Ігор РОСОХОВАТСЬКИЙ
ЗАГІН ВУСАНІВ
Тоді я ще не знав, чому їх називають вусанями.
Не знав, що криється за цією назвою, який зміст —
грізний чи насмішкуватий, а чи вона виникла випадково,
через те, наприклад, що декотрі з них носять вуса...
Але вже й тоді я міг би розповісти чимало історій
про їхні операції — про те, як могутні розвідки й
контррозвідки різних країн виявлялися безпорадними пе-
ред їхніми діями, як вони знищували цілі армії, валили
уряди, розхитували, здавалося б, непохитні підвалини.
Надто багато історій знав я про одного з них — за
невеликий зріст його називали Маленьким Максом. Це
він зумів деморалізувати повстанське Куштулове військо,
він знищив банди короля кокаїну Абдули та автомобіль
супроводу й за лічені секунди — перше ніж хтось
збагнув, що діється, — трьома гранатами висадив у
повітря машини, а в Абдулу, що встиг вискочити, вгатив
сімнадцять автоматних куль.
Щодо його прізвиська я не помилявся — маленькими
часто називають велетнів та богатирів. Утім, цілком
можливо, що він і справді невисокий на зріст, — якийсь
карло, що досконало опанував мистецтво вбивати; таке

теж бувало — на сдуху майже класична історія: карло
ховається на. задньому сидінні автомобіля і протикає
загостреним стрижнем потилиці пасажирів, що нічого не
підозрюють...
У розташування загону вусанів мені допоміг пробитися
генерал С. З ним я зазнайомився за перших відвідин
цієї західноєвропейської країни у складі групи письмен-
ників. Ми В{«іх«лв на колоквіум «Казка і фантастика»,
де генералів брат, професор університету, виступив із
доповіддю «Образ лісу в казках різних народів». Сухень-
кий, енергійний, з коротко підстриженою круглою, як
м'яч, головою, він дуже переконливо пояснював, що ліс
виступав як розбишацьке місце у французьких народних
казках, як пристановище Робін Гуда — в англійських,
і як зелене сховище-рятунок — від татаро-монгольських
та інших загарбників — у слов'янських казках. Ми
продовжили бесіду з професором С. у нього вдома. В
ній узяв жваву участь його брат, генерал, що виступив
експромтом з додатком про мінливу роль лісу і сучасних
війнах. За його словами, це поки що недостатньо відбито
у «Казках нового часу» — в теоріях воєн, де й досі
мовиться про переможців і переможених, хоча всі добре
знають: у майбутніх війнах .залишиться тільки друга
категорія, а перша зникне безслідно.
В житті парадокси трапляються частіше, ніж ми
гадаємо, і так уже сталося, що я подружився з генералом
більше, ніж із його братом. Зустрічалися ми і за другого
мого приїзду, і за третього. І якось він сам обмовився,
що добре знайомий з керівником Загону вусанів. Він
чомусь так і сказав: не «командиром», а «керівником»,
але я тоді не надав цьому значення.
І ось ми на генеральській машині в'їжджаємо в
розташування Загону вусанів, і місце в'їзду мене відразу
розчаровує. Я сподівався побачити високі мури, сторожові
вежі, пропускники з подвійними і потрійними ґратами,
потайні двері з хитромудрими засувами, а замість них —
прозірчаста металева огорожа, цілком звичайна, такими
обгороджують приватні володіння. Брама автоматично
відчиняється, щойно ми в'їздимо на приховану платфор-
му — певно, нас чекають. Черговий офіцер ковзнув по
мені майже байдужим поглядом, хоч я був певен: на
відвідувача з нашої сторони буде звернено нанпильнішу
й найсторожкішу увагу. Якщо вона й була, то, у всякому
разі, я її не помітив.
А ось відразу ж за брамою я бачу їх. У тому, що
це справді вони, у мене не залишається жодних сумнівів:
чудово пошитий однострій морських піхотинців не при-
ховує натренованих м'язів, точно відпрацьованих рухів,
хижих норовів. У групі з восьми душ нема жодного
«новачка-середнячка» — це визначив би кожен, хто бодай
трохи тямить у спорті. І зріст у них як на підбір —
не менше як метр дев'яносто.
