Ігор РОСОХОВАТСЬКИЙ
ПОВЕРНЕННЯ
У славлений Синануддивгпаша дивиться на зубчастий
містечковий мур і кусає тонкі губи. Від річки здіймається
туманець, оповиваючи містечко золотаво-блакитнуватим
маревом, додаючи таємничості його ясним вежам та
церковним баням. Але паші не до краси. Він думає про
інше. Як йому не пофортунило цього разу! Остання
завада на шляху повернення виявилася міцним горішком.
Вояки Синануддина-паші на кошлатих конях вдерлися в
нижнє поселення, коли воно вже спорожніло, — селяни
й ремісники встигли сховатися за містечковим муром. А
взяти містечко приступом не просто: з двох боків його
захищає залом бистрої річки, з двох інших — земляні
вали й фортечний мур. А ще надійніше від річки та
мурів — відчайдушна сміливість оборонців: вони добре
знали, що на них чекає в разі поразки.
Двічі йшли на штурм Синануддинові вояки, і майже
три сотні сміливців полягло під мурами. Відомо, довго
оборонці не протримаються. На що вони розраховують?
Почнеться третій штурм, четвертий, п'ятий... Вояків паші
не шкода. Загиблі за святу справу потраплять просто в
обійми прекрасних гурій раю.
Одначе тривала облога затримує повернення додому —
в холодок чинар, на м'які килими в новому палаці, що
подарував султан, до ніжної Фатими. Багато хто з вояків
помічав, що останнім часом у тонкому худорлявому
обличчі грізного Синануддинз-паші з'явилося щось не-
звичайне. Його сині пронизливі очі частенько немов
застилаються плівкою, і дивиться він не на людину, а
наче крізь неї. Цей погляд кидає у трепет своєю
загадковістю, спонукає схилятися ще нижче. І ніхто не
здогадується, що це просто... втома. Бо хто ж із вояків
може уявити, як. тужить їхній воєначальник, прозваний
при султановім дворі —хай святиться ім'я його — Зуль-
карнайновим Братом*, як рука його жадає спочинку від
кривого ятагана й пістоля, а душа — від злостивості й
крові. Сором зізнатися навіть собі самому, але він
смертельно втомився від нескінченних походів по чужих
краях, адже султан жодного разу не дав йому побути
при дворі бодай півроку; він ніби не йняв віри грізному
полководцеві, прозваному Зулькарнайновим Братом. А
Синануддинові набридли й почесті вояків, і страх ворогів.
Йому хочеться лишень одною: сказати війні «аллахема-
нет»**, повернутися нарешті додому й осісти назавжди
в маєтку, що його подарував султан, гладити м'яке
волосся на дитячих голівках і пестити благословенне тіло
Фатими. Колись він читав у стародавній книжці: «Не
дано довідатися людині, де міститься його істинна домівка.
Але Синануддин-паша знає: дім там, де Фатима, яку
він кохає понад життя, там, де спокій і ніжність.
Він підкликає до себе зизоокого Сулеймена і, вказуючи
на вежу, навислу над кручею, каже:
— З того боку нас чекають найменше. Добери десяток
найкращих вояків і постарайтесь пробратися непомітно
по рову. Якщо захопите вежу й відчините браму, віддам
свою частку здобичі.
Він задоволеко. відзначає, як жадібно шаріється Су-
лейманове обличчя.
* Одне з прізвиськ (араб.) Алексакдра Македонського, буквально
Двірцевий.
(тур.).
Потім звертається до сотника Джемаля:
— Оголоси оборонцям міста: перед ними — непере-
можний Синанудцин-паша з п'ятьма тисячами вояків.
Якщо здадуться, обіцяю життя.
Помітивши, як незадоволено морщиться Джемаль, до-
дає:
— Я не сказав «усім» і не сказав «життя та волю».
Джемаль хапливо киває і йде геть.
Синануддин чекає. Тричі сурмить ріг покликача, Дже-
маль вигукує слова обіцянки, а тим часом Сулейман із
вояками скрадається до вежі.
Синануддин чекає, вдивляючись, туди, де нависає вежа.
Він помічає, як там підноситься на списі двобарвний
прапорець, і тієї ж миті високо скидає руку з шаблею —
веде головний загін до бічної брами. Він ризикнув, але
не схибив. Брама розчахується, і вершники з
тріумфальними криками вдираються до містечка.
