Дмитро Білоус. Диво калинове.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16

Дмитро Білоус. Диво калинове.

Диво калинове

Як прислів ’ я чудове,

йде від роду до роду,

що народ - зодчий мови,

мова – зодчий народу.

ВОГНИЩЕ РОДИННЕ

На світі білому єдине,

як і дніпрова течія,

домашнє вогнище родинне,

оселя наша і сім'я.

Ми відтоді початки лічим,

як муж з камінням і паліччям

за звіром кидався вдогонь,

а жінка берегла вогонь,

вогонь, що предки розкладали,

здобутий ними від тертя;

пожитки різні, причандали,

що перейшли з первобуття.

Й слова житейські необхідні,

що проростали, як зерня,

вогнем освячені і рідні:

горнутись, горниця, горня.

Хоч їх походження і різне —

немає в цьому дивини.

Та дух вітчизни, материзни

несуть і досі нам вони.

Слова, що доти їх не знали,

первісні трепетні слова,

що зігрівали і єднали, —

і мова врунилась жива.

В щасливі і в тяжкі години —

куди б нам не стелився шлях

не гасне вогнище родинне,

в людських запалене серцях.

З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

Де вам, друзі, траплялось,

щоб од міста, села

три ріки розливалось

з одного джерела?

Що не річка, то мова

прагне, рине у світ

од безсмертного Слова,

що про княжий похід.

Що не річка, то мова

з-понад волзьких степів:

це російська чудова —

гусел радісний спів.

Що не річка, то мова

з-над Славути-Дніпра:

українська чудова —

кобзи сонячна гра.

Що не річка, то мова,

де шипшини корал:

білоруська чудова —

ніжний видзвін цимбал.

Від Русі розливалось

три могутніх ріки.

І тепер побратались

на віки, на віки.

НАЙДОРОЖЧЕ

Синів і дочок багатьох народів

я зустрічав, які перетинали

гірські й морські кордони і на подив

багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:

— Яку ви любите найбільше мову? —

І всі відповідали: — Ту, що нею

співала рідна мати колискову.

А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?

Загадка

А відгадайте-но: що я таке?

Всі хочуть, як народиться дитина,

щоб я було красиве і дзвінке,

бо носить все життя мене людина.

(Ім ’ я)

ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю —

ані царю, ані його сатрапам,

з орлом двоглавим стаючи на прю,

що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів

мужицьку правду, ту, що є колюча,

сміялася з ненависних панів,

що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,

немов на звіра, об'являли лови.

Орел впивався в душу, тіло рвав —

він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,

ширяти вольній птиці у блакиті,

живій ріці між берегів плисти,"

ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать

гінке стебло, щоб не зросло колосся,

поетові — писать і малювать,

щоб приректи народ на безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,

щоб ти була лиш суржик мішанина:

щоб вічно недорікою була

на втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує,--

воскрели, піднеслися духом люди.

Бо є в народу Жовтень, Ленін є,

і рідна мова є і вічно буде!

ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ

Порипують роменським шляхом гарби,

Сулою тихо хлюпають човни.

І плине люд з своїм нехитрим скарбом

на ярмарок у наші Курмани.

Вози на вигоні. Стирчать голоблі.

Корови й коні поблизу осель.

Горшки і хомути. Мішки картоплі.

І крутиться весела карусель.

А нам, малим, усе цікаве вдвічі:

хто звідкіля прибув до Курманів.

Вусатий дядько — з Ракової Січі,

той — з Білої Берези, той — з Тернів.

Хтось приміряє теплі рукавиці,

когось приваблює садовина.

— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,

ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.

І назви в юнім серці зазвучали,

як щось казкове, дивне, чарівне,

немов далекі зоряні причали,

кудись манили, кликали мене...

Хто так назвав ті селища навколо?

Хто оспівав діброви і лани?

У небі місяць — як млинове коло,

а на землі — Климентові Млини...

Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16