Олекса ПАЛІИЧУК
СУМЛІННИЙ РАХІВНИК
Іван посадовив корабля і вимкнув двигуни малої тяги.
Через годину-другу можна буде виходити: там, за кора-
бельними стінами, буяє і квітне життям зовсім юна
планета. Але Іван иепорушно сидів із приплющеними
очима. Глуха тривога настирно гнітила йому свідомість
і псувала всі радощі від зустрічі з незнайомим світом.
Невже він опромінився? Невже вплинуло оте короткочасне
перебування поблизу реактора?.. Іван уже другий день
почувався кволим, часто терпів од нападів нудоти, го-
ловного болю... А може, то він просто нездужає? Бо
добре пам'ятає: дозиметр не показував небеапеки, та й
радіопротвктори мали б запобігти... Але годі! Навіщо
мучитися страхом, коли можна все перевірити?! Спокійно,
спокійно — зараз буде взято проби, й інформацію
опрацює сам «Енцефал» — всекорабельний комп'ютер.
— Гостра променева хвороба тяжкого ступеня... —
безбарвне зазвучав і*еталевий голос, водночас на терміналі
виникли рядки зловісних цифр.
Серце в Івана упало: «Ну от, догрався!.. — Та відразу
ж стрепенувся: — Не може бути! Треба перевірити ще
раз!» І він уже навмисно не покидав корабля: боявся,
щоб на організм, а отже, й на картину аналізів не
вплинуло маловідоме середовище планети.
Наступного дня Іван знов увійшов до діагностичної
камери. Тамуючи хвилювання, забрався у пружне плетиво
датчиків — натис на кнопку «повний аналіз»... Прокляття!
Результати навіть гірші, ніж були вчора!
Ще гіршими вони виявилися через п'ять, вісім днів.
І, хоч Іван почувався незле, проте анітрохи цим не
тішився. Знав: у початковій фазі хвороба перебігає при-
ховано, далі — неминуче настане розв'язка. І тут, у
нестаціонарних умовах, ніякого чуда статися не може.
Не може!...
Іван уже махнув рукою на всі застереження — вільно
гуляв поблизу корабля, навіть записав у його фонд
пам'яті найголовніші дані про планету. Хай собі будуть...
Аби день до вечора, аби чимось зайнятися. Він зовсім
занедбав лікування, тільки час од часу вдавався до опію,
після чого надовго поринав у безтурботне забуття. Забуття
, і смерть. Смерть і забуття — яка коротка між ними
кладка!
А одного разу він прокинувся і серйозним, дуже
тверезим поглядом обвів стелю, стіни і все, що було
довкола, що слугувало йому не один рік.
— Прощавай, рідна хато! — сказав уголос. — Тоді
взяв до рук Чарівну Шкатулку, мов по гармонії, пробіг
по ній пальцями... прислухався. І вмить сховались у
стіні двері, і до кімнати грімко ввійшов Ілля Муромець,
за ним — Сірий Вовк, Горбоконик, хутко вбігла Мурашка,
приповз Рак-неборак.
— Слухайте, мої вірні слуги! — врочисто і розчулено
мовив Іван. — Час нам прощатися. Покидає вас Іван
Селянський* Син. Уже навіки покидай. Ну, як же ви
будете відтепер без мене, га?.. Ех, жаль, і 'сплакнути
не можете. Авжеж, не заридаєте, не заголосите!.. — На
очі Йванові набігли сльози. — А були б ви розумніші...
Ні-ні, мали б ви серце — легше господареві помиралося
б. — І раптом схопився на ноги: —Та я буду нелюдом,
останнім негідником, коли не відпущу вас на волю! Так
споконвіку робили на Землі: одв'язували коня, собаку...
Ех, любі мої!.. — І зупинився: — А як же ви будете
самі? Без дбайливого ока? Та ви ж із голоду сконаєте.
Переіржавієте... Ні, вам треба господаря. — І він рішуче
підійшов до процесора, увімкнув діалог. — Ну, «Енце-
фале», приймай господарство! — і з підкресленою
чіткістю передав у мікрофон коди й технічні характе-
ристики Іллі, Вовка, Горбоконика, Мурашки, Неборака.