Вже запалали будинки. Пронизливі жіночі зойки зли-
ваються з загрозливими «гала» і тріскотом пострілів.
Шабля Синануддина-паші злітає й опускається, сяй-
лива, мов блискавиця. Але нині він діє швидше за
звичкою. Його очі немовби заслані маревом, і в ньому
розпливаються обличчя своїх і ворогів. Якби не вірні
охоронці, не уникнути б. йому удару мечем чи списом.
Пашу опанувала одна думка: «Швидше б усе закінчити.
Швидше б додому...»
Під ним забивають одного коня, другого. Помахом
руки він посилає у бій охоронців, показуючи тим, що
бажає залишитися сам. Накульгуючи йде слідом за своїми
вершниками по спорожнілих, димучих, залитих кров'ю
міських вулицях. Неуважним поглядом іноді ковзає по
трупах, і рядки з Корану легко заповнюють його голову
дзизкучим бджолиним роєм: «О раби мої, я позбавлю
вас страху відтепер і навіки, щоб ви не знали смутку».
Він думає: «Що ж робити, якщо тільки по ворожому
трупу вояк може повернутися додому? Хай справдиться
воля Аллаха! Помилився мудрець, що сказав: «Не дано
дізнатися людині, де міститься його істинна домівка». І
що таке — істинна! Хіба не там, де людині добре, де
вона може відпочити? Тож 'годі з мене крові й походів.
І слави теж годі...»
До нього скачуть два охоронці, але він одмахується
від них, як від надокучливих мух.
Завваживши вираз нетерплячої люті в його синіх очах,
так не схожих на очї решти султанових вояків, охоронці
не зважуються ослухатися.
Тільки тепер Синануддин-паша відчуває, як смертельно
він стомився. Незвична вагота кам'янить його ноги. Він
заходить у перший-ліпший двір, шукає, де присісти^ І
раптом тривога сповнює душу. Йому здається, що за
ним стежать, він відчуває на собі погляд, сповнений
ненависті.
Паша дістає з-за пояса пістоля зі срібними насічками
на руків'ї, озирається. Ні, нікого не видно, лише кілька
трупів закоцюбли в різних позах біля огорожі. Дяка
Аллахові, мертві загрожувати не можуть. Він сідає на
грубо збиту лаву під крислатою яблунею і раптом чує
якийсь дивний свист. Не встигає встати,, як хапається
за горло й падає з лави на теплу, повиту парою землю.
Але навіть цієї останньої миті, сповнений нестерпного
болю, встигає подумати: «Не судилося мені повернутися
додому... Додому...»
З-за дерева виходить кремезний русявий поселянин із
саморобним луком. За ним іде літня жінка.
Поселянин обережно наближається до мертвого паші,
розглядає його одяг та зброю, радо вигукує:
—— Дивися, мамо: здається, я підстрелив велику цяцю.
А казали, з лука тепер мало користі...
Жінка ступає кілька швидких кроків до вбитого. Ні,
вона дивиться не на його шати. Вона нагинається над
ним, її пальці торкаються маленького, майже непомітного
шрама під скронею вбитого.
— Поглянь же, мамо, який плащ! А пістолі, а шабля!
Скільки самоцвітів на руків'і!
Але погляд жінки тепер подібний до маятника: він
перебігає з обличчя вбитого на худорляве синове обличчя
і знову повертається до мертвого...
Поселянин діловито знімає плаща й шаблю з паші,
стусає труп ногою:
— Ходімо, а то як би його пси не наскочили.
Жінка, ніби заворожена, завмерла на місці. В її очах
стигне мука і відчай, губи ледь чутно шепочуть:
— Повернувся-таки, повернувся додому...
— Що з тобою, мамо? Квапитися треба!
Вона мовби й не чує:
— Пам'ятаєш, Іванку, ти мав брата? Його дитиною
нехристи вкрали...
— Як же не пам'ятати? Вважай, тепер я і за нього
відплатив... Поквапмося!
Він бере її за руку. Жінка скоряється, її погляд
востаннє торкається обличчя забитого й повертається до
живого сина, до його синіх, синіших за небо, очей.
Обличчя мертвого й живого схожі, як бувають схожі
тільки обличчя близнюків...
Співають-видзвонюють дзвони святої Софії: одна
домівка у людини; і, хоч би що з тобою сталося, ти
все одно повернешся до неї.