріанці й не терпіли,
щоб хто-небудь їв у їхній присутності м'ясо. Якось під час
пізнього обіду Дорі розплакалась, і їй довелося вийти з кімнати.
Обидва гості, Марк і навіть діти були дуже незадоволені нею.
Вона зійшла на горище й машинально сіла за стіл. Читати вірші
Барбари Скотт була марна річ — вона їх не розуміла. Тепер вона
була здатна тільки доглядати дочку й хлопчиків, готувати їжу,
прибирати, роботи покупки і без кінця ставити машину в гараж...
у неї не залишалося часу ходити, як інші, на тенісний корт чи
Їздити з Марком у Нью-Йорк... А її оточували люди, життя котрих
заповняли слова, — і вона перестала розуміти їх. У неї появилося
дивне відчуття, що її обдурили, вбили в ній щось, наче того дня
їй все-таки зробили аборт і щось знищили в ній назавжди.
Через якийсь час Марк зійшов до неї. Вона чула, як він під-
німався сходами, чула його тяжке дихання.
— Ось де ти! — сказав він, і його великі м'ясисті руки обхо-
пили її, він видихнув їй в обличчя свою підігріту вином любов. —
Моя люба, моя красуня, — повторював він.
Зрештою, він таки любив її, любов була справжня, і його руки
були справжні, та й вона все ще любила його, хоч і забула зна-
чення цього слова.
— Адже ти спустишся зараз униз і вибачишся? — м'яко про-
мовив він. — Ти прикро вразила їх, і я не можу цього так зали-
шити. Ти ж знаєш, як мені ненависна сама ідея розриву.
Вона знову безпомічно заплакала, подумавши про те, що
вона комусь завдала прикрощів, саме вона, та дівчина, яка сидить
тепер за старим столом на чужому горищі, вона, а не інша жінка,
яка змогла б віднести до себе слова цього чоловіка. Дорі залиши-
лася така, як і раніше, — це була правда її життя, кінцева істи-
на, незаперечна для неї назавжди.