Тоді так само рішуче попрямував до «Енцефалового»
сховища. Набрав перший шифр — відчинились одні двері,
набрав другий — зникла остання перепона. — Ось він —
Той, що у скалі сидить!.. Догі ти, голубе, був лиш
рахівником, тепер же призначаю тебе головою. Керівником
усього господарства. — Глянув на шкалу обмеження: —•
Еге, та ти вже й так у заступниках ходиш! Он залишилась
тільки одна поділка... Один щабель до повного самокеру-
вання. Міг уже й підсидіти мене. — І раптом згадав: то
ж він сам і переводив «Енцефала» на вищий рівень, коли
довелось аналізувати критичну ситуацію з реактором —
шукати оптимального виходу... Ну, а тепер буде найвищий!..
Іван зірвав пломбу і повернув перемикача. Стрілка миттю
переплигнула червону вертикаль і завмерла на останній
поділці. — Все, зачиняй двері!
І відразу по тому зі сховища почувся рівний тихий
гул. То увімкнувся комп'ютер. Відтепер він періодично
вмикатиметься в енергосистему корабля і залежно від
обставин сам мінятиме періодичність.
— Ну, дорогенькі, шануйтесь! — Іван знову повернувся
до роботів. — Будете охороняти господарство, добувати
поживу, чистити «Енцефалові» очі та вуха... Одне слово,
як він розпорядиться.
Іванові стало приємно від зробленого. Аякже, завтра
його вже не буде, а породжена Землею думка ще довго
нагадуватиме молодій планеті про свою присутність і
свій пріоритет. А от земне серце мусить тут померти.
Негоже йому показувати свої страждання, свою неміч.
Іван дістав променевого пістолета, важко опустився в
крісло. І тієї ж миті до нього кинувся Сірий Вовк —
блискавично вихопив із рук зброю і відскочив убік. Іван
здивовано звів очі. А до нього вже гупав Ілля. Ось він
став поруч і своїми обценьками міцно стис людині
зап'ястя.
— Навіщо?! — сердито крикнув Іван, та вмить
розчулився: — Рятуєте мене від смерті? О, не варто!..
— Променевим пістолетом ти можеш зашкодити гос-
подарству і насамперед мені, — раптом сухо сказав
«Енцефал».
— Он як?! — ошелешено глянув у його бік Іван. —
А що ви накажете мені робити?
— Можеш припинити своє функціонування у верхніх
кінцівках Іллі.
— Як?
— Оптимальний для господарства варіант — це зруй-
нувати твою систему, не допустивши тебе до джерел
живлення.
Іван похнюпився. Та раптом скинувся:
— А чи не краще буде, якщо Ілля, оцей твій
новоявлений посіпака, гепне своєю ручищею мене по
голові?
— Тоді Мурашці доведеться прибирати підлогу. А на
рухи роботів витрачається енергія. Діалог закінчено.
Іван вилаявся. Прокляття! Він тепер не зможе навіть
узяти собі опію. І то вже говорив у ньому не розпач,
а злість. Якусь хвилину силкувався звільнити свої руки,
але даремно. Нарешті гірко всміхнувся. Ото влип!.. Навіть
ворог, якби він був у живій плоті, напевне, врахував
би його добровільне зречення... І Йван знову вибухнув
люттю. Наче вогненна магма з жерла вулкана, з його
вуст бездумно виривались потоки лайки, що в таких
людей, як він, могли мати тільки одне пояснення —
безсилля... І раптом у свідомості замаячила перша думка.
Ось вона блискавично розрослася і, ніби крижана брила,
важко накрила цей жахливий вогнепад. Не думка —
підозра. А чи справді він хворий? Чи не навмисне брехав
йому «Енцефал»? Але тоді навіщо?.. Іван задумався. Так,
уся функціональна сутність машин побудована на логічних
силогізмах, і «Енцефал» не може простежити логічну
лінію людської поведінки, лінію, що* так часто губиться
у морі бездумних вчинків» Для комп'ютера, який здобув
самоусвідомлення, людина є прикрим непорозумінням,
об`єктом, що заважає йому знаходити оптимальні
варіанти. З одного боку, над ним тяжіє наказ коритися,
з другого — антагонізм. Урешті-решт перемагає його
логічна природа. Отже, «Енцефал» був готовий усунути
свого, як він вважав, нерозумного командира і,
діждавшись нагоди, використав людські емоції, в даному
разі страх. Авжеж, його пам'ять зберігає багатющу
інформацію про людину, ц психіку, історію. Про те, що
постійний страх, як правило, переростає в реальну загрозу
для нашого життя. До того ж він добре пам'ятав усі
дотеперішні слова та дії командира, відтак мав змогу
класифікувати його за певним психологічним типом і
навіть підтипом, вирахувати оптимальний варіант його
поведінки за тисяч різних обставин... О, що й казати:
сумлінний рахівник!