Проходячи слідом за генералом другим, внутрішнім
подвір'ячком, я мимоволі зупиняюсь. Чорнявий молодець
із закачаними рукавами кидає ножі у мішень. Не менше
як десяток блискучих лез, вібруючи, вгороджуються точно
в центральне кружальце.
Генерал помічає мій захоплений погляд, знизує пле-
чима й коротко кидає не то осудливо, не то схвально:
- Цирк!
Ми підходимо до п'ятиповерхового будинку овальної
форми. Я дивуюся -його невеликим розмірам (я ще
дізнаюся, що більша його частина, як у айсберга, захо-
вана, складається з підземних поверхів). Генерал веде
мене в невеликий хол. Тут підлога викладена фотопли-
тами й на кожній такій плиті — портрет видатного
політичного діяча- всіх часів І народів — президента чи
вождя, полководця чи дипломата. Тут і Наполеон із
Фрідріхом Великим, і Петро І з Катериною, і Черчілль
з Рузвельтом, і Сталін із Хрущовим, і Джавахарлал
Неру з Гидірою Ганді, і "багато-багато інших. Якось'
незручно ступати по уславяених обличчях — насуплених
і суворих, величних, бундючних, із високими й низькими
лобами, з повними й тонкими губами, стисненими чи
трохи розтуленими, що розпливалися в усміхові чи крили
двозначну гадючість.
Генерал квапить мене:
— Ну, ну, не соромтеся, плитам нічого не станеться
від ваших черевиків, а фотопортрети дібрано й складено
навмисне, щоб заохочувати розкутий спосіб мислення й
привчати, як у нас кажуть, «не схилятися перед авто-
ритетами».
«Ще б пак, — думаю я, — адже тут готують і
вбивць президентів», — і ступаю на найближчі плити.
— Ну, розгляньте поки що, по яких знаменитостях
ступали, — каже генерал,- — а я зайду ненадовго до
давнього товариша.
Він зник за дверима, що тихо відчинилися.
Я розглядаю плити, прогулюючись по них. Збігають
хвилини, генерала досі нема.
Чоловік я за натурою непосидючий і цікавий, і
незабаром мені набридає короткий маршрут. Я ступаю
по плитах усе далі й далі, виходжу в коридор. Рух тут
жвавіший. Раз у раз повз мене сновигають молодики й
дівчата у голубих халатах. Бринить протяжний дзвінок.
Мабуть, він сповіщає про початок обідньої перерви, бо
коридор відразу наповнюється людьми, що кудись
поспішають. Дивно, але серед них нема військових. І
річ не тільки в уніформі — військових я навчився
розпізнавати й у цивільних костюмах за виправкою. Та
хоч скільки я придивляюся, не можу розрізнити жодного
у натовпі людей, що жваво розмовляють, прогулюються
чи квапляться. Мимоволі спадає на думку, що надто
вже багато людей обслуговує цей горезвісний Загін вусанів
і десь-найпевніш це неспроста.
Увагу привертає двоє літніх людей. Один — кульгавий,
низенький, з 'високим лобом і круглою лисиною, бли-
скучою, як озеро серед заростей густого кучерявого
волосся (він жваво жестикулює), другий — пригорблений
боцман з глибоко схованими під кущистими бровами
хитрими оченятами. Судячи з того, як перед цими двома
людьми поштиво розступаються, як намагаються з ними
заговорити, розумію, що вони •посідають височеньке ста-
новище у тутешній ієрархії. Ось їх оточує група моло-
диків, і всі разом вони виходять у коридорне
відгалуження, їхня розмова поступово даленіє і раптом
стає нечутною. Певно, вийшли з будинку.
Я підходжу до овального вікна. Крізь нього добре
проглядаються два тенісних корти, де змагаються меткі
хлопці у спортивній формі. А їхні військові костюми —
такі я бачив при в'їзді — акуратно складено на лавах.
