ЛЕГЕНДИ ПОЛІССЯ: ЧОГО КУЄ ЗОЗУЛЯ
Пішли дівчата до ріки купатися. Покупалися, повиходили з води,— аж одна до вдежі— нема! Хтось забрав чи сховав. Все кругом передивилась. Ні! Нема ніде... Ті дівчата вже убралися, пішли ну, а вона ходить шукає. їй чує, щось так як шелеснуло за корчем. Оддай вдежу, батьком зватиму! Мовчить.
— Жоною буду.
Аж вилазить вуж із корча.
— Бери,— каже,— там у корчі, але на Петра прийду до тебе не сам, а з товаришами. Прийшла дівка додому і розказує все матері.
— Ой, дитино,— каже мати,— що ж то за напасть на нас такая? Де те лихо на нас взялося?
А сама давай замащувати всі шпарини в хаті, щоб ніде й щілини не було. А перед самим Петром позабивала й вікна знадвору, а двері на засувку зачинила. Одну маленьку шпаринку вгорі залишила, щоб видно було, що надворі робиться.
Коли рано на Петра чують, щось гуде надворі, так як ото добрий вітьор свище. Подивилася мати в шпарину,— а то цілий клубок вужів котиться по шляху, курява стовпом стоїть, що й сонця не видно.
Як навалились на двері— залізо тільки «трісь», ніби соломою було зав'язано. Обступили вужі дівчину кругом і повели прямо до криниці.
І став з того вужа гарний хлопець. Повів він дівку до свеї хати, стала вона йому жінкою. Нажили вони разом двоє дітей: хлопчика й дівчинку. А що добра мали всякого, то й не передати.
Минув рік. Жінка й каже чоловікові: «Треба нам іти матера якось провідати».
Він каже:
— Як хочеш, іди сама, ти ж знаєш, що я не можу піти з тобою. Мене там заб'ють. А як захочеш вернутися назад, іди до криниці, там попросиш перевозу і я випливу. Але не кажи ніяк, тільки «Куку!». Бо то і є моє справжнє ім'я.
Зібрала жінка дітей і пішла. І вуж за ними слідом повз аж до само? криниці.
Мати зраділа, побачивши дочку з онуками. Але побачила, що без чоловіка, то й захвилювалася:
— А де ж чоловік, що ти тільки з дітьми?
— Ой, мамо, там у нас хазяйство таке велике, що мусово комусь коло всього того ходити, то він зостався на хазяйстві.
Ні, думає мати, ти мене не обдуриш. Щось то у вас не те. От як дочка заснула, баба до дітей:
«Чого ж то ви без батька прийшли?». Хлопчик і повторив слово в слово, як мати казала. Тоді баба до меншої. А вона й каже: «Ви не думайте, бабо, що наш тато поганий чи на вас чогось сердитий. Він до самої криниці нас з мамою проводив, але далі йому не можна, бо наш тато вуж».
— Вуж? А як же то так. То виходить що ви з вужем живете?
— Ні, бабо, там він чоловік, але як перепливає воду, то стає вужем. Він десь там зараз жде, коли мама попросить перевозу.
— А як же, вона, дитино, має його просити? Хіба вуж може дати перевозу?
— Може. Треба тільки вийти вдосвіта до криниці, поки люди води не беруть, і сказати: «Куку!». Він і припливе.
— Не припливе він, дитино. То тільки обдурив нас так. А рано-ранейко, ще й сонейко не вставало, втсала дочка, побудила дітей, до схід сонця росою вмила — і до криниці. Куку. Не. пливе чоловік.
— Куку!
Не випливає.
А як зійшло сонце, побачила, що вода в криниці... червона. Зрозуміла, що то рідна мати так відплатила її чоловікові, а її саму зробила удовою. Збагнула, що тепер нема їй ні ради, ні поради на цілому світі, пустила дітей по світу. Синові за його золоті слова дала голосочок, як срібний дзвіночок. Став він соловейком. Дочці за її зраду дала батькової долі скуштувати — перекинула її гадюкою. Сама ж пурхнула сивою пташкою-удовою. Затужила-закувала — на весь вік жалю набралася. То так і досі літає— ні дітей, ні хати не має. Все кличе до себе чоловіка: <Куку! Куку!». І тільки на Петра, того дня, коли його вбито, до неї навертається пам'ять і зозуля замовкає до самої весни.
Соловейка й зараз усі люблять за його спів, то він своєю долею один не карається. А гадюка щовесни скидає ліновиско— хоче знов стати людиною. Але для того треба, щоб мати її простила. І вона на те й надіється. Вона ж не знає, що й мати стала зозулею.