І, мов на підтвердження цих думок, Іван раптом
усіма своїми органами відчув себе цілком здоровим
чоловіком. Ну от: нема більше хвороби — і нема страху.
Але є Ілля, що міцно тримає його за руки, є узурпатор
«Енцефал»... До безглуздя жахлива ситуація! А пальці
вже зовсім отерпли.
— Ілля! Ільку! Мені болять руки! Ти порушуєш
Закони роботехніки: шкодиш людині!
Робот і не поворухнувся.
— Ілля! Горить перший відсік. Іди ліквідуй пожежу!
І знову даремно. Чортів «Енцефал» начисто скасував
словесний контакт. Іван харконув і плюнув роботові
просто в його центральне око. Плюнув і — з острахом
подумав: добре, що цього не бачив «Енцефал», а то
невідомо, до яких дій він удався б... Цікаво, коли
комп'ютер увімкнеться знову? Чи змінив він
періодичність? Якщо ні, то зостається ще хвилин двад-
цять... Тоді не треба гаятись. Іван сперся головою об
"корпус робота і, встаючи з крісла, щосили його штовхнув.
Обидва попадали... Тепер за допомогою ніг перекотив
Іллю через себе. І яке ж це опудало важелезне! Та
головне, щоб зараз не увімкнувся «Енцефал»...
Отак, перекочуючися із роботом по підлозі, Іван
нарешті наблизився до відкритого столика, де лежала
його Чарівна Шкатулка. Він уже добре натомився, та
відпочивати було ніколи. Поквапливо звільнився од взуття
і, тремтячи всім тілбм, ногами загріб Шкатулку. Ось й
дорогий, як ніколи, клавішний пульт міні-ЕОМ, екран
відеоіндикатора... Ще одне зусилля, всього одна
маніпуляція пальцями ніг — і лещата робота
розімкнулись.
Полегшено зітхнувши, Іван почав терти руки... Але
тут-таки спохопився: цю челядь треба негайно роз'єднати
з «Енцефалом». Ще малослухняними пальцями схопив
Шкатулку і, не знаючи які, одне за одним скасував
попередні завдання всім іншим роботам. Тоді кожному
змінив код. І враз у голову прийшла зухвала думка:
розіграти «Енцефала». Наказати Іллі, щоб той знов узяв
його, Івана, за руки..Проте відразу з нею і розпрощався:
в руках неконтродьованого комп'ютера майже всі системи
корабля і хтозна, що він після того утне. Іван знову
підійшов до його сховища. Знову відчинив одні двері,
другі — поклав руку яа перемикача... Але так просто
розлучитися з теперішнім «Енцефалом», нічого не ки-
нувши йому в пику, він не міг. Іван був насамперед
людина. Треба лише на якийсь час роз'єднати декотрі
його блоки... Ну от і все. Можна вмикати.
— Сервус, колего! Як ся маєте?.. То знову я, старий
господар.
Кілька секунд «Бнцефал» розбирався в ситуації, а
тоді жаб'ячим своїм голосом- проказав:
— Ти переміг. Машині не врахувати всіх можливих
дій людини. Але ти не зашкодиш «Енцефалові» своєю
безглуздою рисою — мстивістю. Бо я тобі потрібен.
Добре знаєш: без мене тобі хана, гаплик, клямка. — І
через якихось півсекунди, імітуючи людський смішок,
скрипуче закінчив: — Ха-ха! -
Іван сумно кивнув головою. Відтак поволі, мов знехотя,
взявся за перемикача і перевів стрілку аж на три поділки
назад. Лишилося тільки стерти в комп'ютері пам'ять про
його недавню самостійність. Але що нині з Іваном коїться?
Чому так неохоче він усе це робить?.. Ага, то йому
стало шкода руйнувати чиюсь сумлінну працю. І ще
здогадується Іван: стало шкода самого — вже перемо-
женого — «Енцефала». Бо мимоволі встиг його одухотво-
рити й почав сприймати як особистість... Іван був людина.