Та ось тенісисти, як пр команді, повертають голови
до будинку — я мимоволі нагинаюсь, хоч вони дивляться
не на мене, — і вкладають свої ракетки в покрівці. А
на корти виходять ті, кого я щойно бачив у коридорі.
Кульгавому літньому чоловікові хтось послужливо по-
дає ракетку, другу — його співрозмовникові, і бецман,
ставши по-спортивному, миттю перероджується. Куди й
дівається його незграбність...
Я відчуваю, що за мною стежать. Намагаючись по-
бачити спостерігача, я ледь повертаю голову і дивлюся
скоса. Встигаю помітити, як темна постать гулькнула за
ріг корядора. Фахова цікавість бере гору над
міркуваннями обережності: я повертаюся, ніби прогулю-
юсь, і йду туди, де зачаївся нишпорка. Йому нічого не
лишається, як вийти з-за рогу й піти поперед мене по
коридору. Це двометровий моцак із виправкою, якої я
не помічав у тих, хто був у блакитних халатах. Він
намагається й собі перейти ва недбалу ходу, але нічого
в нього не виходить — збивається на чіткий пружистий
крок. Мені страх як кортить наздогнати його й розглянути
ближче, але не бігти ж за ним...
Кидаю оком на годинника. Моя «прогулянка» по
коридору явно затяглася. Може, генерал уже шукає
мене?..
Повертаю назад і незабаром виявляю, що заблудився.
Коридор має три відгалуження, як у пам'ятній з ди-
тинства казці. Втім, скільки разів у житті я стикався
з подібною — казковою й життєвою — ситуацією! Але
який напрям із трьох вибрати зараз? Яким я прийшов
сюди?
Згадати чи вирахувати годі. Підлога та стіни всюди
облицьовані одним і тим самим рожевуватим пористим
матеріалом. Ніяких прикмет. Доводиться покластися на
випадок і піти навмання. Перша спроба, певна річ,
виявляється невдалою. Я швиденько повертаюся до
відправної точки й починаю шлях по другому
відгалуженню. І тут чую за спиною чиїсь притлумлені
кроки. Несамохіть усі м'язи напружуються, давня витрим-
ка зраджує мене. Я рвучко обертаюся. Переді мною все
той же двометровий моцак. Хоч я бачив його тільки у
спину, ладен поручитися, що це він. Тепер можна
розгледіти невисоке чоло над близько посадженими, не-
мовби зсунутими очима-свердликами, маленький жіночий
рот над тяжким, розсіченим шрамом, крутим підборіддям.
Інтуїція чи то підказує, чи то запитує: Маленький
Макс? Ссрдцс калатає прискорено, з перебоями.
Він усміхається — ротом, а не очима, й каже:
— Вас розшукує генерал. Провести?
Горіло перехоплює. Киваю.
— Ходімте.
Він не перестає всміхатися — тепер в усміхові беруть
участь й очі, але я йому не йму віри. Якщо це справді
Маленький Макс, то від нього можна сподіватися
найгіршого...
— Тут дуже легко заблукати — хочеш того чи ні, —
каже він тоном, що не віщує спокою. — Тож краще
ходити з поводатарем.
— Так, так, звичайно, — поспішаю погодитися,
думаючи: «Куди ж він мене веде — до генерала чи..?»
— Будь ласка, сюди.
Ділянка коридора здається мені незнайомою. Цих
дверей я не бачив, не помічав і цього майданчика^..
Може, мені влаштовують провокацію, щоб мати привід
для чергового пропагандистського скандалу, для галасу в
газетах?.. «Іноземний агент проник у святая святих
розвідки!..» Але ж я приватна особа. Це легко довести.
Та поки я доводитиму... І чи дозволять мені це?..
— А ось і генерал!
Назустріч квапиться мій приятель.
Поводатар уклонився, повернувся, ступив кілька кроків
і звернув у найближче коридорне відгалуження.
