Велика Магеланова Хмара
Євген Гуцало
Письмо землі
Древо поезії під небеса виростає
Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху
Весь світ — це музики руда тверда й сувора
Що ластівка у небі написала
Вознесіння квіток і трави, вознесіння пташок і любові!
В океані повітря, що хлюпа по долах земних
Як добре жити при свічках каштанів!
Із Марфою ми стали гомоніти
Хто пісню для гледичії склада?
Ромашко — Офеліє з рідного отчого поля
Зелена плоть садів, осяяних плодами
Ми народжені сонячним вітром. Дбайливо сповиті
Із кожним роком дальшаєш мені
Гей, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий
На хмарах горбатих громи роз'їжджають возами
Ластівки літають над водою
Спомин про нічку-петрівочку видивом встане хрещатим...
Весна зіткала вчора гобелен
У тирлича весняного — бельканто
Не води весняні, а музика флейти розлита
Я сьогодні погляди збираю
Защебетала за вікном ластівка
Мій син малює крила літакам
Весна. Розквітнув ломикамінь. М'ята.
Стриножені коні хропуть уночі за горою.
Експромт грози, її палке натхнення
Бузки. І дощ. І солов'ї хмільні
Нарядившись у квіти й любисток, весна веселилась.
Хто де живе, а я — у неба дзвоні
Конвалії цвітуть у молодій траві
Ніч прилітає надвечір, коли починає смеркати.
На березі мого серця
Чого ти приходиш до мене уранці, удень і вночі?
Де ти, хато бабина стріхата?
Я знов сьогодні археолог.
.
..І враз на чужині постане
Так знай, що став я Місяцем твоїм
Відро защебетало у криниці.
Шукаєм папороть. Усе життя шукаєм.
Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Малинове. Хрещато. Бузково.
Мов купальське гильце, в срібну нічку на Йвана
Блакитний час, прикинувшись водою
Діти улітку складають гербарій
Невже тобі забудеться — колись ми
Сосни гудуть на шоломі піщаного згірка...
Ти — віра й надія.
Пітони. Тритони... У клітці дріма ягуар.
Дзвіночок сміху — мій син — прокидається вранці.
Рятуємо чисте повітря. Рятуємо воду
Я твоя... шепотіли вуста, шелестіли, мов трави.
Грались патронами. Грались гранатами. Грались
Лежачий камінь у траві лежить.
Княгине картопле, як народ наш тебе поважає
Куди б поїхати, скажіте,— в світи близькі, в світи далекі?
У дереві кожному скрипка, говорять, живе
В посушливе літо — в душі чебреці вигоряють
Вчора ще недоспілі, а нині уже переспілі
Осінь ходить на милицях, дзвонить медалями.
Чи вам не здається, що гру ви програли, маестро?
Колись давно тобою марив
Губи жіночі, ждучи поцілунку
Притулюся щокою
Такі близькі чомусь мені
Осінь — у барвистому намисті.
От і все... Мов зоря, одгоріло кохання...
О пів на шосту, ввечері, в селі
Велика Магеланова Хмара