— А я вже шукаю вас. Де ви пропали? Ви ж хотіли
зазнайомитися з вусанями і персонально з Маленьким
Максом...
— Здається, вже зазнайомився, — бурмочу я.
— Ого, робите успіхи! Послухайте, може, ви не той,
за кого себе видаєте? Добре законспірований шпигун?
Пробачте, розвідних? Так ви волієте для своїх називати
цей стародавній фах? Ну, признавайтеся! — і він націлює
в мене вказівний палець, як .пістолетну цівку. — Де ж
ви зазнайомилися в Максом?
- Тут, — кажу озираючись.
——Цілком можливої——погоджується генерал, зирнувши на годинника.- У них саме зараз закінчується
ленч.
Я підходжу до вікна. Гравці на кортах уже змінилися.
Місця людей у - голубих, халатах знову зайняли бравкі
хлопці з військовою виправкою.
— Ось вони, погляньте, — кличу я генерала.
Він виглядає і, звівши густі брови, здивовано дивиться
на мене.
— О, я можу бути спокійний за наші секрети. Пан
письменник і «розвідник» не може відрізнити головних
дійових осіб від другорядних. Це всього-на-всього охоронці. Звичайно, вони добре .володіють різною стрілецькою
зброєю, навчені прийомам ручного бою, в них чудово
натреновані м'язи, але, як ви знаєте, головний «м'яз»,
що забезпечує успіх, міститься у черепній коробці. Все
це не першосортні, а штамповані люди, хіба не помітно,
що вони злегка нагадують роботів?.. А вусані зараз
почнуть повертатися на свої робочі місця. Там їх ми і
стрінемо. Ходімо.
Він веде мене коридором до ліфта, натискає на пульті
кнопку над літерою В. На екрані миготять коди поверхів.
Коли з'являється літера В, лунає попереджувальний
дзвінок і дверні. стулки розчиняються. Ми потрапляємо
в довгу коридорну ущелину, достоту схожу на одну з
тих, де я заблудився; вона облицьована такими самими
плитками. Оддалік світиться дороговказ зі стрілкою.
«Мабуть, це і є святая святих!» — дрож мимоволі
пробігає по тілу. Нараз я помічаю нішу в стіні, а в
ній — людину в цивільному, вигідно прилаштовану на
обертовому фотелі. Навіть при побіжному погляді напро-
шується думка, що йому більше підходить форма мор-
ського піхотинця. Він професійно промацує нас поглядом,
втім, цілком може бути, що промацування ведеться
водночас і з допомогою відповідних апаратів.
— Ви хотіли побалакати з Маленьким Максом, —
нагадує генерал і ґречно показує на табличку з цифрами.
Тільки' тепер я розрізняю прикріплену до дверей
табличку. Генерал підносить до неї руку з розчепіреними
пальцями, й двері, як у шлюзі, піднімаються. Ми по-
трапляємо до кімнати, де за столами-пультами працює
кілька чоловік у голубих халатах. І серед них той самий
кульгавий, що його я бачив у коридорі й на корті.
Мабуть, я змінився на обличчі, бо генерал відразу
зауважує:
— То ви й справді встигли зазнайомитися?.. Отже,
не такий простачок, як хочете здаватися?.. — І у
відповідь на мій жест протесту благодушно: — Гаразд,
вважайте, що я пожартував. У такому разі познайомтесь.
Кульгавий підводить велику круглу голову, ковзає по
мені поглядом, привітно всміхається генералові, як дав-
ньому знайомому. А той, показавши на мене й назвавши
прізвище, додає: — Відомий із відомої вам країни
письменник і, як іноді пишуть газети, «за
сумісництвом — шпиіун»... — Він сміється, але, як мені
здається, допитливо дивиться на нас. — А це... —
Витримує довгу паузу, поки кульгавий не каже:
— Макс Реверс.
— Професор математики: спеціаліст з інтегральних
рівнянь.
— Тільки з рівнянь класу УСС-1, — уточнює Реверс
і, правильно витлумачивши мій запитальний погляд,
пояснює: — Уніфіковані стійкі системи в першій позиції.
Рівняння цього класу описують відхилення від
рівноважного стану більшості уніфікованих стійких сис-
тем — від амеби до галактики. А чому вас, письменника,
цікавлять ці рівняння і моя скромна персона, відома
хіба що у світі математики, та й то декому...
Я уявляю собі, що означають його слова «відхилення
від рівноважного стану»... Так досить буває прибрати
одну цеглинку чи замінити кут нахилу — і весь будинок
завалиться. Якщо правильно вибрати точку прикладання
зусилля, то досить невеликої зміни потужності, щоб
найскладніший агрегат зруйнувався сам по собі. Іноді
треба вчасно прибрати призвідника — і стривожений
бунтівний натовп угомониться, а іноді необережне чи
навмисне слово здатне запалити натовп і зробити його
некерованим. Я чув, як нацьковують одну на одну
гангстерські зграї, вбиваючи когось з однієї та іншої і
легко звалюючи відповідальність на протилежну сторону.
Цьому давно навчились поліцейські, розвідники й контр-
розвідники різних країн...
Я кажу професорові:
— Не прибіднюйтеся. Ваша «скромна персона» відома
не тільки у світі математики. Я наслухався, наприклад,
про ліквідацію банди Абдули й армії Куштула...
Він знизує худими гострими плечима:
— Мабуть, ви знаєте про все це більше за мене. Я
не брав* участі в жодній з названих вами операцій.
Займаюся не політикою, а математикою...
Ледь відкинувшись на спинку фотеля, він сидить
переді мною — цей усемогутній кульгавець із запалими
грудьми й звислими, як пельмені, обмороженими вухами,
а я сподівався зусторті під цим іменем суперубивцю,
атлета зі сталевими м'язами й надлюдським умінням, —
і мені стає кривдно за свою уяву й трохи смішно, але
я згадую, що за всіх часів ми, люди, були парадоксальні
істоти, ось чому слова «сила слабких» у нашій мові
звучить майже буденно. На відміну від решти всіх тварин
наші «слабачки» незмінно підминали під себе могутніх
молодців, бо, як згадував генерал, головний «м'яз» лю-
дини сховано в черепній коробці, він невидимий, і якщо
могутній, то всі інші м'язи супротивників перед ним —
ніщо. Він може не тільки знищити їх, а й змусити
служити собі, винищувати невгодних, підтримувати слаб-
ких, множити малих, возвеличувати вгодних. За всіх
віків сила слабких, перебуваючи на межі загибелі,
здійснювала відкриття — у неї просто не було іншої
ради; вона придумувала пращі й бумеранги, автомати —
від найпростіших капканів і самострілів до найскладніших
самонавідних вичислювальних систем, атомні й водневі
бомби, ракети; вона хитромудре зіштовхувала й нацько-
вувала одних на одних могутніх численних супротивників,
і ті, знищуючи один одного з усією люттю й силою,
на яку були здатні, мріяли про перемогу, але здобували
її для того, кого зневажали і не брали до уваги або
ненавиділи й боялися.
Я уважно приглядаюся до Маленького Макса — і
сумнівів у щирості його слів не з'являється. Так, він
не бреше, не хитрує. Він певний, що бере участь лише
в складанні рівнянь, які описують порушення стійкості
систем. Інші люди потім уводять їх у комп'ютери,
обробляють згідно з конкретною ситуацією, видають роз-
робки й рекомендації так званим практикам. А вже ці
практики, запопадляві молодці, навчені вбивати й ско-
ряти, застосовують їх .у'-ділі. -Навіщо йому обтяжувати
своє сумління? Навіщо терзати розум болісними розду-
мами?
І, нарешті, головне: коли б навіть він знав і пам'ятав
про все це, хіба змінялося б щось у рівняннях класу
УСС, що описують амеб та галактики й, між іншим,
стани людської психіки?.. А якби змінилося, то що саме?..